— Їхні тунелі заважають розвиватися корінню молодих рослин, — бурчить Джеймісон. — Кротовини можуть пошкодити леза моєї косарки. А ви знали, що кроти поїдають корисних дощових черв’яків?
Його поясненням немає кінця-краю. Проте варто визнати — кроти таки страшенно його цікавлять. По-моєму, він знає про них більше, ніж будь-хто інший. Одного разу він нам сказав, що пеніс крота спрямований навспак, і навіть запропонував це продемонструвати, але ми дали драла. Роками я думав, що то була одна з багатьох вигадок Джеймісона, аж поки пересвідчився на трупику, який він залишив у відрі.
Я підважив м’яку чорну хиряву масу палицею та витягнув її з відра. Краще не доторкатися руками до того, що лежало в цьому відрі, інакше можна й самому віддати Богу душу. Пригадую, з яким глухим неприємним звуком тіло гупнуло на траву, і мені стало так погано, що аж захотілося взяти крота в руки, але я цього, звісно, зробити не міг. Кротів дуже приємно тримати в руках. У них малесенькі гостренькі мордочки, мініатюрні оченята, а вушка такі крихітні, що їх і не одразу помітиш. Їхня коротка шерсть стоїть сторч, а не лежить у певному напрямку, тому хоч як їх гладь — на дотик вони гладенькі, немов спокійна вода. Коли їх тримаєш, вони безустанно повискують, тому краще якнайшвидше відпускати.
Охоплений несподіваним нападом цікавості, я перевернув мертве тільце догоричерева. Хотів переконатися, що Джеймісон помилявся. На мене часто таке находить.
Мені взагалі хочеться, щоб світ був зовсім не таким, яким його бачить Джеймісон. Я розправив сторчкувату кротячу шерсть, і мені від цього стало дуже неприємно, немовби те, що я поклав мертву тваринку горілиць і розкинув її лапки, щоб добре все роздивитися, може знову завдати болю бідоласі. Кігті на маленьких кротячих лапках-лопатках шкрябнули по шершавій палиці, і я від несподіванки випустив її з рук. Проте встиг-таки побачити, що Джеймісон мав рацію. Тому тепер я мушу вірити йому щоразу, коли за вечерею він розповідає, нібито кротів можна налякати до смерті, просто легенько вдаривши їх по носу, або ж дуже голосним звуком, наприклад, гепнувши по відру чимось металевим. Тепер доводиться вірити в його історії про те, що кротів можна залишити у відрі буквально на деньочок — і їм кінець, бо вони вмирають з голоду за лічені години. Він, вочевидь, знає, що каже. Йому, певна річ, вже не раз випадало таке робити. Однак останнім часом він їх отруює своїми черв’ячними принадами.
Варто лиш глянути, як він готує приманку, і одразу ж починає нудити. Здається, він ненавидить черв’яків не менше, ніж кротів. Посипає їх отруйним порошком, а потім перемішує. Можете собі таке уявити? А потім, радісно насвистуючи, він неквапом рушає туди, де досі живуть кроти, і смертоносне відро бовтається в його руці.
Будь-хто інший у світі на цьому етапі покинув би справу. Не наважився б на наступний крок. Я певен, що тато сказав би: «Тут стільки кротовин, я й гадки не маю, де ті тунелі можуть бути». А потім він вирівняв би ґрунт і сказав, що зачекає кілька днів, щоб побачити, де з’являться нові кротовини.
Але Джеймісон не такий. Я стою за яблунею і спостерігаю: ось він схилився над землею, вичікуючи, наче моторошний мстивий ангел. Він ті тунелі може бачити крізь землю, принаймні так мені здається. Джеймісон бачить наскрізь увесь темний-претемний підземний лабіринт: і нори з їжею, де вічна метушня, і глибші житлові сховки. Він миттю здогадується, що отут має бути головний тунель, який веде до води, а оце відгалуження заледве використовується, тому його можна пропустити. Інколи мені здається, що він знає точне місце перебування під землею кожного крота, який чемненько гризе корінці й личинок, лише намагаючись вижити.
Я підкрадаюся ближче — від яблуні до яблуні, ховаючись у високій траві. Джеймісон викладає свої інструменти обабіч відра, обережно, по одному. Я впевнений, що він не роззиратиметься, йому зараз не до мене, він надто заклопотаний. Перед ним ножиці, кострубата вицвіла дерев’яна саджалка, пінцет і якась старезна іржава покришка від бляшанки з-під какао, на яку він насипав трохи отруйного порошку про запас, як слід підготувавшись до наступного етапу.
Джеймісон робить саджалкою в одному з тунелів маленьку дірку. Він виконує це завдання блискавично. А потім бере пінцет, хапає ним першого черв’яка та піднімає високо вгору.
Черв’як досі живий, і я можу розгледіти обидва його кінці, щойно присипані сірим порошком. Бідолаха звивається в повітрі, востаннє відчайдушно шукаючи тиші, вологи, темряви і землі, а потім Джеймісон відрізає ножицями кінчик його передньої частини та занурює цей свіжий надріз в отруйний порошок, що на кришці від бляшанки з-під какао. Він запихає черв’яка в ту маленьку дірку, яку він зробив у землі, і проштовхує його саджалкою вглиб, аж поки той падає в тунель, де котрийсь безтурботний кріт, який просто собі ритиме проходи і ні про що не думатиме, рано чи пізно на нього натрапить. Джеймісон дуже акуратно затуляє дірку маленькими м’якими грудками землі, а потім збирає всі свої речі та пересувається на кілька кроків уперед. Там він нагинається і починає всю процедуру знову.
— Кроти теж так роблять, — неодмінно запевнятиме він згодом, за обідом, десь поміж сьорбанням супу і хапанням хліба з таці, яку передають за столом по колу.
Він зловить на собі презирливий темний погляд Касс і повторить ще раз:
— Кроти теж так роблять.
Вочевидь, він має рацію. Кроти справді так роблять. Вони так само відкушують кінчики дощових черв’яків, а потім — зовсім як Джеймісон — залишають черв’яків живими і безпорадними глибоко в своїх тунелях, аж поки вирішують їх з’їсти.
Після сварки з Лісою я почуваюся немов один із цих черв’яків. А того дня, позаду льодовні, коли мої слова довели її до сліз, вона теж, певно, почувалася такою ж безпорадною. Спочатку вона плакала так тихенько, що я навіть не помітив і провадив своє, знову і знову завдаючи їй болю. Я можу спостерігати будь-чиї у світі сльози, але не Лісині. Тож тепер я стою і дивлюся, як її батько виконує свою огидну роботу, а коли від цього видовища мені починає корчити кишки, я кажу собі: «Томе, стій і терпи. Так тобі й треба. Ти почуваєшся зараз не гірше, ніж вона тоді. Стій і терпи».
Однак у такий спосіб за все не розплатишся, хоч як намагайся. Як же мені хочеться все забути, повернутися назад і почати літо спочатку. Як же мені цього хочеться. Як же мені хочеться.
Розділ третій
Літо почалося зненацька, мов біло-блакитний спалах після стількох тижнів спокійної і тихої зеленкуватої мжички. А відтак щодня палило сонце, панувала виснажлива спека, і вічна потреба мружитися від сонця на спортивному майданчику, і м’яке тепле відчуття, яке розпливалося всіма моїми кістками, коли після занять я сидів і читав книжку на поруччі автобусної зупинки, видавалися мені дивними й незвичними, нібито я був деінде, наприклад, у Мексиці.
Протягом тижня іспитів ми відчиняли вікна навстіж. Запилене сонячне світло вливалося всередину, здаля долинали гудки вантажівок. Водій сільського автобуса, який зазвичай розвозив нас додому, їздив з відчиненими дверима, щоб охолоджуватися потоком повітря. Він з-під лоба глянув на непривітного інспектора в сорочці без піджака, який вскочив у автобус на кільцевій дорозі Фретлі, щоб наказати водієві зачинити двері.
Наступного дня він відчинив їх знову. Того пообіддя було навіть спекотніше, ніж зазвичай. Я сидів позаду Ліси й Касс та дивився на віконне скло, в якому відображалося загострене бліде Лісине обличчя, а вона тим часом вдивлялася кудись удалечінь, обхоплюючи пальцями свої зап’ястки.
Ліса дуже худенька — сухоребрик, як каже про неї тато. Він стверджує, нібито її ноги — це насправді скляні палички, і, зустрівши, щоразу підіймає її на руки, «щоб вона, бува, не спіткнулась і не розбилася на друзки». Він навіть вигадав гру «Нагодуй Ліссі» і частує її шматочками ковбаси, сиру і фруктового кексу. Закидає кубики їжі їй просто до рота, ніби вона якесь пташа, що вмирає з голоду в покинутому гнізді. По-моєму, це лише частково жарт, тому що він так поводиться тільки за відсутності Джеймісона. Мама теж хвилюється за Лісу. Одного разу я випадково почув, як вона бідкалася татові: її непокоїли синці під Лісиними очима і те, що одяг висить на ній, як на вішалці.