— Заждався? Пробач.

— Та ніскільки не заждався! Хлопці тіки приставали: яку дівчину ждеш? Потрібні мені ті дівчата!

Вийшли на вулицю. Він весь час забігав трохи наперед, заглядаючи мені в обличчя. Так малі діти дивляться на своїх батьків.

— У тебе є батько?

— Немає. Померли. — Він мов аж соромився, що лишився без батька.

— А сестри? Брати?

— Я в мами один.

— Мати тебе, мабуть, дуже любить?

— Та-а… — опустив низько голову.

— Мене теж дуже любила… Помирала — все дивилась на мене. Ото так, Сашко: поки живі матері, доки й ми не сироти на цім світі. Бережи свою матір!

— Я бережу, — відповів пошепки. — Вони ось мені сала прислали…

— Ой, матері, матері… Ну гаразд, ближче до справи… Ти давно був у паркові? — Ми саме йшли мимо парку.

— Давно.

— Що, дівчата не хочуть ходити?

Він так і спалахнув:

— Потрібні мені ті дівчата! У мене оно заняття…

Ну дитина! Він мені все більше подобався, в мені вже ворушилося каяття, що я йому дав проклятий той рукопис, але зробленого вже не повернути. До того ж мене розбирала чисто наукова цікавість, як ота праця вплинула на хлопця.

Завернули в парк, забралися в один із найглухіших закутків, подалі од люду. Сюди навряд хто поткнеться, стояв тільки обшарпаний дощами й снігами вагончик, в якому працівники парку зберігали, мабуть, інструмент. На дверях вагончика висів великий іржавий замок, а двоє віконець були затулені зсередини газетами, що поруділи од часу. Було саме літо, і до вагончика давно уже, мабуть, не заглядали.

Сіли на лавку, що стояла тут же, під густими кущами. Було тихо, гомін великого міста сюди ледь докочувався, спека, що мордувала на вулицях, губилася в зелених шатах дерев, що нависали над головами, затуляючи небо.

— Є ж такі куточки на світі! А ми ліземо в пекло. — Мені враз захотілося забути про шефа, забути про рукопис… Отак просто посидіти, заплющивши очі, вдихаючи прохолодою напоєне повітря, ні про що на світі не думаючи. Господи, коли б так сталося, щоб і Надька, і шеф, і мої соціологічні дослідження були тільки сном!

Ось розплющу очі — і все зникне, не лишиться й сліду. Але тут кашлянув Сашко, і я повернувся до дійсності.

— Ну як, прочитав?

— Прочитав… Осьо… — Витяг із портфельчика синю папку. — Візьміть.

— Постій, ти ж хотів дати друзям… Мені не спішно.

— А ми його передрукували.

— Як?!

— А Колькова сестра робить друкаркою… Так що в нас уже є свій… І не один…

Після цього міг уже й не питати, сподобався чи ні. Але ж на мене чекав звіт. Який я мусив подати шефові.

— Це який Колько? Заболотний?

— Умгу.

— Ну молодці! То як тобі Дзюба?

— Знаєте, я й досі ходю як у тумані. — Він так сказав: «ходю». — Все думаю, думаю: чого ми такі нещасні?

— Хто нещасний?

— Ми… Україна, народ… За віщо нас так ненавидять, що хочуть знищити? Щоб од нас не лишилося й сліду?

— Побійся Бога, хто нас знищує?

— Знищують, — по-старечому похитав головою. — Ми вже не люди. Ми вже руськоязичний непотріб… Закриваються українські школи… А дитсадки?.. А наш інститут?.. Хоч одне рідне слово почуєте?.. На вулиці й то рота не смієш розтуляти: одразу ж — бандерівець… — У нього вже й сльози навернулись на очі.

— Тебе ж не обзивали?

— Обзивали, ще й як! І в трамваї, і в магазині… Налізли до нас, жеруть, об’їдають, та ще нам по-своєму і слова сказати не смій! Як що, так: «Говорите по-человечески!» Наша мова, виходить, уже й не людська… І що воно за такий народ страшний?

— Бачиш, Сашко, то все міщани. Не треба на них звертати увагу.

Але Сашка як прорвало:

— Еге, не звертати! А ви московські газети читаєте? Русскіє виграли Отєчєствєнную… Русскіє спаслі весь мір… Достіженіє русской наукі… Русского спорта… Культури… Всьо русскоє!.. А де українці, білоруси, грузини? Всі давно уже русскіє… Та молитись треба на Дзюбу, що він одкрив нам очі!.. Знаєте, ми надумались організувати гурток. По захисту української мови… Та й взагалі України…

— Ой хлопці, глядіть не попадіться! Знаєте, який тепер час.

— Ет, вовків боятись… Ми й журнал випускатимемо. І будемо щонеділі збиратись. — Він обвів поглядом галявину, край якої ми сиділи. — Можна, ми сюди будемо приходити?

— Та приходьте, чи вона моя! Будьте тільки обережніші. Пильнуйте, щоб ніхто не підслухав ваших розмов. — Я щиро їх попереджав, у мене вже боліла за них душа. Діти ж. Не відають, що з вогнем граються.

Ніс свою теку, яка враз поважчала, ніс і думав: які вони ще зелені. Гурток одразу ж, журнал… Чи й я був таким?

А ще думав над тим, про що писатиму в своєму «дослідженні». Хоч наперед знав, що писатиму все. Не пропущу жодного слова. Бо де гарантія, що в той гурток вже не затесався інформатор? Де?..

Сава Петрович прочитав мою інформацію уважно.

— Прекрасно!

Не приховував свого задоволення. Запалив нову сигарету, збуджено став ходити по кімнаті. Зупинився, ткнув у мій бік сигаретою:

— Так де вони будуть збиратись?.. У паркові?

— В парку, біля вагончика.

— Ви мене зможете туди провести?

— Зараз?

— А чого відкладати? Тільки зачекайте хвилинку… — Вийшов, згодом повернувся, несучи тоненьку брошурку. — Ось візьміть своїм гороб’ятам. Хай просвіщаються.

Узяв, глянув на обкладинку: видано в Мюнхені.

— Націоналісти звідти нам засилають. Нещодавно одного впіймали. Півчемодана витрусили!.. То пішли?

Пішли. Він уважно оглянув галявину: лавку, кущі, та особливо його зацікавив вагончик. Постукав у стіни, спробував заглянути у вікна, поторгав замок, наче збирався його відімкнути, для чогось колупнув нігтем фарбу. Витер руки, відійшов, задоволений.

— Ладненько. Так де ваші гороб’ята сидітимуть? Отут?

Немов приміряючись, сів на лавку, подививсь на вагончик.

Одне із віконець жовтіло старою газетою навпроти. Задоволено кивнув головою.

— От і ладненько… Ну що ж, Вікторе Андрійовичу, будемо прощатись. Я ще тут трохи побуду… Да, про брошурку не забудьте. Цікава, скажу вам, брошурка.

— Та вже ж не забуду! — Мені ще ніколи не було так бридко на душі. Ну навіщо я згадав про галявину!

А він ще додав:

— Да, ще одне. Ви сюди більше не приходьте. Не будемо їм заважати. — І розсміявся.

Тож я більше не ходив на галявину — контактував лише з Сашком. Він мені все розповідав, як рідному батькові, приніс навіть перший номер журналу:

— Осьо подивіться! — Очі його світилися гордістю.

Звичайнісінький зошит, списані од руки сторінки. Всі статті (чи дописи) різними почерками: кожну літеру вималювано. Так, бідні, старалися! А заголовки! «Під гнітом Російської імперії», «Україна в ярмі». «Що нам несе русифікація?» Од самих заголовків тхне Карним кодексом…

Хотів уже повернути швидше Сашкові, та згадав свого шефа. Він наче стояв у мене за спиною, заглядав через плече.

— Можна почитати?

— Та беріть! Я для того й приніс.

— Я за кілька днів поверну. — І ще поцікавився: — А яка ж назва вашого журналу?

— А ми іще не придумали.

Вони ще не придумали! Діти! Справжнісінькі діти…

Шеф теж попросив залишити зошит. На один лише день, завтра й оддасть. Не ждучи моєї згоди (та й нащо йому моя згода!), поклав обережно до теки.

За три місяці хлопці випустили три журнали. Останньому вже й назву придумали: «За соборну Україну». Він був уже віддрукований на машинці, розмножений, певно, в кількох примірниках. Тут постаралася, мабуть, сестра Заболотного. Серйозний такий студент, я жодного разу не бачив, щоб він усміхався. В усьому любить докопуватися до суті. Викладачів на лекціях замучував запитаннями. Довкола нього завжди гуртувалася молодь.

Тож приніс Сашко і третій журнал.

А згодом в нашому інституті сталася подія, про яку заговорило все місто.

Прийшов того дня в інститут, простую коридором непоквапом, а назустріч — наш лаборант.

— Ой Вікторе Андрійовичу, що у нас скоїлось!

— Що таке, Славо?

— Листівки, — видихнув Слава.