— Які листівки?
— Листівки хтось по інституту розклеїв. Прийшли вранці — усі стіни в листівках! І на кожній — націоналістичний тризуб.
У мене серце так і тьохнуло: Сашко!
— Що тут було! — продовжував Славко. — Ректора валер’янкою одпоювали, тепер, кажуть, сидить у обкомі. Кадебістів набігло — сотня, не менше. Поздирали листівки, а тепер пішли по гуртожитках: трусити студентів. У нас теж — всі столи перерили… Що ж воно буде, Вікторе Андрійовичу?
Ну от, догрались хлоп’ята… Довидавалися… В той день занять у нашому інституті не було. Викладачі ходили мов у воду опущені, кожен відчував, як над ним збираються хмари. Легко сказати: пригріли націоналістичне кубло!
Під кінець дня знову до мене підбіг Славко (він завжди все узнавав перший):
— Заарештували!
— Кого?
— Студентів… Наших… Шість душ…
— Не знаєш кого?
— Заболотного… Ткача… І ще чотирьох… Цілий мішок літератури взяли. Ой Вікторе Андрійовичу, що ж тепер буде? — Дивиться на мене так, наче і я вже за ґратами. Знає ж, хто був куратором Ткача й Заболотного. — Вони ж тепер весь інститут перетрусять!
Трусили. Набігло начальства з райкому, міськкому, обкому, навіть із цека й міністерства, збори по кафедрах, по деканатах, загальноінститутська партконференція, громи й блискавиці на покаянні голови: виключити з партії, зняти з роботи, заборонити педагогічну діяльність! — обійшлося суворими доганами, та ще зняли з роботи ректора. Мені, що теж отримав сувору догану з занесенням в особову справу («Втрата політичної пильності, занедбана виховна робота серед молоді»), єдиною втіхою могло бути хіба що те, що й Залізній Леді навісили сувору, бо серед заарештованих був і студент з її групи.
Вийшов із міськкому, де цю сувору затвердили: образливо, гірко — за віщо?
— Інакше не можна було, дорогенький Вікторе Андрійовичу, — пояснив шеф під час чергової зустрічі. Був веселий, як ще ніколи. — Що б про вас стали думати, коли б вас обійшли? Отож-бо й воно. А сувора догана… — махнув рукою недбало. — Мине рік, подасте заяву, знімуть.
— Якщо знімуть…
— Знімуть-знімуть! Знімуть, і травою слід заросте.
— Не заросте. До самої смерті.
— Ну навіщо ви так! — поплескав мене по плечу. — Ми своїх людей ніколи на поталу не даємо. Хочете, я вам поворожу? — Взяв мою руку, повернув догори долонею. — Ого! Та вам світить заслужений діяч науки!
— Ви все жартуєте.
— А ми хіба схожі на людей, що жартують?.. Одержите ви, Вікторе Андрійовичу, це звання, обов’язково одержите! А разом і право на пенсію. Та не просту — персональну, республіканського значення. Непоганенько, га?
Коли я, заспокоївшись трохи, виходив, він мене затримав:
— А ваш Сашко молодчина. Про вас ані слова. Так що можете спати спокійно: ніхто ні про що не дізнається.
— А як до суду дійде? — Боявся навіть подумати, що в інституті дізнаються, хто я і що я.
— І там буде все в ажурі. Можете покластись на мене. Ми в цьому, може, зацікавлені більше, ніж ви…
— Ви-то зацікавлені. А суддя? Ану ж стане допитуватись.
— Не стане. Суддя теж буде проінструктований. Так що можете спати спокійно…
Саме цього мені й бракувало: спокійного сну. Що я пережив, коли хлопці сиділи ув’язнені, а потім і під час суду, — не побажаю й найлютішому ворогові. Весь час здавалося, що Сашко не витримає, назове мене, і тоді вже ніщо мені не допоможе. Як після цього явитись на кафедру, дивитися у вічі колегам, студентам? Вони, звісно, нічого не скажуть, побояться, але відчувати щохвилинно, що про тебе все знають, бачити, як враз замовкають при одній появі твоїй, було б понад мої сили.
Та до того ж мені було жалко Сашка, до якого я прив’язався усім серцем. Його довірливі очі весь час пекли мою душу, я не знав, як спокутувати перед ним свою мимовільну провину. Навіщо, ну навіщо я саме йому дав рукопис Дзюби? Наче не було інших студентів. Та хіба я міг думати, що все так обернеться? Що дійде до суду?
Сашко, єдиний у матері син. Часто думав про неї, як вона перенесе оце горе. Дуже, мабуть, схожа на сина, така ж тендітна й беззахисна, — чи довго зламатися, впасти у відчай, у розпуку…
І коли відбувся суд (міліції, розповідали, нагнали — мало не з усієї України)… коли хлопцям присудили по шість-сім років суворих таборів та п’ять років заслання, я вирішив з’їздити до Сашкової матері, зняти хоч частку гріха зі своєї душі. Поспівчувати, допомогти не тільки порадами, а й матеріально. Був уже доцентом, так що міг урвати якусь сотню з сімейного бюджету.
Спершу хотів узнати адресу у відділі кадрів, та одразу ж роздумав. Кадровики — майже всі кадебісти, що вийшли на пенсію, зв’язатися з ними — не обібратись біди, то краще вже звернутись до шефа: хто-хто, а він може взнати адресу.
Шефові мій намір сподобався:
— Непогана ідея! Їдьте й не роздумуйте. Повернетесь — поінформуйте. Нас цікавить, як зреагувало на цю подію село…
Дав адресу ще й двісті карбованців.
— Беріть-беріть, ми не розоримось.
Я хотів до цих двохсот додати ще й свою сотню, а потім роздумав. Вистачить поки що і цих.
Сашкове село було в нашій же області: спершу електричкою, потім годину автобусом. Вийшов у неділю з дому о сьомій, а о десятій був уже на місці.
Село як село: колгоспна садиба, клуб, школа, сільрада, крамниця, великий ставок, оточений з усіх боків садибами, гуси й качки на воді, кури й собаки на вулиці, люди, що зрідка стрічаються (кожне обов’язково привітається), і якась особлива устояна тиша, можлива лише в селі. Зрідка проїде машина, ось і наш автобус прочмихав, зупинився коло крамниці. З нього так і посипались: з клумаками, із кошиками, з мішками. Вийшов і я. Постояв, озираючись, до кого звернутись, підійшов до людей, що сиділи біля крамниці на лаві. Діди і бабки, молодих щось не видно.
— Скажіть, будь ласка, де тут живе Ганна Ткач?
— Це яка Ткач? Мати того осуждьонного?
— Господи, та за що ж його й засудили?
— Було за що. В нас даремно не судять.
— Пограбував когось альбо вбив…
— Та що ви таке кажете! Бога побійтесь!
— Кажу, бо знаю…
Отак. Пограбував або вбив. Іншого й буть не могло. Люди-люди!..
Я не став їм пояснювати, за що засудили Сашка: все одно не зрозуміють. Натомість спитав:
— А де вона живе?
— Ідіть отакечки вулицею. Ідіть, ідіть, а як побачите тополю, що росте коло хати, ото і Ткачиха. У нашому селі ні в кого тополя не росте, тільки в Ткачихи… А ви їй родич, чи як?
— Родич, родич… Бувайте здорові!
— Ходіть на здоровля.
Тополю побачив ще здалеку. І чим ближче підходив, тим вищою вона ставала. Наче росла на очах. Дерева, мимо яких я проходив, — шовковиці, яблуні, вишні, — стояли завмерлі: не ворухне, не війне, а ця зверху донизу стікає сріблястим листям. І тремтить, тремтить, як у пропасниці. Мені стало якось аж не по собі од безголосого того плачу.
Двір теж — німий і порожній, якийсь аж померклий, незважаючи на ясне сонце вгорі, і тільки половина стіни старенької хати святково біліє свіжою крейдою, а друга наче обрізана: чорніє, обшарпана, в патьоках рудої глини. Тут же валяється й відро, все в крейді, і кинута щітка. І такою тугою віяло од недобіленої тієї стіни, такою розпукою чорною, що я зупинивсь мимоволі, не сміючи ступити до двору. Врешті наваживсь, пройшов у ворота, що трималися на чесному слові, ступив у сіни, пригинаючи голову, щоб не вдаритись об низенький одвірок, постукав у двері, вже хатні. Так обережно постукав, наче там лежала важкохвора людина…
Ми сиділи коло столу і розмовляли. Хоча про що можна розмовляти з матір’ю, яка втратила єдиного сина! Вона весь час плакала, сльози котилися по застиглому обличчі, а вона не помічала навіть, що плаче. Я її втішав як міг, казав, що Сашко не довго й сидітиме, що його невдовзі й випустять, хоч сам не вірив у те, що казав, але ж мусив щось говорити — мовчати просто не зміг би, а сказати правду — тим більш. Вона ж повторювала одне й те ж:
— Господи, за що на нас така кара?!