— Ви їх що, арештуєте? — Данька уже мучила совість.

— Ні, на курорт пошлемо! — розсміявся начальник.

Звівся, розправив гімнастерку під ременем, пересунув важку кобуру з «маузером»: «Ну, видужуй, а мені за роботу».

До суду Данько зовсім поправився. Рана затягнулася, тільки скрючило пальці, і коли Данько свідчив на тому процесі, то відкидав чуприну з лоба не правою, а лівою, щоб усім було видно, що зробив клясовий ворог з його рукою. І той жест лишився на все життя: скрюченими пальцями лівої зачісувати волосся.

Тож Данько, раз по раз відкидаючи лівою рукою чуприну, розповідав судові про те, як пізно ввечері сидів за столом, обличчям до вікна, що його і спасло. Бо встиг побачити дуло відріза, націленого межи очі, та й прикритись ось цією рукою…

— І ви упізнали того, хто у вас цілився? — поцікавився суддя.

— Упізнав.

— Кого ви впізнали?

— Старого Коваленка.

— Сину, що ти говориш?! — закричав Коваленко. — Бога побійся!

Бога Данько якраз найменше й боявся.

— А що було потім? — допитувався суддя, осмикнувши підсудного.

— А далі він вистрелив. Ось у цю руку.

— А далі?

— А далі я схопив правою рукою наган і стрельнув у відповідь.

Зал вибухнув оплесками. Аплодував і начальник міліції, хоч і усміхався тихцем. «Далеко, хлопче, підеш!» — немов говорив той усміх.

Куркулів засудили до найвищої міри соціального захисту — розстрілу з конфіскацією майна, а ім’я Данькове прогриміло на всю Україну. Навіть центральні газети згадували про нього: герой класової боротьби на селі. Данько відразу й повірив, що він таки герой, та й як не повірити, коли невдовзі йому запропонували вступити до партії і рекомендацію написав не будь-хто, а сам секретар повіткому.

І ще одна несподівана радість Данькові: коли розпродували конфісковане майно куркульні (старих і малих викидали на вулицю в чому були), то йому безплатно виділили єдину на все село зінгерівську швейну машину. Машині хоч і було вже років із двадцять, але вид мала такий, наче щойно із фабрики, так берегла її куркульня. У батька й очі загорілися на ту машину:

— Давай продамо! Я й покупця знайду. Га?

Данько, однак, і не подумав пристати на батькову пропозицію: згадав, як той продавав колись корову. Поставив машину на стіл, на самому покуті (на стіні вже не образи, а великий портрет Карла Маркса, і мати плювалась щоразу, бачачи ту бородату личину), щоб одразу впадала у око, коли хто надумається ступити до хати. Машина так і простояла до тридцять четвертого року, коли Данька забрали на роботу в район.

Але це ще далеко попереду, а поки що Данько розорив, як і нахвалявся, церкву. А перед цим влаштували вночі засідку та вхопили старенького священика, що вийшов до вітру, та й повалили на землю й одчикрижили овечими ножицями ріденьку вже косу по самісіньку ріпицю. Священик, коли його стригли, по-темному прихвачуючи разом з волоссям і шкіру, плакав, як мала дитина, не так, мабуть, од болю, як од сорому, а вранці, одягнувши рясу, повісивши на шию хрест, пішов за тридцять кілометрів до залізниці та й кинувся під поїзд. Як вийшов, кажуть, за село, то обернувся, вклонивсь до землі: «Простіть мене, люди, як я вас прощаю», ще й поклав хрест на сонні хати, що бовваніли внизу.

Почувши про наглу смерть батюшки, жінки плакали, чоловіки жалісно супились, Данько ж усміхнувся: так йому, довгогривому, й треба!..

Тож, розоривши храм Божий, Данько заходився коло артілі. Дав урочисту обіцянку в повіті, що його село перше стане на рейки колективної праці, недаремно ж носить назву Червона Комуна, — і тепер кров з носа мав виконати свою обіцянку.

Про те, як Данько зганяв до артілі людей, як «умовляв» непокірних, що з усіх сил упиралися проти комуни, можна було б написати окрему повість. Хоча б про ті ж агітбригади, сформовані Даньком в основному з підлітків, комсомольців та комнезаможників та ще з нещасних учителів, які на селі за все у одвіті. Як кожна бригада, озброєна фанерною постаттю Чемберлена («Чемберлея», — казали дядьки), рушала зранку до впертюха — дядька, якому краще головою в петлю, аніж у ту чортячу артіль, і, підійшовши до його двору, дружно кричала:

— Бойкот!.. Бойкот!.. Бойкот!..

І, накричавшись отак, прибивала отого Чемберлея до воріт, і вже ні хазяїнові, ні його сім’ї не те що не вийти на вулицю, а й у двір не поткнутися з хати. Сиди в своїй норі, поки й почорнієш, а худоба хай поздихає од голоду.

Потримається, потримається дядько день-другий та й просить комсомольця, що чергує невідступно в дворі:

— Синку, гукни голову!

І прийде Данько: в юнгштурмівці, в уже хромових чоботях та ще й при наганові:

— Ну що, дядьку, надумались?

— Надумався, як не надуматись.

— То писати в колгосп?

— Пиши… Хоть і в могилу пиши, тіки зніми отого Чемберлея! Бо моя корова вже й ясла погризла…

Отак «агітував» непокірних Данько і таки добився того, що на весну двадцять дев’ятого року, зліквідувавши куркульських недобитків, виславши їм услід кількох підкуркульників та злісних агітаторів супроти радянської влади, рапортував у повіт, що селяни Червоної Комуни дружно і з великою радістю об’єдналися в артілі.

Першими у повіті, а то, може, й окрузі.

Про все це, повторюю, можна було б написати цілу повість, але події нас кличуть вперед, до тридцять другого року, що підніс Данька на багато щаблів угору, підніс так високо, що навіть найближчі друзі (якщо вони в нього були) не насмілилися б його звати Даньком, а тільки Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.

Тож поведемо мову про збори, з яких, власне, й почався стрімкий злет Данька Даниловича.

Збори відбулися в повіткомі, на них були скликані всі комуністи, і стояло на них єдине питання: «Про завдання комуністів у виконанні стрічного пляну хлібопоставок державі».

Данько сидів у першому ряду, так що йому добре було видно всіх членів президії, але не на членів президії дивився жадібно Данько, не на першого секретаря повіткому навіть, а на високого гостя із столиці. Гість і справді був, як жердина, високий і худющий такий, наче всі оті недовиконання та недопостачі, про які йшла мова на зборах, відбивалися на його власнім здоров’ї. Слухаючи промовців, які, наче змовившись, посилалися на те, що був недорід і забрано все, що тільки можна забрати, лишилося тільки на посів та щоб хоч дотягти до нового врожаю, гість усе більше супився, а сірі очі його займалися все лихішим вогнем. Врешті не витримав, щось сердито шепнув секретареві повіткому, і той, миттю зірвавшись, оголосив:

— Слово має секретар Центрального комітету нашої партії!

І перший, піднявши руки над головою, заплескав у долоні.

Секретар ЦК швидко пішов до трибуни, підніс застережно руку: не треба оплесків! не треба! — але зал аплодував гаряче й віддано. Високий гість став за трибуну, прицілився в притихлі ряди нещадним поглядом.

— Товариші, кого я тут чую? Комуністів, вірних бійців більшовицької партії чи агентів куркульні та петлюрівських поплічників? — Густий чорний басище його залунав так несподівано, що Данько аж голову в плечі втягнув. — Ви що собі думаєте, ми повіримо вашим баєчкам, що в селах нема хліба? Пролетаріят вам повірить?

Він, здається, аж задихнувся від одної лиш думки, що в когось могла виникнути така крамольна надія. Ляснув долонею по трибуні, ще більше нахилився до зовсім уже завмерлого залу, нависаючи над головами важкою, довгою тінню:

— Даремні ваші сподіваннячка, товаришочки: не повіримо!..

Потім уже трохи спокійніше продовжував:

— Точиться жорстока, не на життя, а на смерть боротьба з нашим лютим класовим ворогом. Зараз питання стоїть так: хто кого. Або ми його — і тоді побудуємо соціалізм, або він нас — і годі знову в нашій країні запанують капіталісти й поміщики. Так для того ми робили революцію, проливали свою кров у громадянській війні, щоб знову повернутися до старого ладу?! — І вдарив по трибуні, тепер уже кулаком. — Не дозволимо!.. І нічого тут проливати крокодилячі сльози, що селянам загрожує голод! Яким селянам? Куркульським недобиткам, в яких ми заберемо хліб? Так хай поголодують хоч раз, може, стануть не такі пузаті…