— А діти? — несміливо з залу.

— Що — діти? — не зрозумів секретар ЦК.

— Діти теж нехай голодують?

Обличчя секретаря взялося червоними плямами:

— Це провокаційне запитання! Чиї діти? Пролетаря? Незаможника? Чи клясового ворога, петлюрівського недобитка? Чиї діти, питаю я вас? Тут лунали слова, що коли заберемо весь хліб, то в селах почнеться масова голодовка. Це — контрреволюційна пропаганда! В Радянському Союзі голодовки бути не може!

Зал німував, і секретар ЦК знову заспокоївся. Але бас його не посвітлішав:

— Перед нами стоїть історичної ваги завдання: виконати й перевиконати стрічний плян хлібоздачі, рапортувати перед ЦК ВКП(б) й особисто товаришем Сталіном про переможне завершення здачі хліба державі ще до кінця цього року. ЦК КП(б)У покладає всі надії на вас, сільських комуністів. Ми надіємося, що ви це високе довір’я виправдаєте з честю.

Коли високий гість покинув трибуну, секретар повіткому схопився на рівні й знову зааплодував, підіймаючи високо руки. А за ним уже весь зал.

Проаплодували. Секретар повіткому звернувся до присутніх:

— То як, товариші, будемо продовжувати обговорення чи перейдемо до прийняття резолюції?

— Думаю, що поспішати не треба, — втрутився високий гість. — Послухаємо ще товаришів. Може ж, не всі у вас такі маловіри. — І всміхнувся, показуючи, що жартує.

«Пересердився, пересердився», — прокотилося залом полегшено. Комуністи заворушилися, закашляли, пролунав навіть чийсь запізнілий смішок.

— Так хто просить слова, товариші?

Виступати ніхто не поспішав. Переглядались, перешіптувались, а рук не підіймали.

— Чи, може, закінчимо?

І тут Данька наче штовхнуло в спину: «Давай, виступай! Більше такого випадку не буде. Сам секретар ЦК тебе слухатиме!» В Данька враз спітніли долоні, похолонуло в грудях. А рот наповнився слиною.

— То будемо кінчати?

Данькові здалося, що високий гість дивиться прямо на нього. Судомно ковтнув слину з таким відчуттям, наче зараз має стрибнути в прірву, шарпонув до президії руку. Так шарпонув, що аж хруснуло в плечі.

— Ви просите слова? — помітив його руку секретар.

Данько лише кивнув головою: слова застряли у горлі.

— Слово має голова колгоспу імені Жовтневої революції Данило Сокало!

Йшов до помосту — підгиналися ноги. Навіть не дивлячись, відчував уважний погляд секретаря ЦК. Зійшов, учепився в трибуну (все пливло, мов у тумані), закричав:

— Товаришу секретар ЦК!.. — І замовк, не знаючи, що ж далі казати. Думки розліталися навсібіч, він ніяк не міг їх зібрати докупи. — Товаришу секретар ЦК!.. — Ех, знав би високий гість, що Данько ладен життям за нього накласти. Постріляти усіх, на кого він тільки вкаже. — Товаришу секретар ЦК!.. — В залі вже відверто сміялись, і це привело до тями Данька: груди його наповнились злістю: — Ми!.. Комуністи та комсомольці!.. Від імені комуністів та комсомольців села Червона Комуна!.. Ми виконаємо й перевиконаємо стрічний плян хлібозаготівель!.. Удвічі!

Зал так і охнув. Секретар же ЦК схопився за столом:

— Чули?.. Чули, товариші? — І вже до Данька: — Браво, товаришу Сокало! — І заплескав у долоні.

Як зійшов із помосту, як сів на місце, Данько не пам’ятає.

Вже після зборів до нього підбіг верткий порученець:

— Вас кличе секретар ЦК.

«От воно, сталося!» — лоскітно похололо в Данькових грудях. Помітив заздрісні погляди тих, хто почув, що сказав порученець, і наповнився ще більшою втіхою. Вже майже спокійним, майже впевненим у собі зайшов до кабінету першого секретаря повіткому, де на нього чекав високий гість.

Зблизька він був іще вищий. У Данька аж у шиї хруснуло, коли він задер голову, щоб зустрітися з ним поглядом.

— Так ось ви який! Ну, вітаю, вітаю!

Долоня суха і гаряча. Очі теплі й усміхнені. Тільки басище лишився так само густим.

— Як він у вас, товаришу Візний? — повернув голову набік.

Данько теж глянув туди і тільки зараз побачив секретаря повіткому. Вигляд у нього був далеко невеселий, видно було, що одержав доброго прочухана.

— Найкращий наш комуніст, — поспішив відповісти секретар.

— Я так і думав… Отаких би побільше. А що у вас із рукою, товаришу? — бо Данько саме відкинув чуприну, що від великого хвилювання упала на очі.

— Та… — почав був Данько, але секретар повіткому і тут поспішив пояснити:

— То на нього був вчинений замах.

— Стривайте-стривайте, — наморщив лоба секретар ЦК, — це про вас писали газети?.. Читав, читав… Не боїтесь, що повторять?

— Хай тільки спробують! — відповів хвалькувато Данько.

— Ну, молодець, — розсміявся задоволено секретар ЦК. — Отак і треба. Не ми повинні боятися класового ворога, а він хай тремтить перед нами… Так виконаємо плян хлібоздачі?

— Виконаємо! — гаряче пообіцяв Данько. — Умремо, а виконаємо!

— Ну, вмирати нам іще рано. Хай наші клясові вороги помирають. Але спершу повинні віддати нам весь хліб до зернини… До зернини! — повторив з притиском, і очі його стали холодні й нещадні. — А ви, товаришу Візний, допомагайте товаришеві всім чим можете. Такі люди, як товариш Сокало, — золотий фонд нашої партії.

Не на ногах — на крилах полишив повітком Данько. Руку ще грів гарячий потиск високого гостя, в очі світив приязний усміх. «Зроблю! Все зроблю, товаришу секретар! Розіб’юсь, а зроблю!»

В’їжджаючи в рідне село, вже прикидав, з кого почати. Залягали сутінки, і хати, в них поринаючи, наче відступали одна по одній, коли до них наближався Данько, — подалі од вулиці, наче присідали, ховаючись поза спинами. Та Данькові не треба було й придивлятися особливо, де хто живе: «індус» чи колгоспник. Відзначав про себе хати «індусів», з яких треба й починати: шкури дерти, витрушувати все до зернини, незважаючи на сльози й плачі. В ньому ворушився ще не встояний гнів на цих зрадників, що нанесли йому підступного удару в спину: не встиг відрапортувати про поголовний вступ до артілі, як понесли заяви про вихід з колгоспу. І то хай би два чи один — дві третини села полишили колгосп після статті товариша Сталіна «Запаморочення од успіхів». Благав, умовляв, замалим на коліна не ставав перед кожним, у відповідь чув одне й те саме:

— Відпускайте з колгоспу!

— Ну, гаразд, ідіть, — не витримував Данько. — Тільки знайте: будете проситись назад — ми сто разів подумаємо!

— Не буду. Не діждетесь.

«Не діждемось? — запитував завмерлі хати Данько. — А от і діждались!» І вже наперед уявляв, як падатимуть перед ним на коліна «індуси», благаючи не розоряти дощенту, не підмітати останньої крихти, і як він відповідатиме: «Пізно, дядьку, пізно! Раніш про це треба було думати, коли покидали колгосп».

Отакі мстиві картини малювала уява Данькова, коли він повертався селом, і були вони як ніколи солодкими.

А разом муляла думка, чи зможе виконати обіцяне. Вдвічі перевиконати стрічний план — це не жарт. Він уже розкаювався, що зопалу бовкнув про це, стільки хліба навряд чи й набереться в селі, навіть якщо все підмести до зернини, доведеться потрусити й колгоспників, нічого з ними не скоїться, якось переб’ються до нового врожаю, їм не звикати, хіба не налітали під час громадянської продовольчі загони, хіба не трусили — так трусили, що й кров часто бризкала, особливо із тих, твердоздатників, — пережили, не померли, тільки навчилися заривати у землю зерно… «А мабуть, і зараз ховають», — подумав Данько, і вже вчувається йому в настороженій тиші приглушений шурхіт землі, глухі удари лопат. «Ховайте-ховайте, далеко не заховаєте!» Перекинувсь думками на те, як краще організувати бригади, що рушать трусити хліб по дворах, як їх обов’язково озброїти щупами, отакими, що їх показували в повіткомі, — на три метри можна в землю загнати, хоч зернину та дістануть, якщо закопане… «Завтра ж треба й замовити в кузні щупів з десяток, не менше, а післязавтра зранку і рушити… Дамо, товаришу секретар ЦК, стрічний. Кістьми ляжем — дамо!»

Майже весь наступний день Данько не вилазив із кузні: особисто наглядав, як куються щупи. Зробили один, Данько повертів-повертів, попробував загнати у землю: переробити, не те! Аж за четвертим заходом схвалив: «Отакі й робіть. І щоб на кінці кожного була виїмка для зерна». А поки коваль грів чуба, селом з краю в край, від хати до хати котилася чутка: будуть трусити хліб! І люди, які за роки радянської влади вже звикли до того, що в будь-який час до них можуть удертись і підмести все, що тільки в око впаде, люди, яких уже не раз обдирали до нитки (або віддай, або куля межи очі!), хапали мішки, торби з уцілілим після стрічних-перестрічних планів зерном та й металися по хаті, по стайні, корівнику, клуні, городі, шукаючи потемки (тільки по темному, щоб не вгледіло око лихе!) місця якомога надійнішого. Бо то не просто було зерно — то було життя: його, його жінки, матері, батька, дітей, — хай і впроголодь, аби тільки дотягнути до нового врожаю.