І баба Улька враз замовкає. Чи то вірить в сексуальні потенції свого чоловіка, чи то ще яка причина, тільки дія фрази цієї на неї й справді магічна: протягом дня, аж коли й спати лягають, ні пари з вуст.

А вранці знов за своє:

— Ти і нестулений, ти і невдатний, в тебе із рук усе валиться, я з тобою вік прожила — прогорювала!..

Дід терпить, мовчить, збирається з силами на сакраментальну ту фразу.

Якось баба Улька так розійшлася, що не помогло уже й дідове «цить!».

— Шукай-шукай, щоб тебе пранці шукали! Хто за тебе старого, дурного і піде!

Отоді дід, до живого допечений, і врізав бабі:

— Цить, стара, бо вже пошти найдена!

Баба Улька тиждень після цього мовчала.

— Ти вже йдеш?

— Іду, котику, йду. Не нудьгуй, я незабаром вернуся.

Дружина, напомаджена, наманікюрена, цмокнула його в щоку і зацокотіла донизу по сходинах. А він, як був у трусах (зібрався ж спати), все ще стояв у дверях, проводжаючи її поглядом.

І раптом з-під ніг:

— Ня-ав!

Підскочив — ударився тім’ям в одвірок. Глянув донизу.

Киця! Біла як сніг, ще й очі блакитні. Тернулась об ноги, господаркою пішла до кімнати.

— Тпрусь! — кинувся вслід.

І ледь не зомлів: блакитноока красуня, гола-голісінька, стояла посеред кімнати і, всміхаючись, розкривала навстріч жагучі обійми.

«Господи, хоча б дружина затрималася!» — зблиснула думка, коли падав із нею (тіло до тіла) в розстелене ліжко.

А дружина, вийшовши з дому, одразу ж перевтілилась у кішку. Видерлася на дах дев’ятиповерхового будинку, усілась якраз над тим місцем, де стояло їхнє ліжко і на якому мав зараз спати її чоловік.

Граціозно сиділа, вдаючи, що не помічає котів, які ходили довкруж, волаючи пісню закоханих.

І від пісні тієї матюкалися сонні сусіди й валували оскаженіло собаки.

Ледь пропхалася в двері, почалапала звично до люстра. Люстро понуро глипнуло («Ох, як ти мені наостогидла!») та й стало рахувати зморшки на старечому обличчі.

— Господи, верни мою молодість! Хоч на день, хоч на годинку. Чи тобі це так важко зробити?

І гаряча молитва її долетіла до Господа Бога.

Люстро привітно сяйнуло навстріч, милуючись струнким юним тілом. Люстро невспромозі було одірвати свого погляду од розквітлого, без жодної зморшки, обличчя. «Пройдуся вулицею — всі чоловіки попадають!» — заспівало у ній.

А згодом, у чому мати народила, клякла на колінах, била покаянні поклони:

— Господи, верни мою старість! У чому ж я поткнуся на люди? Що ж я тепер зодягатиму?..

— Ох ці жінки! — зітхав скрушно Бог, повертаючи старість.

«Мерседес» останньої моделі підкотив до монастиря, що на Московській. Підкотив, замалим не розштовхавши інші машини, та й зупинився, погірдливо чмихнувши. І тоді з салону розкішного в костюмі од Версаче, в черевиках із крокодилячої шкіри на грішну землю ступило щось… Щось таке випещене та одгодоване, що вже й на людину не схоже. Ступило та й стало одчиняти всі дверцята машини, піднімати капот, одкривати багажник, наче під’їхало не до храму Божого, а до майстерні з ремонту машин.

— Выходи, чего ждешь?

І тут із того ж салону розкішного вивалилось не менш одгодоване вже статі жіночої. У супермодному одязі та ще й обвішане золотом. А за нею уже дитя тієї ж породи бройлерної.

— Айн момент!

Та до храму й посунуло, ні на кого не дивлячись. Трапився б хтось на дорозі — переступило й не зблимнуло б.

Невдовзі й з’явилося: обіч дріботів попик з такою рідкою борідкою, що пальців би вистачило порахувати всі волосини.

— Значит так: освяти мою тачку как следует. Не жалей водицы.

Попик став бризкати щедро кропилом: на шиби, дверцята, на капот і мотор. Не забув покропити й салон.

— А колеса?

Попик, зігнувшись, покропив і колеса. Замалим не помив їх святою водою.

— Лады… Держи баксы.

Ткнув у долоню наставлену долари, вслід за сімейством сів до салону. Гаркнув мотором, поїхав на світло червоне.

Не встиг далеко й од’їхати: лопнула-вибухнула шина. «Мерседес» повело-повело та й уліпило фарою в дерево.

Вискочив як обпечений:

— Растуда ж твою мать!

І метнувся до храму: лаятись з попиком, а то, гляди, і з самим Господом Богом.

«Є таки Бог на світі!» — подумав я втішено.

Я закохався в Юлю. Безтямно, безоглядно. Як закохалася більшість чоловіків України.

Залізна Леді! Жанна Д’Арк! Якій Бог судив порятувать Україну. Уособлення жіночності з елегантною косою довкруж голівки.

Недарма ж хтось із славетних астрологів (чи не Глоба?) прорік, що Україну порятує жінка. Лише жінка. І ніхто, окрім жінки.

Я давно розчарувався в чоловіках, що очолювали нашу державу. Якісь вони всі безхребетні. Недороблені. «Недоколихані», — як сказала Галя-сусідка.

А от Юля!!!

День і ніч марив Юлею. Та й домарився до того, що вирішив написати про неї повість. Не виборчу агітку, наспіх нашкрябану журналістською братією, що забудеться одразу ж по виборах, а повноцінну художню повість. За якою читачі стояли б у чергах. Щоб, розкривши першу сторінку, не могли одірватися до сторінки останньої.

Але як зустрітися з Юлею? Як її вмовити виділити час для сповіді про власне життя? З усіма плюсами й мінусами, без яких не обходяться навіть генії.

Як?

І тут на допомогу прийшла моя дружина: вона навчала студентку, яка нині працювала у виборчому блоці Юлі.

Домовились, прийшли. Там нас радо зустріли, сказали, що організувати зустріч їм «без проблем». Тим більше що Юлія Володимирівна нині поверхом вище, в республіканському штабі. Збігали наверх і принесли… довжелецький сувій паперу.

— Що це?

— Анкета. Заповніть, не оминувши жодного питання.

— Анкета?.. — Я ще не вірив, що переді мною диявольський витвір часів деспота Сталіна. Пам’ятаєте оте: «Чи були на окупованій території?» Густі запитання цілились у мою душу отруйними списами.

Хотів звестись і піти… Але ж повість! Повість!!!

Гаразд, ми не горді. Проковтнемо й це. От тільки цікаво, чи і в молодості хлопці, які упадали за Юлею, змушені були заповнювати анкети?.. Зціпивши зуби, заповнив.

— Зачекайте хвилинку. Зараз вас покличуть.

А мені чомусь розхотілося стрічатися з Юлею.

Але ж повість! Повість!

Повернулись як у воду опущені:

— Ви пробачте, але Юлія Володимирівна вас зараз прийняти не може. Коли зможе — подзвонять.

Повертався додому з таким відчуттям, наче мене добряче виваляли в болоті. Ще й натикали мордою в грязь: «Знай своє місце, смерде!»

Минув день… другий… третій… Минув тиждень… другий минув… Од Юлі ні слуху ні духу.

Повість майбутня згасала, все рідше з’являлася в снах. Частіше снилося, що я заповнюю, будь вони не ладні, анкети.

Повість уже тліла жариною.

Аж через місяць — дзвінок:

— Юлія Володимирівна прийме вас сьогодні о вісімнадцятій.

— Передайте Юлії Володимирівні, — відповів я якомога спокійніше, — що я рівно о вісімнадцятій жду її у себе вдома. Хай подивиться, як живуть сучасні письменники. До речі, — не витримав (отже клятий язик!), — передайте, хай не боїться. Я її не зґвалтую.

Не прийшла.

Невже побоялась?

Я зі своїм другом, Анатолієм Іллічем Костенком, якось чаркувався із місцевими рибалками. На високому березі Сули, коло багаття. По той бік ледь мріло село, звідки рибалки.