Випили по одному шкаликові, по другому — розговорилися.

— Як поживаєте? — поцікавився Анатолій Ілліч.

— Та яка там в чорта житуха, коли наш голова жить не дає!

— Звірюка — не голова!

— Еге ж… Як що, так і матом, а то і в морду заліпить. Не одному носа звернув.

— А ви що, не знаєте, що робити? — спалахнув Анатолій Ілліч, якого і сталінські табори не укоськали.

— А що такому вдієш, як у нього все начальство в кишені?

— Та перестріньте смерком, зв’яжіть і в Сулу головою! Хай раків годує!

— Та воно, канешно, так… — зам’ялись дядьки. — Тіки ж якось боязко. Все ж начальство у нього в кишені.

— То ж отак вам, трясогузам, і треба! — схопився на ноги Анатолій Ілліч. Плюнув, ще й ногою розтер.

Лаявся, поки й повернулися додому.

— Ну що воно за народ отакий! Хто хоче, той і товче. А ми тільки сопемо та облизуємось…

А за тиждень по хутору, де ми зупинялися, новина: у сусідньому селі голову топили. Перестріли смерком, набили мордяку та в Сулу головою!

— Утопили? — Костенко з надією.

— Та ні, вигреблось, стерво.

— Тьху!.. Учи їх, учи — як об стіну горохом.

Ніхто так ґрунтовно не збирається в дорогу, як моя люба дружинонька. Їдемо на тиждень — на півроку пакуємось.

— Ану ж похолодає!

Це серед літа! Спека в тіні — тридцять шість.

І теплий одяг мандрує до чемоданиська — двом дядькам не підняти.

— Ти ще валянки запакуй! — стогну над чемоданом: мені ж це убоїсько перти!

— Що ти розумієш! Похолодає, тоді попотанцюєш… Цікаво, як у них там із харчами. — Під Вінницею, де полиці магазинів тріщать од їстівного.

Напакована й сумка пудова: консервів десяток, та крупа, та сухе молоко, та масла п’ять пачок… замалим сухарів не насушила.

— Цікаво, в них кури несуться? Може, хоч два десятки яєчок прихопити?

— Та несуться, несуться! — стогну у відчаї.

— А ти що їх, щупав?.. Треба до Каті подзвонити, може, в її тата і кури не водяться.

Їдемо до Катиного свекра, в якого, за висловом Каті, «і хата пахне книжками».

Набирає номер телефону. Міжміський. У Вінницю.

— Катя?.. Катю, ви мене чуєте?.. Катю, у вашого тата є яйця?.. Катю!.. Алло, де ви поділися?..

Рурка ошелешено піпікала.

А я сидів на підлозі. Гикав од сміху.

— А ти чого регочеш? — Поверх окулярів — строгий погляд учительки на учня-бешкетника.

— Та ти хоч розумієш, про що ти спитала?

Дружина якийсь час здивовано дивиться на мене. Потім сама починає нестримно сміятись.

— Господи, отаке зморозити!.. А все ти зі своїм стогоном! — І, пересміявшись: — Ти ж не здумай про це написати! У тебе вистачить розуму…

Вистачило.

Щоб про отаке та не написати!

Майже все літо провозився з хлівцем. Поставив не ген у дворі, подалі від ока людського, а на видноті, при дорозі.

Стіни тільки й того, що не облизані. Ще й полаковані. Дверцята різьблені, віконце у візерунчастій рамочці приязно світить на вулицю. А попід стріхою підбито фарбованою дошкою. Ще й стріха (очеретина до очеретини) переливається золотом.

Ох і хлівець!

Ну ж і хлівець!

Милуватись не намилуватись.

Хто не йде — оком зачепиться.

І ми зупиняли машину та милувались.

А другоріч проїжджаємо мимо — немає хлівця!

— А де подівся хлівець?

— Як де подівся? Добрі люди спалили.

Ще про Катю з Вінниці.

У Каті двоє діток: Андрійко й Софійка. Коли я Софійку вперше побачив, вона ще не ходила до школи. Отакий собі пуп’янок, до всього страшенно цікавий.

Я їй у подарунок привіз свою книжечку: «Блакитна дитина». Найбільше вразив її в тій книжечці епізод, коли Толька Дімаров, учень п’ятого класу, проковтнув живе жабеня. Взяв те жабеня до рота, щоб полякати дівчат-однокласниць, а тут завуч, що його діти найбільше боялися:

— А чого в тебе щоки наче м’ячі?

Толька з переляку те жабеня і проковтнув.

Тож, коли другого року ми приїхали в гості до Каті й Тараса Ткачуків, Софійка одразу ж у мою руку вчепилася:

— Побігли!

— Куди, Софійко?

— Я знайшла місце, де отакенні жаби стрибають. Упіймаємо найбільшу (дитячий максималізм!), і ви її ковтнете.

Що мав робити — пішов. Не розчаровувати ж дитину.

А Софійка, добра душа, ще по дорозі:

— Ви ж її не жуйте, бо їй дуже болітиме. Отак проковтніть.

Ішов і молив всіх на світі богів, щоб поміж отих жаб величезних трапилася хоч одна дрібнесенька жабка. «Не помреш, — втішав я себе подумки. — Французи ж он щодня їдять — не вмирають».

— Немає, — сказала, ледь не плачучи, Софійка, довівши мене до болота.

— То їх, Софійко, хтось поперед нас поковтав.

Так і поїхав, не поласувавши жабою.

А це, сміючись, обізвалася з Вінниці Катя (Софійка вже пішла до першого класу):

— Ви знаєте, що Софійка на уроці заявила?.. «А мій родич, письменник Дімаров, живі жаби ковтає!»

Реклама! Братове письменники, зеленійте од заздрощів!

Це скоїлось на Миргородщині.

У двадцяті роки, коли лютували продзагони, вигрібаючи весь хліб до зернини, в одному з сіл розп’яли серед ночі священика.

Вивели за село на узвишшя, де стояв заздалегідь укопаний хрест, та й прибили до того хреста вухналями.

Розп’яли за те, що буцімто священик намовляв парафіян ховати хліб, не давати до Москви ненаситної.

Священик до ранку й сконав.

І село збунтувалося.

Особливо жінота (українські жінки завжди попереду йшли).

Розігнали продзагін, як не одстрілювались, а головного чекіста зловили і розп’яли в свою чергу. Не на хресті — на шкільному нужникові. Ще й насадили на головешку великий чавун із лайном.

«Господи, — думаю, — як же здрібнів мій народ за роки, що минули з двадцятих!»

Вигулює собаку. Секунда в секунду виводить надвір. І рівно через сорок хвилин луна невмолима команда:

— Борька, за мной!

Пес — Борька, Борис.

Так охрестив на честь Єльцина.

— Я б его, сына рассучего, вот на этом поводке всю жизнь бы водил!

Поводок не простий — металевий. І ошийник унизаний гострими шипами. Борька йде за господарем наче шовковий.

— Развалить Советский Союз! Весь мир перед нами дрожал!

Розмовляє принципово російською. Хоч увесь вік в Україні прожив, українську «на дух» не переносить. Кожного, хто українською заговорить, подумки обзиває «бендерой».

— Жаль, не всех перевешали!.. В Сибирь не сослали к едреной матери!.. Борька, за мной!

І віддаляється широчезною спиною.

Він давно вже на пенсії. Тридцять тисяч тугриків. «Гривень», — умре — не вимовить. Полковник у відставці. Заробив зірки на погони в Західній. «Искореняя бандитов». Жалкує, що не встиг усіх передушити. Всіх «западенцев».

Тому й дихає пеклом.

На мене, на тебе — на всіх, хто насмілюється вважати себе українцем.

На всі заставки кляв Ющенка. Лаяв із смаком, добираючи слова найдошкульніші. Всі негаразди свого життя невлаштованого, навіть те, що розпалась сім’я, валив на Президента.

— Ну, гаразд, — сказав я йому. — Нехай Ющенко винен у всьому. Навіть у тому, що кури дохнуть од грипу пташиного… А от уявіть, що вас узяли та й обрали Президентом…

— Мене? — вирячив очі.