Цього фронтового трикутника із штемпелем воєнної цензури я знайшов у своїх добрих друзів Вінничуків із Вінничини.
Написаний цей лист вісімнадцятого червня 1944 року. Напередодні чергового наступу наших військ.
Лист пущений от Тарасюка Мефодія до своєї дружини Каті.
«Здрастуй дорогая моя жона і дітки спішу я вас відоміть своїм листом як сам собою і жилаю вам найкращого життя я зараз нахожусь в тім самім місці і вже од вас одержав пісьмо за котре я вам очінь дуже благодару Ваня я тебе дуже просю аби ти мені получи писав і коли пишеш то тіки кожне слово одделно і провіруй кожне слово чи ти його правілно написав а то багацько не дописуєш буквів навіть адрес був неправедний то коли оце получиш оцього листа то возьми в голову це пісьмо і пиши правилно слухайте я вас просю дати адрес Петра і як його вулики чи є в них мед чи нема і як є то продай мед і купи здорової поросяти і за тим дозвидання передаю я всім од себе поклон од мене писав би подробно та нехватає бумаги то як получите це пісьмо то вишліть мені бумагу бо я не маю на чому писати з чим і дозвидання
Останні два слова — «покищо живий» — цензура недбало закреслила. Це ж не така уже й таємниця військова. Усі поки що живі.
Тарасюк Мефодій загинув у червні 1944 року.
«Пал смертью храбрых». Коли їх, підметених по селах, безоружних погнали на кулемети німецькі.
В один і той же день похоронками усі ці села й засипало.
Родове дерево
«Це я, Сашко Вінничук.
Я учень 3 класу.
Я люблю добре поїсти, поспати і погратися, і дивитися бойовики.
Найбільше мені подобаються книжки „Робінзон Крузо“ Дефо, „Двадцять тисяч льє під водою“ Ж. Берна, „Три товстуни“ Ю. Олеші та „Гаргантюа і Пантагрюель“ Франсуа Рабле.
Ще я люблю грати в футбол і войнушки, кататися на санках і купатися.
І ще я люблю відмінно вчитися (явно підказане мамою).
Колись люди вважали, що нашими прабатьками були перші люди Адам і Єва, які були ніби корінням велетенського дерева — поколінь усіх наступних людей. І ми, і наші батьки, і наші бабусі та дідусі, і їхні батьки — всі ми є маленькими гілочками великого дерева, яке називається Україною. Ось таким є дерево мого роду:
| Z\ | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Мій дідусь Вінничук Анатолій 5.12.33 р. | Моя бабуся Грабар Лідія 25.02.42 р. | Мій дідусь Тарасюк Іван 1.05.33 р. | Моя бабусяДячниська Ганиа 9.05.34 p. —7.04.78 р. | ||||
| МІЙ прадід Вінничук Іван загинув у 1944 р, Моя прабаба Вінничук Федора 1911 р. Мін прадід Грабар Гнат загинув у 1944 р. Моя прабабаГрабар Ганна 18.03.18 р, Мій прадідТарасюк Мсфодь загинув у 1944 р. Моя нрабаба Лісова Катерина 1908—1987Мій прадід Дячинськнй Іван 1894–1985 Моя прабабаЗмійова Соломія 1896—1983 | |||||||
І коли я намалював оце дерево, то пообіцяв татові й мамі роби ти усе, аби воно не усохло.
| Вінннчук Сашко6.02.85 р. | ||
|---|---|---|
| Мій тато | Моя мама | |
| Вінничук Микола | Тарасюк Віра | |
| 18.11.60 р. | 27.05.61 р. | |
| 7У | ||
Сашко Вінничук».
Олександр Вінничук, блискучий студент Інституту міжнародних відносин, гордість тата й мами, трагічно загинув два роки тому.
А дерево стоїть, не всихає. Лишилася ж сестра, ще й брати-сестри двоюрідні.
«Хитрые хахлы»
Розмова на вулиці.
— Ну вы ж, хахлы, и хитрые! Каждый второй — пенсионер. Вот у нас, в России, в три раза меньше пенсионеров. Работать надо, а не сидеть на шее народа, что трудится!
— А ви порахуйте, шановний, скільки ваших відставників по війні у нас в Україні осіло. Хуторами столипінськими довкруж кожного міста.
— Ну, дак они же вашу Украину освобождали…
— А скільки набилося з Сибіру та Колими! Пенсіонерів новоспечених. І всю цю ораву «хитрі хахли» годувати повинні…
Не схотів далі й слухати. Буркнув щось про Бандеру, одвернувся, потюпав.
«На человеческом»
А це розповів мені Микола Лукаш. Поліглот, перекладач геніальний.
Пішов якось у магазин — хліба купити. Черга — самі жіночки.
— Пробачте, мої дорогенькі, за якою красунею буду?
— А вы что, не можете спросить на языке человеческом?
— Можно и на человеческом. За которой блядью мне занять очередь?
— Тебе не розтерзали? — запитав, сміючись.
— А чого мали розтерзати? Я ж на «человеческом» запитав.
Щось виймає
Жінка. Зупинилася вночі посеред тротуару, несамовито кричить.
— Жіночко, що з вами?
— Ой, там мужчина в кущах!
— То й що?
— Та він щось виймає!
— Пробігайте, а я тут постою.
Побігла щодуху.
А згодом з кущів виходить чолов’яга. Явно під мухою. Обтрушує штани, лається:
— Чортова баба, отак налякала! Штани обісцяв з переляку.
Що зробив чорт
На привокзальній площі в райцентрі, вщерть захаращеній людом, двоє намагаються перейнять жеребця схарапудженого.
— Іване, що ти там моняєшся?! Жени у мій бік!
— Не можу!
— А чому?!
— Чорт людей понасирав на дорозі!
Вік прожив, а так містко не навчився висловлюватись.
Не шестірка
Іде літня жінка. А два хлоп’яки, років по дев’ять, валяються в снігові.
— Що ви робите, хлоп’ята? Застудитесь!
— Я, бабусю, не застуджуся.
— А то чого не застудишся?
— Бо я — п’яний.
— О Господи, хто ж тебе напоїв?
— А я сьогодні іменинник. Родичі зібралися, чаркуються, п’ють, а я що — шестірка?
Жінка пішла, головою похитуючи. Оглянулась: іменинник знов у снігові. Качається, ногами вибрикує.
Гусятниця
Придбав гусятницю.
Він рік за нею полював: умовляв генерала продати.
Генерал привіз рушницю з війни. Хвалився, що сам Герінг із нею на полювання ходив.
Не рушниця — гармата двоствольна. Танки такою підбивати, а не гусей. Двометрові стволи. Ложе пудове. Золоті гуси по тому ложі летять. А в кожну гільзу шклянка бездимного пороху влазить. Не кажучи вже про шріт.
Генерал з неї жодного разу не вистрілив: хотів ще пожити на світі.
А цьому тільки з нею і полювати. Наїв барило таке, що й трактором з місця не зрушиш. І задниця наче в слона. Для «противєсу». Ще й мав «Мерседеса» шикарного, хороми кількамільйонні. То йому що, з отими голодранцями рівнятись? Які полюють із «тулками», мотузяччям перев’язаними.