— Вас!.. Вас!.. Що б ви робили, коли б стали Президентом?

Блимав, блимав, потім спитав з викликом:

— А ви що б робили?

— Я на другий день узяв би й застрелився.

Заціпило.

Згодом неохоче сказав:

— Ну, і я, мабуть, застрелився б…

Отож-то й воно.

З Печерської лаври, окупованої промосковською єпархією, вив’юнився хресний хід. Попереду — простоволосі чоловіки з хрестом і корогвами, ще й з портретом «проффессора». Януковича, кого ж іще! За ним — піп-чорноризник: на обличчі — «благолепие», очі зведені в небо. До Бога! До Бога! А за ним чередою смиренною «одуванчики» Божі. Всі в чорних хустках, губи молитовно ворушаться. Йдуть, відсторонені від усього земного, гріховного.

Аж назустріч чолов’яга напідпитку:

— І куди це ви, голубоньки мої, чеберяєте? До пекла чи до раю?

Боже, що тут зчинилося! «Одувачники» враз на землю гріховну спустились. Тичуть, як списами, пальцями, люто плюються:

— Изьщи!.. Изыди, сатана!..

— До пекла!.. До пекла!.. — регоче чолов’яга. — Он і люципера намальованого несете! — Це про портрет Януковича.

Такої лютої лайки я не чув, відколи й живу. Ухопили б — розтерзали б на шмаття! І ще довго оглядались — плювалися вслід нечестивцеві.

«Одуванчики» Божі. Воїни віри московської. Попадешся таким — роздеруть і затопчуть!

Страх не люблю лягати в лікарню!

Мало того, що в тебе виявлять десяток хвороб, про які ти й гадки не маєш, та ще й підселять до хворобоголіка. Який не просто любить хворіти, а хворобами тільки й живе. Про них тільки й стогне. I не повірить нізащо, що хтось більш хворий, ніж він:

— Прикидається. Теж мені хворий знайшовся!

Один такий мене до смерті замучив: день і ніч про свої хвороби торочив. Ідеш на сніданок, а він навздогін:

— Что-то у меня стул подозрительный. Не хотите взглянуть?

Кашлянеш ненароком — обов’язково обізветься:

— А вы проверялись на предмет туберкулезной палочки?

Я й виписався передчасно з лікарні. Боявся: здурію! І коли вже зібрався, коли попрощався, він мене зупинив на порозі:

— Вы ж забыли мой телефон записать!

— ?

— Будете названивать, справляться о моем здоровье.

Вийшов з лікарні — пожбурив записаний телефон у кущі.

І ви думаєте, не розшукав мого телефону?

Дзвонить щотижня, терзає мою нещасну дружину (я прикинувся глухим).

Отоді я і вигадав оце: «хворобоголік». На кшалт «трудоголіка».

А це кілька розповідей Володимира Савича Попика. Фельдшера з села Великої Севастьянівки. Що під Хрестинівкою. На Черкащині. Ми з ним та його дружиною милою не один рік дружимо заочно.

Прийшла якось до нього доярка. Назовемо її Василиною. Не стара ще вдовиця, що любила до чоловіків підморгувати.

— О-йо-йой!.. Поможіть, Савичу!

— Що таке?

— Поперека замкнуло.

Ішіас. Прописати б уколи, так не переносить уколів. Навіть пігулок не хоче ковтати: боїться, що в горлі застрянуть.

— Знаєш що, молодице, пропишу я тобі бджоли. Налови бджіл на пасіці та й прикладай до певної зони.

— А поможе?

— Мусить помогти!

— От спасибочко вам! Що б ми без вас і робили.

А це йде мимо Василининого двору (на виклик до хворого), чує, а з кукурудзиння густого:

— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!

І знов за хвилину:

— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!

— Василино, що ви там робите?

— Та бджоли пускаю за пазуху… Вже семеро роздушила.

— Та я ж вам казав не за пазуху, а на певну зону саджати!

— Еге, на певну зону! А фуражери силос задарма будуть возити?

Василина найчастіше до фуражерів підморгувала. Не задарма, а за дровця чи за силос.

Селом прокотилася чутка: баба Вірка записалася в штунди.

— Еге ж, у штунди, в штунди. Вірте чи ні, а тричі на день випливає на озеро. Не ряску збирати чи ятері трусити, а молитися.

Випливе на середину озера, задере мордяку до небес та їхньому богові й молиться.

— Бабо, а чого це ви на озеро плавати внадились?

— Та ви ж мені самі прописали щодня по тридцять крапель приймати. На воді. Отож я на воді й приймаю… Та й пекучі ж, дай вам Боже здоровлячка! Пів’язика обсмалила.

Сусід наріпився, щоб я свого півня зарізав.

— Ріжте, Савичу, свого душогуба, бо спасу немає. Внадилася, вража личина, на моєму городі буряки обскубувати.

Що мав робити — зарізав. Хоч і жаль було: на всеньке село парубок. Став патрати, а в нього повне воло колорадських жуків! Сусід як глянув — ухопився за голову:

— Краще б ви мене, дурного, зарізали!

Голова потім лаявся: отакого півня угробити! Та його треба було в академію до Києва везти! Переворот у науці робити!

Бригадира тракторної бригади загітували у партію. КПРС. Прийшов у райком партії. На бюро зачитали анкетні дані, почали з’ясовувати політичну підкованість:

— Хто такий Леонід Ілліч Брєжнєв?

Відповів як по писаному.

— А Щербицький, Володимир Васильович?

Теж не спіткнувся.

— А ім’я й по батькові товариша Суслова?

Змовкнув.

— А назовіть прізвище нашого секретаря обкому партії?

Теж мовчить. Потилицю чухмарить. Потім:

— А можна спитати?

— Питайте.

— А хто такий Драченко Іван?

Не знають.

— А такий?.. — теж називає свого односельця.

Мовчать теж. Перезираються.

— А такий?.. А такий?.. От бачите, як воно получається: у вас своя компанія, а в мене — своя.

Так і залишивсь поза партією.

Написав оце «Свою компанію» та й згадав інший карколомний випадок, що стався вже в Києві.

Дід Арсен… Так величали в письменницькому колі Арсена Олексійовича Іщука, великого демократа ще й характерника…

Доктора наук, професора, декана Київського університету… Так от. Викликали діда Арсена «на килим» у ЦК. Проробляти за занедбану ідеологічну роботу серед колективу кафедри, прояви українського буржуазного націоналізму. (А спробуй українську літературу, того ж Франка чи Шевченка, у ті часи вивчати без проявів!)

Великий кабінет прикрашений портретами Маркса, Енгельса, Леніна, Хрущова; трохи осторонь і менший розміром — портрет першого секретаря ЦК України Шелеста.

Пісочили-пісочили діда, добиваючись покаяння в усіх мислимих і немислимих гріхах: «Осознайте свои ошибки!» Особливо розорявся щойно переведений з області (забув його прізвище). Такі землю рили, щоб вислужитись, піднятися по службовій драбині. Крив Арсена Олексійовича на «общепонятном».

Іщук слухав — ні пари з вуст.

Та коли отой висуванець сказав: «Этот разжиревший Ищук», — Арсен Олексійович, худющий як тріска, не витримав. Показав на портрети, що стіну прикрашували, і сердито промовив:

— Окромя отих, що на портретах, ідіть ви всі к ібеной матері!

Врятував Іщука, як це не дивно, сам Шелест: обмежились доганою. Чи не тому, що Арсен Олексійович і на його портрет показав, коли проголошував сакраментальну ту фразу?