– Зараз я нічого не роблю, тобто… – хлопець завагався. -Школу вони мені оплачують, але… – Гінцель зробив непевний рух рукою. – Але не дочекаються!

– Хто? – Маргарита шморгнула носом., Офіціант із фільму жахів приніс тацю і поставив чай, каву та кошичок із горіховими рогаликами на стіл. Маргаритина кава погано пережила дорогу: вона вихлюпнулась, і тарілочка була повна по вінця. У ній плавали дві кісточки цукру в паперовій обгортці.

– Він після інсульту і вже заледве дає собі раду, – попросив вибачення за старого Гінцель.

Маргарита кивнула, співчутливо подивилась услід кульгавому офіціантові й виловила цукор із кавового озера.

– То хто і чого не дочекається? – поцікавилася вона ще раз.

– Мої старі мого атестату зрілості! – Гінцель опустив пакетик чаю в горнятко і почекав, поки вода зафарбується. Маргарита спробувала уявити собі «старих» Гінце ля. Які батьки могли бути в татуйованого, вбраного з ніг до голови у шкіру хлопця з помальованим пензликом на маківці? Маргариті забракло фантазії. Жоден із відомих їй видів, типів і гатунків татів і мам не пасував до такого синочка, як Гінцель. Маючи такого нащадка, вони або застрелилися би самі, або застрелили би його.

Гінцель потер рукою запорошену шибу і, замислено дивлячись на вулицю крізь конопляний листок, пробурмотів:

– Але поки старі платять і не грузять, мені все по цимбалах! Вечірня школа нічим не ліпша від звичайної. Якби я у принципі міг витримувати таке паскудство, то відразу лишився би в гімназії. Але мій старий цього не розуміє. Єдине, що цікавить мого старого зануду, – це атестат зрілості. Він на ньому просто зациклився. Те, що людина може жити без цього папірця, не вкладається у нього в мізках. А я би хотів стати столяром, – провадив далі Гінцель. – Тільки справжнім столяром, таким, котрий вручну робить ліжка, крісла, столи. Але знайти таку роботу зараз дуже важко, бо столяри в наш час нічим не відрізняються від робітників: з дня на день пиляють ту саму тирсоплиту в тих самих місцях. А може, я стану садівником. Мені би це теж було в кайф. Але спочатку я спробую, чи не можна жити так!

– Як так? – Маргарита не зрозуміла, що Гінцель має на увазі.

– Ну, просто так! – хлопець засміявся. – Не дивися так розпачливо! – Гінцель підсунув до Маргарити горіховий рогалик. – Іж і не дивися так. У тебе зараз такий самий погляд, як у моєї старенької! Хіба це так погано – перевірити, чи можна жити, нічого не роблячи!

Маргарита відкусила шматочок рогалика.

– І що, можна? – запитала вона жуючи і пошкрябала живіт.

– Побачимо, – сказав Гінцель. – Наразі мій старий дає мені гроші. А коли перестане, тоді я і зрозумію. – Гінцель умочив свій рогалик у чай, запхав до рота і почав смоктати, мов пипку. – Думаю, це могло би вийти, – сказав він і вказав за вікно в напрямку базару. – Тим, що ввечері викидають продавці, можна запросто прогодуватись. І завжди знайдеться хтось, хто поставить тобі каву і почастує цигаркою.

– Але ж ти не можеш жебракувати і порпатися у смітниках! – Маргарита справді була в розпачі. Вона запхала товсте пасмо волосся в куточок рота і почала жувати його так, що аж захрустіло.

– А чому би й ні? – здивувався Гінцель, кусаючи рогалико-ву пипку. -

Маргариті не спало на гадку жодного пояснення цього «чому». Та в неї виникла інша думка:

– Але ж тобі треба десь жити. А це коштує купу грошей!

– Жити можна де завгодно! – Гінцель поклав розм'яклий огризок рогалика на стіл. – Влітку спиш собі в парку на галявинці. А взимку залазиш куди-небудь. Або якийсь приятель пустить тебе переночувати. То один, то другий. А часом, коли хтось поїде у відпустку, можна кілька тижнів пожити в його квартирі!

Маргарита взяла з кошика ще один горіховий рогалик і жадібно проковтнула його. Розглядаючи Гінцеля, вона розмірковувала: «Він усе це серйозно чи просто так? На балакуна, – вирішила Маргарита, – Гінцель не схожий. Він направду так вважає!» Ця думка так її схвилювала, що вона мимохіть забрала з кошичка останній рогалик і з'їла його.

* «Флеш Ґордон» («РІазЬ Оогсіоп») – перший в історії багатосерійний науково-фантастичний комікс. Його створив у 1934 році американський художник Алекс Раймонд.

Коли старий маятниковий годинник у кав'ярні пробив першу годину, монстр-офіціант заснув у фотелі в найдальшому куточку кав'ярні, прогульники пішли додому, а шкіряна парочка дочитала до кінця дванадцятий том Флеша Ґордона*, Маргарита дізналася дуже багато цікавого та дивного про життя Гінцеля, який, згідно зі свідоцтвом про народження, називався Гайнріх-Марія Целляндер-Целлергаузен. І дарма, що дворянські титули в Австрії скасували майже сто років тому, – тут, у маленькій кав'ярні, за брудним столиком біля запорошеного вікна, Маргарита вперше у своєму житті почула розповідь про аристократичну долю, набагато цікавішу, ніж у її улюблених 64-сторінкових романчиках. Дідусь Гінцеля народився на світ іще з титулом – барон Целляндер фон Целлергаузен. Однак це його аж ніяк не стримало від того, щоб уже в юному віці стати абсолютно «кінченим» «нациком». Свого сина, Гінцелевого батька, він виховав у дусі націонал-соціалізму, а той після краху Третього Райху геть зламався. За словами Гінцеля, він перетворився на руїну – закомплексованого, замороченого доктора хімічних наук. З Гінцелевою матір'ю, своєю однокурсницею, він змушений був одружитися, бо вона завагітніла. їхній шлюб був від самого початку нещасливий. Коли Гінцелеві виповнилося шість років, батьки розлучилися. Гінцелева мама, котрій через те, що в животі у неї був Гінцель, довелося покинути навчання, стала лаборанткою.

– І цього вона мені так ніколи і не пробачила, – сказав Гінцель.

Гінцелів батько одружився вдруге і переїхав до Мюнхена. Гінцель жив трохи в мами, а тоді знову трохи у батька, а поміж тим – потроху в різних інтернатах.

– Подовгу, – посміхнувся Гінцель, – мене там ніхто не витримував!

– А в кого ти зараз? – Маргарита поклала праву руку на стіл і лівою потягла пальці так, що вони аж хруснули.

– Мій старий дав мені квартиру, – сказав Гінцель. – Він успадкував кілька житлових будинків. І знаєш… – Гінцель поклав свою руку на Маргаритину. Очевидно, йому не подобалося, коли люди хрускали пальцями. – І знаєш, я думаю, що саме тому він, певно, ще деякий час буде підкидати мені гроші. Бо мешканці будинку знають, що я син власника. І якщо я опущусь і цілком зіпсячуся, йому буде соромно! – Гінцель посміхнувся.

– Він і так хотів, аби я тримав у секреті, що я його син, але… -Гінцель пересмикнув плечима, – одного разу в мене вдома була забава, і сусіди наступного дня пішли скаржитись управителеві, що музика була заголосна, і тоді він їм сказав, що, на жаль, проти «пана сина» старих Целляндер-Целлергаузенів він не попре. І відтоді всі в курсі!

Гінцель підніс руку до обличчя і погладив свого метелика.

– Я би сам ніколи в житті їм цього не розповів, – сказав він.

– Кому хочеться, щоби про нього знали, що така от акула капіталізму – твій родич у першому коліні!

Маргарита була страшенно схвильована цією незвичайно-надзвичайною аристократичною долею. У неї виникла купа запитань. Але всі вони видавалися їй надто незграбними, надто неделікатними, надто нетактовними, надто недискретними. Тож вона мовчала. Замовк і Гінцель. Він мовчав, ніби чекаючи чогось, що мусила зробити чи сказати Маргарита. Дівчина вирішила зітхнути. Вона зітхнула, глибоко і тричі, сподіваючись, що їй вдалося вкласти в це зітхання все своє розуміння та співчуття до Гінцеля.

– У тебе проблеми? – запитав Гінцель.

– Чого б це?

– Бо ти так шалено глибоко зітхнула! Маргарита вирішила бути чесною.

– Я зітхаю через тебе. Бо в тебе такі справи. Гінцель почухав свого метелика.

~ Маргаритко, моя квітко, в мене цілком нормальні справи, -заспокоїв він її. – Як подумаю про всіх цих засранців-пристосу-ванців, як молодих, так і старих, як їм доводиться жити, то мені порівняно з ними цілком кльово, хіба ні?