Маргарита неохоче кивнула.

Було вже майже пів на другу. Маргаритина мама давно мала би прийти додому. І Гансик із Меді – теж.

– Я вже мушу йти, – сказала Маргарита.

– От бачиш? А я нічого не мушу! – сказав Гінцель. – Це «мушення» я для себе повністю ліквідував. Мене тепер ніхто ні до чого не примусить.

– У мене не так, – Маргарита пошкрябала живіт і шморгнула носом. – Мої батьки мені нічого не забороняють. Вони не такі.

~ Справді? – перепитав Гінцель і поглянув із сумнівом.

– Принаймні так мені здається, – сказала Маргарита, заплітаючи гривку в тугу кіску. – Думаю, дотепер я ще не робила нічого такого, що треба було би забороняти.

– Справді? – Гінцель був вражений.

Маргарита кивнула, заплела з гривки ще одну кіску і додала:

– Хоча, можливо, мій тато і не такий класний, як я думала. Як подивишся, що за коники він зараз викидає через маму!…

Гінцель поцікавився, які ж такі «коники» тато «викидає» через маму. І Маргарита розповіла йому. Докладно і детально.

Коли вона скінчила, годинник показував другу годину десять хвилин. Маргарита захвилювалася.

– Ну, тепер мені вже точно треба йти, – сказала вона.

~ Треба – то треба, – Гінцель простягнув руку для прощання. Маргарита встала й одягнула плащ.

– Сьогодні ввечері, – сказав Гінцель, – в мене збереться трохи народу. – Може, теж зайдеш? Маєш охоту?

Маргарита не знала, чи має вона охоту провести вечір у Гінцеля, а крім того – чи мама з татом дозволять їй піти ввечері з дому на вечірку не до однокласника.

– Я ще не знаю, – відповіла Маргарита.

– Ґшвандтнер-ґасе сім, – назвав свою адресу Гінцель, – вперед по коридору, а там орієнтуйся на музику!

Шкіряна парочка перейшла до поцілунків. Офіціант усе ще спав у своєму кутку.

Із заплющеними очима він був трохи менше схожий на монстра з фільму жахів, радше – на сільського дебіла.

Коли Маргарита виходила з кав'ярні, Гінцель помахав їй рукою. *

Маргарита помчала додому з шаленою, як для неї, швидкістю. «Мама, напевно, хвилюється за мене, – думала вона. – Треба було їй подзвонити. У неї і без мене вистачає клопотів!»

Чи справді мама того дня хвилювалася за Маргариту, так і залишиться таємницею, бо, повернувшись додому, Маргарита застала там лише Гансика. Він сидів у дитячій за письмовим столом, ліва половина якого належала йому, розклавши свою колекцію пір'їн (при цьому і на Маргаритиній половині теж) і сумно втупившись у пташине пір'я. Те, що вказівний палець лівої руки він запхав у праву ніздрю, Маргариту не здивувало. Натомість її вразило, що на ньому була піжама.

Маргарита спитала брата, чому він у піжамі, де мама та Меді й чи лишилося щось від обіду. Гансик бубонів щось собі під ніс і не давав прямих відповідей. Маргарита подумала, що тут щось не гаразд! А оскільки в сім'ї Закмаєрів останнім часом і без того все було «не гаразд», то вона подумала: «Тут щось особливо не гаразд!»

– Гансику! Ану розказуй!

Гансик витяг палець із носа, знизав плечима і прорік:

– Повний капець, Маргарито!

Хоч і не в характері Маргарити було гніватись, але тут вона відчула справжнісіньку лють. Вона схопила Гансика за комір піжами і добряче потрусила. Гансик, який зовсім не звик до такого поводження, припинив бубоніти і, затинаючись і запинаючись, але все таки досить зв'язно та послідовно, повідомив таке:

Уранці він пішов до школи, та вже по дорозі почував себе не дуже добре. У нього крутило в животі, а при відригуванні в роті відбивало рибою.

– Це, певно, був оселедець, – припустив Гансик. – Казала ж мені мама, що недобре їсти на сніданок мюслі, булочки з медом і оселедець!

У школі на першому ж уроці Гансика почало нудити. Оселедець відмовлявся залишатись у животі. До половини десятої Гансик героїчно боровся з ним, але врешті-решт оселедець переміг, і хлопець стрімголов помчав у туалет, прикриваючи рот руками.

Блідий як полотно і з кислим запахом він повернувся у клас. Учитель англійської відіслав його до секретарки, де Гансик, як' це було заведено в таких випадках, мав отримати десять крапель настоянки рум'янку.

Та секретарка не дала Гансикові крапель.

– Закмаєре, – сказала вона задумливо. – Твоя сестра сьогодні теж захворіла!

Гансик кивнув. Секретарка продовжувала:

– А у класі твоєї сестри відучора є хворий на двосторонню свинку!

Отже, секретарка запідозрила, що в Гансика теж може бути свинка. Вона сповістила про це директора, а той вирішив, що Гансика треба негайно відіслати додому, поки у школі не почалась епідемія двосторонньої свинки. І як Гансик не запевняв, що в нього болить не шия, а живіт, його протести не бралися до уваги. Усі жахливі дитячі хвороби, на думку директора, починаються з блювоти. Він, мовляв, це знає з досвіду власних дітей.

На жаль, є таке правило, що хворих дітей, навіть коли вони говорять, що можуть дійти додому самі, дирекція школи не має права відпускати без супроводу. Тож секретарка зателефонувала до Гансика додому. Але там ніхто не відповідав. Гі це дуже здивувало. Морщачи чоло, вона поцікавилася:

– Невже біля твоєї бідної хворої сестрички нікого немає? Вона що, лежить удома зовсім сама? Але ж при свинці висока температура!

Щоби не відповідати, Гансик вдав, ніби йому страшенно зле. Він захрипів. Тут секретарка зателефонувала на макаронну фабрику і попросила до слухавки пана прокуриста Закмаєра. Вона розповіла татові, що він має двох смертельно хворих дітей, одне з яких лежить без опіки вдома, не маючи сили підійти до телефону, а друге сидить і хрипить біля неї в секретаріаті.

Через п'ятнадцять хвилин тато був у школі. Певно, їхав як на пожежу. Схопивши Гансика під пахви, він потягнув його в машину. Гансикові запевнення, що відтоді, як його покинув оселедець, із ним уже все гаразд, тато ігнорував.

Однією рукою настовбурчуючи з вусів знаки оклику, іншою – тримаючи кермо, тато, не промовивши за всю дорогу жодного слова, привіз Гансика додому.

– Коли ми приїхали, й він побачив, що тебе теж нема, він страшенно розгнівався. «Неподобство і свинство!» – кричав він і зірвав скатертину з кухонного стола. Разом із посудом! – Гансик показав у бік кухні. – Можеш піти подивитися. Місця злочину ще ніхто не торкався!

Маргарита пішла на кухню і з жахом побачила таку картину: на підлозі було повно потрощеної порцеляни і скляних черепків із вкрапленнями меду та варення між ними. Довкола валялися скибки хліба, ложки, яєчна шкаралупа, шматочки оселедця та кісточки цукру. Тостер із відбитою ручкою опинився перед дверима холодильника, а скатертина чомусь висіла над смітником, занурена одним кінчиком у молочну калюжу.

Гансик причвалав за Маргаритою.

– А тоді тато почав гасати по квартирі, як тигр. Я навіть не наважився з ним заговорити. Він хотів знати, коли у Меді закінчуються уроки. Я сказав, що об одинадцятій. А коли було пів на дванадцяту, а Меді все ще не повернулася, він пішов її шукати!

– Чому ж ти йому відразу не сказав, що вона після школи йде до радника і там чекає, поки мама закінчить роботу? -дорікнула братові Маргарита.

~ Бо він би луснув зі злості, якби я тільки вимовив слово «радник»! – Гансик ображено заткав собі носа пальцем. – А крім того, я точно не знав. Зі мною ж мама про це не говорить!^

~ Певно, що так, – скрикнула Маргарита, – ти ж на татовому боці!

Вона нахилилася, витягнула скатертину зі смітника, відкрила його і почала скидати туди черепки.

– А ти хіба не на татовому боці? – обурено запитав Гансик.

– Ні! – відрубала Маргарита. – Я взагалі ні на чиєму боці. Та якщо це вже так конче треба, то я триматиму мамину сторону. Бо мама має більше рації!

– Ти геть здуріла! – пробурмотів Гансик, розвернувся і хотів уже йти назад у дитячу, та Маргарита втримала його, схопивши за ґумку штанів.