– Спочатку розкажи все до кінця! Гансик запручався:

– Відпусти! Я з тобою більше взагалі ніколи не буду розмовляти!

Але Маргарита не відпускала брата. Він зрозумів, що шансу вирватись у нього немає, і з люттю в голосі продовжив:

~ Тоді прийшли мама з Меді. І тато почав на маму кричати. Дуже голосно. Страшенно голосно. І вона теж кричала. Ще голосніше. І вона сказала, що розлучиться з ним. А тоді взяла Меді й пішла геть!

– Правда? – Маргарита відпустила Гансикові штани.

– Найчистіша правда! – очевидно, Гансик уже передумав повертатись у дитячу. – Вони спакували дві валізи одягу й різних речей і пішли геть!

– Брешеш! – Маргарита побігла в комірку й відчинила двері. Там на стелажі завжди стояли закмаєрівські валізи. Одного погляду їй було досить, аби побачити, що Гансик не бреше. Бракувало двох великих картатих валіз.

Маргарита повільно пішла назад до кухні. Гансик усе ще стояв у дверях.

– А що мама сказала про нас? – спитала Маргарита.

– Ми, звичайно ж, залишимося тут, – запевнив Гансик, – бо тато нас не віддасть! Жінці, котра здуріла, він не віддасть своїх дітей, так він сказав!

– Сам ти здурів! – скипіла Маргарита.

Гансик розревівся. З його очей покотилися величезні сльози, нижня губа тремтіла.

– Ну, Гансику! – спробувала заспокоювати брата Маргарита. – Не плач!

– Йди до дупи! – Гансик схлипнув, потер рукою очі й пішов у дитячу. Маргарита взяла мітлу і почала замітати кухню. Смітник виявився замалим для такої кількості черепків, і вона знайшла для них поліетиленовий пакет. Прибираючи, дівчина розмірковувала, де можуть бути зараз мама та Меді. «Певно, в цієї Марі-Луїзи, – подумала вона. – А якщо й ні, то ця Марі-Луїза точно знає, де вони».

Маргарита залишила черепки і побігла до телефону. Маминого маленького синього записника на телефонному столику не було. Дівчина обшукала всю квартиру, та записника не було ніде. Тоді вона пішла до брата і запитала, чи він, бува, не знає, де маленька синя книжечка, та говорити з Гансиком було неможливо. Скрутившись калачиком, він сховався під ковдрою на своєму ліжку.

Маргарита присіла за письмовий стіл і подивилася на Ганси-кову колекцію пір'я. Тут були розкішні екземпляри. До кожної пір'їни ниткою була прикріплена маленька табличка: КАКАДУ – ПАПУГА – ШПАК – ГОЛУБ – КАНАРКА – ФАЗАН -ГОРОБЕЦЬ – КУРКА – ПАВА – ПІВЕНЬ. Маргарита повернулась у бік ліжка і, звертаючись до замотаної в ковдру кулі, голосно промовила:

– Шкода тримати пір'я в шухлядках. Треба було би купити дошку, помалювати її на біло, прикріпити до стіни і почепити на неї твої пір'їни! Було би гарно, правда?

– Але тоді не буде видно білих пір'їн! – схлипнуло з-під ковдри.

– Ну, то помалюємо її на чорно!

– А тоді не буде видно чорних пір'їн! – Гансик знову схлипнув, але вже трошки тихіше. *

– Тоді ми помалюємо одну половину на біло і почепимо на неї темні пір'їни, а іншу половину помалюємо на чорно і почепимо на неї світлі пір'їни!

Гансик вистромив голову з-під ковдри. Його очі були червоні від плачу. Вщ шморгнув носом. Ніс теж був червоний. І наба* гато більший, аніж звичайно.

– То означає, – спитав Гансик, – що ти залишишся з нами?

– Що? Що ти маєш на увазі? – уточнила Маргарита.

– Ну, що ти не підеш до мами!

– Не будь дурний! – сказала Маргарита і подумала, що це була дуже дипломатична відповідь: вона нічого не пообіцяла, а він міг зрозуміти п так, як йому ХОТІЛОСЯ.

Гансик виборсався з ковдри, витер рукавом піжами очі та ніс, підняв краєчок матрацу і витяг із-під нього зім'ятий конверт.

– Ось, – сказав він, – це тобі мама залишила! Маргарита підскочила і вирвала конверт у Гансика з рук.

~ Я не хотів тобі його давати, – сказав Гансик, – бо там написано, що сьогодні ввечері вона по тебе прийде!

Маргарита розкрила конверт і витягнула лист.

– Ти його що, прочитав? – спитала вона.

Гансик кивнув. Маргарита не стала пояснювати братові, що не можна просто так читати листи, адресовані іншим людям. Вона розгорнула лист і прочитала:

Люба Маргарито, у пас із татом виникли великі проблеми. Зараз мені самій не зовсім ясно, як воно все буде далі. Наразі я вирішила пожити у Марі-Луїзи, принаймні кілька днів. Але в будь-якому разі сьогодні ввечері я прийду і поговорю з тобою про все.

Мама

Маргарита склала листок, запхала його назад у конверт і з докором подивилася на Гансика:

– Там зовсім не написано, що вона мене забере!

– Але вона це має на увазі, – сказав Гансик. – Мене вона теж запитала, чи я хочу піти з нею!

Маргарита поклала лист на письмовий стіл.

– Вона пише, що залишиться там лише на кілька днів, – сказала дівчина, – а сьогодні ввечері прийде. От ми з нею і поговоримо. Ми її просто переконаємо залишитися тут!

– Я не буду з нею розмовляти! – верескнув Гансик.

– Ти якийсь дурний, – Маргарита постукала себе по чолі, -мама ж тобі нічого не зробила!

– Вона підла! – закричав Гансик, і в його очах зблиснула справжня лють.

– І зовсім вона не підла! – Маргарита також підвищила голос. – Просто вона посварилася з татом. А тато – впертий віслюк. Якщо вона хоче бути струнка, заробляти гроші й піти вчитися, то це її справа. І це зовсім не означає, що вона підла!

– Але вона не має права робити це нашим коштом! – Гансик тріумфально подивився на Маргариту.

– Але ж ти й ідіот! – Маргарита стукнула рукою по письмовому столі, аж кілька пір'їн злетіло в повітря. – І що ж вона такого зробила твоїм коштом, га? Ти тільки повторюєш усілякі дурниці за татом!

– Я ні за ким нічого не повторюю! А ти дурепа! – кричав Гансик. – Тато знає, що говорить!

– А до речі, де він? – поцікавилася Маргарита.

– На роботі! – Гансик зліз із ліжка, підійшов до письмового стола, взяв чудернацьке зелене перо з підписом «Півень фарбований» і почав його обскубувати, аж доки в руках у нього не лишився сам стержень.

– Через маму тато і так сьогодні пропустив важливі переговори, – сказав Гансик, – на них ішлося про експорт мільйона центнерів макаронів. Якщо їх тепер не продадуть через те, що тато не прийшов на зустріч, то в цьому буде винна мама!

– Ти геть здурів! – цього Маргарита не могла вже витримати. Те, що верз її брат, було вершиною дурості. Звідки в нього взагалі такі ідеї?

Маргарита пішла на кухню й, зітхнувши, заходилася коло черепків.

Вона навіть помила підлогу, безпорадно розмірковуючи, що ж таке сталося з Гансиком. Раніше він завжди жив із мамою душа в душу. «Наш Гансик, мамчин синочок», – називав його тато. І ще зовсім недавно хлопець заявляв, що ніколи в житті не одружиться, бо хоче тільки таку жінку, як мама, а другої такої немає на світі.

Маргарита похитала головою і пробурмотіла: «Дурдом якийсь, суцільний дурдом». Наморщивши чоло, вона розглядала мокру підлогу і роздумувала, чи конче її витирати, чи можна просто лишити, нехай сама собі сохне. Маргарита вирішила, що витерти підлогу не зашкодить, і що це – завдання якраз для Гансика.

– Гансику, ходи сюди! – крикнула Маргарита.

їй довелося кричати кілька разів. Нарешті Гансик з'явився у дверях, однак, почувши, що від нього вимагає Маргарита, постукав себе по чолі:

– Я що, прибиральниця? – обурився він.

– А що, я прибиральниця? – добра, лагідна Маргарита раптом не на жарт розлютилася. Вона схопила шмату і кинула нею в брата. Шмата, мокра і брудна, влучила у стіну за Гансиком. Але її кінчик, пролітаючи повз хлопця, зачепив йому око. Гансик заверещав, ніби його ріжуть. Те, що він, як не дивно, верещав: «Мамо, мамо!» – страшенно розвеселило Маргариту, і вона зайшлася тим сміхом, який зазвичай називають «істеричним».

Тримаючись однією рукою за око, Гансик хотів кинутися на Маргариту, але між ним і сестрою стояло відро з брудною водою. Гансик зашпортався, відро перекинулось, і десять літрів каламутної води розлилося по підлозі, хлопець послизнувся й упав прямісінько в калюжу. Відро, яке чомусь опинилося під Гансиковим животом, із тріском луснуло, бо було зроблене з не дуже міцної пластмаси.