Мама скинула плащ, повісила його на вішак і сказала: «Так я і знала. Тільки від нього йде одна служниця, він одразу ж бере собі другу».

Мама прислухалася до приглушених голосів, які долинали з вітальні: «Шістка!» «Валет!» «Козир!», а тоді крізь прочинені двері побачила вишурувану до блиску кухню і спитала:

– Це тато поприбирав усе те свинство? Маргарита похитала головою.

– Ні, я, ^відповіла вона.

Мама і Маргарита розмовляли дуже тихо. Маргариті це здавалося трохи смішним, але конче необхідним.

– А тепер слухай мене, Маргарито, уважно, – сказала мама, пройшла до кухні й сіла за стіл. – Ти мусиш мені повірити: я роблю це все не тому, що здуріла, чи стала істеричкою, чи ще чомусь!

Маргарита кивнула.

– Або до тата повернеться здоровий глузд, – провадила далі мама, – або він залишиться таким самим впертим! Але якщо я і далі буду його обслуговувати і дозволяти сідати мені на голову, в нього не з'явиться нагоди взятися за розум!

Маргарита продовжувала кивати.

– Ти можеш це зрозуміти, Маргарито? – спитала мама. -Чи ти на мене гніваєшся? Так само, як Гансик?

Маргарита, похитавши головою, сигналізувала, що абсолютно не поділяє Гансикову позицію.

~ Я живу в Марі-Луїзи, – продовжувала мама. – В неї вистачить місця для всіх. А на гроші, які я заробляю в радника, якось можна буде дати собі раду. Тим паче, коли я захочу, то зможу працювати в нього більше. – Мама трішечки посміхнулася. – Він платить просто за те, що в його домі час від часу з'являється привітна людина, котра ще не стоїть однією ногою в могилі!

– А скільки часу потрібно буде татові, щоби взятися за розум? – Маргарита шморгнула носом і пошкрябала живіт так, ніби його покусали комарі. – Я маю на увазі, як довго, бабуся і все… – Маргарита зітхнула і замовкла. Те, що вона хотіла знати, було не дуже легко сформулювати. Але, здавалося, мама її зрозуміла.

– Якби тут не було бабусі, – сказала вона, – якби йому довелося самому давати собі раду, то це, напевно, потривало би недовго. А так… – Мама кинула злісний погляд. – Так у нього знову є все, що потрібно для його прекрасного спокійного життя!

Маргарита саме хотіла сказати мамі, що в такому разі треба зробити все можливе, щоби відіслати бабусю назад до Цветля, аж тут раптом у дверях кухні з'явився тато. Маргарита не зрозуміла, чи то він помітив, що прийшла мама, чи просто хотів узяти в холодильнику пляшку пива. Так чи інак, тато витягнув із холодильника пиво, почав шукати відкривачку, знайшов її, відкоркував пляшку, взяв склянку, налив у неї пиво, почекав, коли осяде піна, долив іще пива. Мама та Маргарита дивилися на нього мовчки. Нарешті склянка була повна, з правильною шапочкою піни, і тато зі склянкою в руці поволі рушив назад. Уже у дверях він спитав:

– Ти вже передумала чи прийшла забрати решту своїх лахів?

– Ні те, ні те, – сказала мама татові у спину. – Я хочу поговорити з Маргаритою. А якщо хочеш – то і з тобою. – Мама трохи підвищила голос. – Але з твоєю спиною я розмовляти не збираюся! Ходи сюди, сядь і постарайся бути нормальним! Ти ж уже не маленький хлопчик!

Тато повернувся, підійшов до столу, сів, зробив ковток пива, стер із губ і з вусів піну.

Маргарита полегшено зітхнула.

– То що ти маєш мені сказати? – тато втупився у свою склянку. На маму він не дивився.

Маргарита зітхнула ще раз. Цього разу причин для полегшення вона вже не бачила.

– Не розмовляй зі мною так! – вигукнула мама. – Так нам ніколи не вдасться нормально поговорити!

– Це тихотіла щось мені сказати, – тато не відводив очей від пива.

– О'кей, о'кей, – сказала мама. – Добре! Я хотіла тобі сказати, що готова залишитися з тобою, якщо ти не будеш втручатися в моє харчування і якщо ти від цього моменту будеш хоч трохи допомагати мені в хатній роботі і нарешті погодишся, що це не злочин, коли жінка хоче вчитись і здобути професію в дорослому віці! – Мама хотіла покласти руку татові на плече, але той різко відсахнувся.

– До радника, – продовжувала мама, – я можу не ходити, якщо тобі це аж так важко витерпіти. Я просто хотіла мати трохи власних грошей, невже це так незрозуміло? Тобто… -Мама не встигла договорити, бо відчинилися двері вітальні, і звідти вийшли бабуся і Гансик.

– Добрий вечір, Елізабет, – привіталася бабуся. Гансик узагалі нічого не сказав. Бабуся зайшла до кухні. Гансик залишився стояти в передпокої.

– Я не буду вам заважати? – спитала бабуся. На відповідь вона, здається, і не чекала, а відкрутила кран із теплою водою і почала шурувати й без того чисту мийку. Маргарита розгублено дивилася на маму. Мама розгублено дивилася на тата. Тато зробив ще один ковток пива і запевнив бабусю:

– Ні-ні, ти нам зовсім не заважаєш!

Мама встала. Було зрозуміло, що вона хоче йти геть.

– Мамо, дай мені свій номер телефону, – тихо сказала Маргарита.

Мама кивнула, витягнула записничок, із яким зазвичай ходила по продукти, взяла кулькову ручку, прикріплену до записника шнурком, і написала МАМА, а тоді 67… У цей момент у двері хтось подзвонив.

Дзвінок був такий різкий, що з переляку в мами замість наступної цифри вийшов лише довгий тремтячий штрих через увесь записник.

– Хто би це ще міг бути? – запитала бабуся, поглянувши на годинник із зозулею, якій показував за п'ять дев'яту.

Гансик побіг до дверей. Маргарита почула якесь бурмотіння, а тоді чітко пролунав Гансиків голос:

– Так, звичайно, Маргарита вдома! – Гансик вимовив це з неприхованим обуренням.

– Хто це? – гукнув тато і зробив іще один ковток пива. Маргарита хотіла піти в коридор, аби поглянути на цього пізнього гостя, але пізній гість вже стояв на порозі кухні.

– Добрий вечір, Маргаритко, моя квітко, – з посмішкою сказав Гінцель і кивнув мамі, татові та бабусі. – Вибачте, будь ласка, що я так пізно, просто ми з Маргаритою якось так наполовину домовилися, що вона сьогодні ввечері зайде до мене в гості. Й оскільки вона не прийшла, я вирішив сам зайти до неї. Так би мовити, щоби переконати!

Маргарита немов приросла до підлоги. Вона не почувалася на силі хоч щось відповісти Гінцелеві й ніяк не могла вирішити, куди має дивитися: на розпачливе обличчя тата чи на ще більш розпачливе обличчя бабусі.

– Ну, в чому річ, Маргаритко, моя квітко? – спитав Гінцель. ~ Хочеш зайти до мене на годинку?

Маргарита промимрила: «Не знаю». Та мимрила вона так тихо, що її точно ніхто не почув. До того ж, у цей момент тато закричав:

– Не має значення, що хоче чи не хоче моя донька! Дорогенький, уже дев'ята година! У цей час вона з дому не вийде! А з таким, як ти, вона взагалі не вийде з дому! Чуєш, ти?

– Це було достатньо голосно, – сказав татові Гінцель. І, звертаючись до Маргарити, додав:

– Вибач, я не знав, що тебе тут стереже такий мухомор. Тато підскочив до Гінцеля і простягнув руку, вказуючи на двері:

– Геть! Геть звідси! Негайно!

Гінцель зацікавлено і трішки співчутливо подивився на тата, котрий став червонющий, як буряк.

– Раджу вам звернути увагу на ваш тиск, шановний! – сказав він, повернувся і попрямував до виходу. Маргарита подивилася йому вслід. Зачиняючи за собою двері, він обернувся і кивнув їй.

Маргарита так і залишилася стояти спиною до кухні й подумала: «Ой, що зараз буде?»

їй не довелося чекати довго. Вона відчула в себе на плечі татову руку. Рука міцно схопила її і розвернула.

– Хто це був? Що він від тебе хоче? Чого він сюди приходив? Що ти маєш спільного з цією мавпою? Відповідай негайно!

А бабуся з тарілкою в руках, згіршено похитуючи головою, примовляла:

– Я взагалі не могла собі уявити, що таке буває! Та його треба в клітку! Це ж ненормально!

– Маргарито! – татова рука схопила її плече ще міцніше. -Маргарито! Скажи мені негайно, хто був цей покидьок!

Тато верещав так голосно, що Маргарита злякалася за свою барабанну перетинку і прикрила вухо рукою. Тато, можливо, тому, що в нього і справді був войовничий настрій, потрактував Мар-гаритин жест як захисну реакцію на загрозу ляпасу.