Мама була в кухні. Вона нарізала електричним ножем тоненькі кружальця замороженої шинки і розкладала їх на тарілці. Маргарита вказала на двері вітальні:

– Та корова не піде, поки не розморозиться шинка? – з жахом спитала вона.

Мама пробурмотіла:

– Боже борони, – запхала тарелю з шинкою в піч і ввімкнула гриль.

Маргарита поміркувала, чи зобов'язана вона привітатися з тіткою Ізольдою, і вирішила, що це буде перебільшенням родинної ввічливості.

– Я йду спати, ~ сказала вона. – Даються взнаки дві недоспані ночі.

Маргарита хотіла вийти з кухні, та мама її спинила:

– Маргарито!

– Так? – Маргарита зупинилась у дверях кухні.

– Мені здається, тато зробив щось жахливе, – сказала мама.

– Щодо кого і чого? – спитала Маргарита.

– Приходив Гінцель. Щойно ти пішла, – сказала мама.

– Гінцель? Він же в Зальцбурзі!

Гінцель часто їздив до Зальцбурга. По пір'я. У Відні було важко дістати стільки гарних пір'їн, скільки було потрібно Гінцелеві для його ремесла. Тож він знайшов постачальника в Зальцбурзі. А ще в нього там був старий шкільний приятель. Виїжджаючи до Зальцбурга по пір'я, Гінцель завжди залишався там ночувати.

– Він не знайшов місця в готелі, – сказала мама. – А переночувати у друга не міг, бо до того приїхав хтось із Франції. Тому він повернувся того ж дня і прийшов до нас.

– Ти йому сказала, що я в «Конекшені»? – спитала Маргарита.

Властиво, це було зайве, бо Гінцель і без того знав, що Маргарита щосуботи ходила на дискотеку.

– Я не встигла нічого сказати, – продовжувала мама, – бо тут тато – але справді без злого наміру – часом на нього находить, ти ж його знаєш…

Маргарита присіла на табуретку. Якщо мама розповідала так обережно та делікатно, то, напевно, і справді сталося щось дуже погане. Але що тато міг заподіяти Гінцелеві?

– То що сталося? – нетерпляче спитала Маргарита. Мама витягла тарелю з шинкою з печі. На вигляд шинка була

не дуже апетитна. Кружальця потворно повидувалися, покрутились, а на краях потемніли.

Мама з огидою розглядала потворну шинку.

– Коли прийшов Гінцель, – продовжувала вона, – тато саме розповідав Ізольді про те, що ми з ним летимо в Шотландію. Я хотіла його зупинити, бо підозрювала, що це ризикована тема, я маю на увазі, через твої стосунки з Гінцелем і все таке інше, але тато не второпав…

Маргарита хруснула пальцями. Вона вже здогадувалася, чим закінчиться мамина розповідь.

– А коли тато повідомив Ізольду, що ти їдеш із Конні до Греції, – сказала мама, – Гінцель зовсім скис. Він сидів, як мішок, ніби в нього в тілі не залишилося жодної кісточки, – мама відкрила бляшанку з консервованими ананасами, почала витягати з неї кружальця і накривати ними потворні криві шматочки шинки. – А тоді швиденько попрощався і забрався геть. Як у воду опущений! Я побігла за ним, але він не хотів, аби його потішали, а крім того, я не знала, що йому сказати. Ти ж мене не поінформувала, я ж не знаю, що у вас там відбувається. – Мама хотіла взяти тарілку, але тарілка все ще була дуже гаряча. Мама почала шукати ганчірку. – Скажи, Маргарито, ти що, пообіцяла Гінцелю, що поїдеш з ним у відпустку?

Маргарита кивнула.

– Дідько би його взяв, ~ пробурмотіла мама. Вона знайшла тільки одну шматину і намагалася підняти тарілку однією рукою, та це їй ніяк не вдавалось.

У Маргарити було таке враження, що треба щось сказати на свій захист.

– Я ж хотіла йому запропонувати, щоби він їхав з нами! -вигукнула вона. – Йому ж байдуже, куди їхати, на югославський острів чи на грецький!

– Це ти так думаєш! – замість другої шмати мама взяла рушник. – Але мені не здалося, що йому байдуже! – Мама взяла тарелю і понесла її до вітальні.

Маргарита залишилася сидіти на табуретці, чекаючи маминого повернення. Та мама не повернулася. З вітальні долинали верески Ізольди і татове бурмотіння.

– Ну, нє то нє, – пробурмотіла Маргарита, плюнула на вечірню гігієну і почвалала до своєї кімнати. Вона навіть не ввімкнула там світло, скинула сандалі та штани, залізла в ліжко і скрутилася калачиком під ковдрою. її остання думка перед сном була: «Якщо я чогось справді хочу, справді-справді хочу, то ніхто, але справді ніхто-ніхто, мені не перешкодить!»

У неділю Маргарита проспала до обіду. Перше, що вона зробила того сонячного дня, – написала оголошення. Грубим фломастером на шматку картону вона вималювала:

МАРГАРИТИ НЕМАЄ ВДОМА, Я НЕ ЗНАЮ, ДЕ ВОНА І КОЛИ ПРИЙДЕ!

І приклеїла записку липкою стрічкою в коридорі на стіні над телефоном. Після цього вона добряче поснідала: з'їла яйце, тост із джемом, ківі, запивши все це апельсиновим соком і еспресо. На запитання тата, з якого це дива його донька раптом вирішила піти «в підпілля», вона коротко відповіла:

– Сьогодні в мене день тиші і спокою!

– А для Гінцеля, якщо подзвонить? – поцікавилася мама.

– Тим більше, – пробурмотіла Маргарита.

– А для Ґабріели? – спитала Меді.

~ І для неї! – нетерпляче вигукнула Маргарита. Хоча дзвінка Ґабріели вона і не боялася, та вирішила: якщо вже ховатися, то від усіх без винятку!

Весь день Маргарита провела за в'язанням. І за прокльонами. З ниток дванадцяти різних кольорів вона намагалася витворити строкатий шедевр в'язального мистецтва, однак дванадцять клубків вовни страшенно плутались і Маргариті постійно доводилося їх розплутувати. Мама їй допомагала. Вона мала набагато більше терпцю. І гострі нігті, які чудово надавалися для розв'язування вузликів.

Схилившись над заплутаним різнокольоровим в'язанням, мама сказала:

– На твоєму місці я пішла би до Гінцеля і все йому пояснила.

– І не подумаю, – відповіла Маргарита.

– Чому? – здивувалася мама. Маргарита знизала плечима.

– Не маю бажання вислуховувати його скигління і скавуління. Мама взяла ножиці й розрізала різнобарвний клубок.

– Це було розв'язання Гордієвого вузла, – сказала вона. Маргарита відклала в'язання.

– З мене досить цього всього, – сказала вона. – Я ж іще Флоріанові пообіцяла поїхати з ним! І взагалі, не бачу жодного виходу!

Мама засміялася:

– Дитинко, дитинко, ну й веселе ж у тебе життя!

Мама віддавна з упередженням ставилася до Флоріана. Вона вважала його «солоденьким тупаком» і «малолітнім лялюсем». Обіцянки доньки Флоріанові були їй не до душі.

– А чого ти, властиво, хочеш? – спитала мама. – Ти хочеш, аби вони обоє поїхали з тобою на Парос? Чи тільки Флоріан? Чи тільки Гінцель? Чи ні один, ні другий?

– Якби я це знала, мамо! – зітхнула Маргарита і почухала живіт.

У понеділок, ідучи до школи, Маргарита прийняла рішення: на великій перерві вона розповість про все Флоріанові. Щоби змусити себе до цієї неприємної розмови, вона наклала на себе кару на той випадок, якщо в останній момент злякається й відступить. «Якщо я йому сьогодні цього не скажу, – поклялася вона собі, -то після обіду три години займатимуся з Гансиком математикою!»

Однак, зайшовши до класу, Маргарита згадала, що на п'ятому уроці, на латині, Флоріан складатиме свій най-най-найвирі-шальніший усний іспит. І було би просто неприпустимо завдати йому такої тяжкої душевної рани безпосередньо перед цим відповідальним моментом!

Флоріан, блідий і нещасний, сидів за партою і, втупившись у словничок, бурмотів латинські слова. Коли Маргарита пройшла повз нього, він підвів голову і мляво запитав:

– Ти гніваєшся? Через того мопса?

– Та ні, – м'яко сказала Маргарита.

– Це тільки тому, що я був бухий, – сказав Флоріан.

Якби переляканий Флоріан не викликав у Маргарити співчуття, вона би йому пояснила, що негарно називати «мопсом» дівчину, з котрою ще вчора він залюбки цілувався! Це нечесно!

Та вона лише кивнула і залишила Флоріана у спокої.