У сусідському вікні яснів інший вогник — трикутний, фігурний підсвічник. Ян насупився, пригадуючи. Аж он воно що! Його сусід і «землевласник», хитромудрий Рафчик, святкував нині свою Хануку, свято вогнів. Цікаво, чого б то? Рафчик мовби не нагадував такого вже шанувальника традицій, і менше з тим, виставив, як годиться, підсвічник на підвіконня. Роззирнувшись, Ян із подивом помітив подібні вогники ще в кількох вікнах сусідських будинків. Пригнічений галасом Різдва, він нараз відчув дивовижний спокій та затишок, зобачивши лагідні вогники чужого свята… Та ж нічого дивного, — по роздумі виснував ведучий, — мова про те ж всюдисуще інакше, котре завжди принадніше за те, що маєш. Мабуть так. А, проте, і своє цінувати слід, аби не пропало, зовсім уже занехаяне.

— Це тобі! — виголосив Ян, щойно Міла відчинила двері.

Дівчина вражено взяла до рук букет величезних яскравих гербер. Глянула недовірливо.

— Чого це ти?

— Я… гм… — а і не скажеш же, що гріхи замолюєш. — Веселої Хануки!

Пояснювати довелося довго. Зрештою, здається, Міла запідозрила в Янові латентного єврея, але це її жодним чином не зворушило — в «Міських утіхах» наближався черговий кульмінаційний момент.

Янові довелося відкласти до ліпшої нагоди свої запевняння в довічній любові; натомість він залишив Мілу наодинці насолоджуватися «Утіхами» і подався до кухні відшукати затаєну звідучора пляшчинку пива. Дивно… він поспішав додому, маючи на меті залатати пробоїни в їхньому з Мілою домашньому човнику; вона ж, виходить, нічого злого і не помічала. Цікаво, а чого ж він хотів, власне? Гучного скандалу з ляпасами?

— Котику, заходив Рафчик! — гукнула Міла з вітальні, на мить притишивши телевізійний лемент.

— І що хотів? — спитав Ян.

Міла не відгукнулась, занурена в екранну полеміку про принади середземноморських коханців.

— Піду зазирну до нього, — вирішив Ян.

— Що? Я не чую!

Він не озвався. Тихенько причинивши за собою двері, Ян перейшов сходовий майданчик і постукав до сусіда. Рафчик принципово не вмикав дзвінка, стверджуючи, що різкі звуки травмують його розхитані нерви, а кому дуже треба, той неодмінно достукається — не тепер, так в четвер.

Ян уже втратив був надію на аудієнцію, але зрештою двері прочинилися, і разом з Рафчиком з помешкання посунули сміх, співи і потужні пахощі смаженини.

— О, а у вас що сталося? — запитав Рафчик; з-під його пишних чорних брів очі блимали весело й мовби трохи нетверезо.

— Та все гаразд! — усміхнувшись, відказав Ян. — Міла казала, ви заходили. А у вас свято?

— Аякже! Правимо свої сатанинські обряди. Хочете — приєднуйтесь, у нас іще лишились картопляні драники.

— Та не хочу заважати…

— Ой, я вас прошу! Ми люди прості і щирі — будете заважати, ні слова не скажемо, а тільки солі в чай насиплемо. Заходьте!

А чого ж, вирішив Ян. Де-де, а у Рафчика завжди пахло домівкою, хай навіть того вечора це означало запах драників та гарячої олії. Дужий жіночий голос горланив щось у телефонну слухавку, коридором гасали, мов попечені, якісь дітлахи, а з вітальні линув хвацький хоровий наспів: «Аз дер реббе Елімлех із геворн шикер-фрейлех…»[1] Ян мимохіть заусміхався: десь таким на його смак і повинно бути справжнє свято — замість манірного напихання канапками під вишукані інсталяції струнного квартету.

— Знайомтеся, — наказав Рафчик, — друзі нашого сімейства: Лев Авербух — дипломат, Тадеус Мінц — доктор психології, Стефан Герш — директор адвокатської контори «Герш і партнери».

«Друзі сімейства» привітно замахали руками, запрошуючи гостя до столу.

— Рафчику, а де пропала твоя світла половина? — поцікавився доктор психології.

— Тадю, тобі що, позакладало? — здивувався той. — Моє золото телефон обриває, аж сюди чути! Син наш Тель-Авівський зголосився. Знайшов собі там гарну дівчину…

«Якщо ти привезеш сюди цю шльондру, — пролунало з коридору, — накладу на себе руки, так і знай!»

Гості зареготали.

— І чого ти не поїдеш до нього? — дивувався дипломат. — Сонце, море, помаранчі…

— Та я був там уже, — скривився Рафчик, — з мене стало. Лякають мене ортодокси, лякають терористи, рівно ж як і навіжена молодь, що рветься в бойові війська… Застарий я вже, мабуть, аби то все збагнути…

— Кожному — своє, — погодився психолог, — деякі речі вимагають надміру душевних сил.

— І деякі люди… — мовив Ян, думаючи про своє.

Тадеус Мінц повагом кивнув.

— Була в моїй практиці одна немолода вже дама із тяжким травматичним синдромом через емоційно виснажливі стосунки з чоловіком.

— Він бив її? — зацікавився директор адвокатської фірми.

— Та ні, — зітхнув пан Тадеус, — він її просто зневажав.

Ян притримав руку, що простяглася було до гарячих драників.

— Це так небезпечно?

— Не хочу навантажувати вас подробицями, юначе, — одповів психолог, — але так, це досить травматична ситуація. В найгіршому випадку можливе навіть формування реактивного психозу — депресія, марення, параноїд.

— Чуєш, кохана! — заголосив Рафчик до владної чорнобрової жінки, яка щойно ввійшла до вітальні. — Як не будеш мене шанувати, Тадьо забере мене до лікарні!

— Правда? — здивувалася та. — Доктор Мінц жартує, він напевне, хотів сказати, що віддасть тебе в балаган. Іди краще поговори з нашим сином! Женихається до якоїсь шикси, а ти й вухом не ведеш!

— Отак, бачиш, Тадю, що коїться? Записуй мене на прийом, бо чую, що таки зле мені!

— Мої розцінки ти знаєш, — попередив психолог.

— Ой-йой-йой! А мені вже й задарма полегшало!

Зітхнувши, Рафчик підвівся і почвалав до коридору. Жінка його, зобачивши Яна, тепло привіталася до гостя і відразу ж заходилася частувати його якимись пухкими булочками з медом.

— А де ваша дівчина, Яне? Закликали би до нас! Що ж вона сама там нудьгує?

— Та де там! — криво всміхнувся Ян, — Міла засіла за свій улюблений серіал і жодного товариства не потребує.

Дипломат Авербух обурено кивнув.

— От і моя так — весь день коло ящика і дітей привчила.

— Естер зовсім їх розбестила! — дорікнула Рафчикова Ада.

Через вітальню, перекидаючи стільці та розсипаючи печиво, промчав галасливий кагал з трьох чи чотирьох дітлахів.

— В Юди сьогодні день народження — хай трохи показиться! — поблажливо мовив дипломат.

— Юда — це від Юдит? — поцікавився Ян. — Через котру Олоферн, так би мовити, втратив голову?

— Аякже, — поважно кивнула Ада, — така традиція — називати дівчаток, що народилися в Хануку на честь Юдит.

— Фатальна жінка, — реготнув адвокат Герш, поглядаючи на цибату й бешкетну іменинницю, — дивися, Леве, обережно з нею! Коли дівуля заб’є свого першого кавалера, приходь, зроблю тобі дружню знижку!

Ян макнув пончика в тарелю з медом.

— То що ж це виходить, пане Мінц? Зневажаєш жінку — вона казиться, а шануєш — сам лишаєшся без голови?

Психолог кинув на Яна довгий лукавий погляд.

— Це я так сказав чи ви так почули?

Зле сперечатися з фахівцем, подумав собі Ян. Невдовзі, проте, коли повернувся Рафчик і заходився бавити товариство політичними плітками, Ян і думати забув про Мінцеві перестороги. Вперше за кілька місяців він відчував домашній затишок та оманливе почуття належності — світло цього свята було справжнім, а не силуваним, зичливість була щирою, а не доцільною.

Час було, однак, повертатися додому. Серіал давно вже скінчився, та і взагалі, слід було радше дбати про власну домівку, аніж оббивати чужі пороги.

Міла, наче зоряна Кассіопея, розляглася на канапі, поліруючи нігтики.

— Довго ти, — тихо проказала вона, відклавши зброю та силкуючись впіймати Янів погляд, — щось трапилось?

— Чого ти так вирішила?

— Не знаю… Ти рідше буваєш вдома. Менше говориш зі мною.

Ага! Значить, вона все ж таки помітила… Гаразд, і що тепер?

— Тобі здається, — промимрив Ян, сівши поряд. — Багато роботи перед Різдвом.