Міла звелася навколішки і, притулившись щокою до його загривка, оповила руками шию.

— Не зникай! — пошепки попросила вона.

Сором гарячими вуглинками сипонув по щоках. Чекав сварки, навіть несвідомо бажав її? Е ні, вирішив Ян. Сьогодні ввечері він хотів бути вдома. А не лише перебувати.

Він збагнув нарешті, що дім — це не приміщення, це в першу чергу — ті, хто поряд з тобою. В його випадку — саме ця приваблива, лагідна молода жінка. Він утверджував себе на своїй землі, ревно, розпачливо… І йому це вдалося. Майже вдалося.

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Мудрим і звитяжним був цар Давид, і все ж, був покараний за те, що взяв собі за дружину чужу жінку. «Згинув би, коли б не захистив мене Творець, бо майже вже забрав мою душу янгол Доме», — казав цар. І сказано, «майже» — це товщина нитки, що розділяє світлий та темний бік людської природи.

Надто просто розірвати цю нитку і змішати чисте з нечистим. Просто переступити на інший бік. Проте, слід розуміти, що закон цей діє в обидва боки, і добре може обернутись злим рівно так само, як і лихо — добрим. Сказано в Талмуді, що страх і любов можуть вберегти грішника від покарання. Страх обмежує себелюбство, любов — виправдовує. Творець захистив Давида і визволив його від янгола смерті, бо Давид щиро любив Бат Шеву, і боявся, знаючи, що дістане за свій вчинок суворе покарання. Страх врівноважив любов, і душу його було врятовано.

Що ж буде з тим, хто любить, не знаючи страху? Чи карає, не знаючи любові? Чи зглянеться на них Творець?

Найбільше зло, видається мені, не в гніві, але в байдужості.

Вона мовчала вже третій день. Він дзвонив, набираючи навперемін домашній та мобільний номери, але Лея не озивалася. Ян чекав, що це збентежить його, чекав, що схвилює, і тепер, клянучи власний пророчий дар, він силував себе відігнати бентегу, як докучливого гедзя.

А потім, вертаючись з роботи, він мимохіть забрів до Йозефова і годину простовбичив під шпичастими ліхтарями єврейської ратуші, із мученицькою звитягою зносячи шмагання снігової мжички. Не те щоб він сподівався побачити, як вона біжить вулицею, заклавши руки до кишень… ні, швидше вже йому хотілося остудити запал, вимерзти під крижаним вітром, звівши недоречне хвилювання до знайомого, легко пізнаваного абсурду.

Припис подіяв, і скоро Ян вже мчав додому, мріючи хіба про склянку гарячого питва. Поспішаючи повз будинок Левіна, він намагався не озиратись, та все ж Янові млосно смикнуло в животі, нагадуючи про смерть і таємницю, розкриття якої вабило його менш за все. Але деяким таємницям властиве настирливе заповзяття, і вони самі можуть завітати на гостину, коли найменше цього бажаєш.

Таємниця сиділа за столом у кухні й пила чай з його дівчиною.

— Де це можна швендяти за такої погоди? — пробурчав Мартин. — Мені вже скоро зле стане від цього чаю! Ти ж наче обіцявся бути вдома о восьмій!

— А… вирішив трохи погуляти, — зізнався Ян, здираючи закоцюблі рукавички.

Мартин глипнув на нього з підозрою.

— Ти ж геть замерз! — заклопоталася Міла. — Давай я тобі чаю загрію!

Він впіймав її на півдорозі до чайника, обхопив, притулившись холодною щокою до її вушка. Йому було тяжко, мовби який подорожній поклав йому на серце свою тлусту валізу, та так і забув, рушивши далі. Міла вискнула, пручаючись.

— Пусти! Холодний, як мрець!

— О, а я й не помітив, як сконав! — засмутився Ян. — Он чого мені зранку так тяжко вставалося!

— Не журися! — втішив його Мартин. — Як для мерця, ти ще непогано тримаєшся! Нам сьогодні одного привезли, так ми його ледве докупи склали.

— Панове, фу! — обурилася Міла.

— Продовжуючи тему… — мовив Ян, — а що сьогодні на вечерю?

— Не можу це слухати, — скривилась Міла, — Янцю, цей твій друг погано на тебе впливає! На ось, пий чай, а вечеряти не дам, поки ви тут усіх мерців не переберете.

Гордовито задерши носика, вона рушила геть із кухні. Ян тяжко зітхнув, пригортаючи горнятко чаю.

— Маєш якісь проблеми? — поцікавився його товариш.

— Та які ж проблеми? — мрійливо мовив Ян. — Скоро свято, джингл-беллз, я нап’юся, джингл-беллз, і засну собі під тином, джингл-ол-зе-вей…

— Ага, — збагнув Мартин, — то чого ж відкладати? Схоже на те, що напитися тобі здалось би просто зараз.

— Геніально! — зрадів Ян. — В мене абсент стоїть іще від самого дня народження.

Злодійкувато роззирнувшись, він дістав пляшчину з шафки.

— Пішли на горище, поки Міла не побачила!

Мартин стенув плечима й подався за ним.

На горищі панував порохнявий присмерк, ледь розсіюваний світелкою без абажуру. Крізь шпарини сичав вітер, ворушачи легкі пошарпані запони. Було холодно й відлюдно.

— Щось тут не надто затишно, — роззирнувшись, спостеріг Мартин.

— А, — всідаючись у старезне крісло-гойдалку, зітхнув Ян, — то в тебе професійна чуйка на дух сумнівної смерті.

— Тобто? — зацікавився слідчий.

— Та кажуть, — повідомив Ян, — що тут жила чарівна молодиця, котра одного дня повісилася на гачку від лампи. Через нещасне кохання. Чи комплекс меншовартості. Чи зависоку квартирну плату.

— На оцьому-от гачку? — Мартин тицьнув пальцем у стелю.

Ян кивнув.

— Іншого тут нема, здається.

Мартин примружив око, потім підкотив дзиглика і, ставши на нього, аби сягнути високої стелі, смикнув гачка. Сипонувши сірим тиньком, гачок легко вискочив з пазухи.

— Та тут і щурові не вдавитися! — повідомив слідчий.

Ян іронічно підняв брову, почувши знайомі інтонації. Ну все, тепер Мартина не спинити. Хижо роззирнувшись, той взявся нишпорити по кімнаті. Янові теж зробилося цікаво, тож він підхопився, аби через плече стежити за перебігом слідства.

Мартин зазирнув до старої горіхової шафи, глянув під ліжко, перебрав книжки, чхаючи, розібрав стос поштівок, спинився над шухлядою з потовченими прикрасами. Зробивши друге коло кімнаткою, знов відчинив шафчині дверцята й дістав з картонної коробки якусь бруднющу чорну баночку, відкрив її і пхнув туди пальця. Понюхавши та розтерши пальцями гидку чорну субстанцію, скептично гмукнув.

— Твоїй самогубці гріх було скаржитись на брак чоловічої уваги, — повідомив Мартин. — Тут, схоже, серйозно гостював якийсь дженджик.

— А як ти знаєш?

— Бріолін! — виголосив слідчий. — Молоді дівчатка навряд чи мастили кучері чорною ваксою! Ну а далі… тяжко припустити, що чоловік залишив би своє приватне причандалля там, куди зазирає просто чайку попити! Крім того, схоже, що він був одружений.

— Це ще чому?

— Та бачиш — баночку заховано в найдальший кут. В них, вочевидь, були підстави приховувати свої стосунки.

— Цікаво… так значить, випадок все ж таки, класичний? Самогубство від безпросвітного кохання?

Мартин дратівливо повів плечима.

— Навряд. Жінка, яка водить додому одруженого коханця, добре знає, чого чекати. Можливо навіть, вона мала з того якийсь зиск. Особливо, якщо припустити, що цей коханець був її власним начальником.

— Оце ще! Чого ти так вирішив?

— Ну… це дуже умовне припущення. Глянь у вікно — звідси дуже добре видно вікна сусіднього будинку. Особливо тепер, уночі. Якби не щільні запони, можна було би бачити кожний сусідський порух. В цій же кімнаті, де, як ми знаємо, є що приховувати, запони настільки прозорі, що навряд чи від мух боронять, і де вже — від чужої уваги. Що це значить, як гадаєш?

— В хазяйки не ставало коштів купити щільніші?

— Можливо. А може, в неї і не було такої потреби? Це, власне, вийшло би, коли б вони зустрічалися вдень. А це найпростіше синхронізувати, коли двоє працюють разом.

— Ну і що далі? — поцікавився Ян. — Вона задушилася, бо він відмовився підвищити їй зарплату? Хоча й обіцяв, забувшись у любовному шалі?

Мартин насупився.

— І як же вона, по твоєму, задушилася? Тут же навіть кватирки нема…