Травинка

Я не раз міркував: з чим порівняти те, що ми називаємо безсмертям нашої душі? Особливо важко стало знайти визначення після того, як в результаті довгих, напружених і болючих роздумів я дійшов висновку, що після смерті людини її мозок просто вимикається, наче комп’ютер, який своє відпрацював і остаточно зламався. Або господар вирішив, що він придбає іншого, кращого, досконалішого, а цей вже йому не потрібен. Разом із комп’ютером (як і мозком) гине маса всілякої інформації, яка була в ньому. Частина її, очевидно, потрапить у новий комп’ютер (якщо потреба в ньому буде), частина пропаде. А уявімо, що власник комп’ютера раптово помирає, як недавно помер один наш письменник. Переходив вулицю — бац! — і впав, сповнений планів і задумів, турботою про дачу, яку облаштовував. Лікарі «швидкої», котрі, треба сказати, прибули цього разу оперативно, даремно хвилин сорок намагалися завести його двигун — серце, що раптом відмовило.

Де ж ділася інформація з його персонального комп’ютера? Мається на увазі й справжній, а не умовний прилад, і комп’ютер-мозок. Зникла, окрім тієї, якою до своєї смерті встиг поділитися з іншими людьми?..

— А як же за такого визначення з душею? — спитаєте ви. У самому запитанні найбільше людське прагнення — безсмертя.

І найбільша людська єресь — Бог безсмертний, то і я такий. Лишиться пам’ять про цю людину, обов’язок її поховати, сказати добрі слова, якось упорядкувати спадщину. Взагалі, ціла низка операцій. Наше духовне. Те, що й робить людьми. І все? Ні, не все, бо думка б’ється крізь трагічне розуміння, крізь оте визначення, що стало назвою відомої п’єси американського драматурга — «А далі — тиша»… Тиша начеб оживає, невидима і тривожна, хоча (будьмо мужні) тиша тільки й лишається з тим, хто відійшов.

Можна бути метафізиком і вірити у щось невловиме, незрозуміле, непоясненне, непізнане, яке є і з тобою. Одним словом, у ту нематеріальну субстанцію, що й означаємо як душу. Мені теж так хочеться, щоб було оте непоясненне. Тремтливо-очікуване. Яке є і буде.

Щоб існувало ще щось, крім нашої пам’яті, яка справді є, доки існуємо ми. Яка передається іншим, вже без нашої участі.

Все одно завжди існуватиме хоч крихта надії, для якої ми шукатимемо пташку, котрій би ту крихту згодувати. І щоб пташка полетіла, насичена саме цією крихтою.

То, може, безсмертя душі порівняти з пташкою, яка летить? Але вона все одно десь приземлиться. Або зникне з наших очей. Правда, можна уявити, як вона летить далі.

І все ж безсмертя душі геть нематеріальної я порівняв би з травинкою, котра проростає на якомусь майдані чи вулиці, крізь щілину між плитками або ще краще — крізь асфальт, пробиваючи сіру чи чорну товщу.

Ось вона вистромлюється — тоненька, тендітна. Добре, якщо відразу зігріє, дасть енергію сонце чи покропить, допомагаючи рости, дощик. Але навіть коли їх не буде, травинка ростиме. Бо інакше для чого вона шукала щілинку між плитками чи, більше того, пробивала асфальт?

— Який сьогодні день? — питає травинка.

— Понеділок, — чує чийсь голос.

«Тиждень тільки починається, — радісно думає травинка. — Є час жити, рости».

А втім, так думає, так пише автор цього есею. Бо сьогодні справді понеділок. Травинка ж просто росте. Неминуче росте. На неї наступає чийсь чобіт, а може, черевик. Але вона випрямляється. Бо… Бо мусить випрямитися. Вона вже частинка всього живого на цьому світі, а отже, і власне світу. І чогось більшого… Більшого за світ? Але ж більшого нібито бути не може. А раптом може?..

Травинці світ, у якому вона росте, здається величезним, незмірним, як людині Космос.

А втім, вона теж частинка неосяжного Космосу, ця манюсінька травиночка, хоч і не усвідомлює цього. Бо й земний світ для неї надто великий. Хоч їй і добре у ньому.

Що ми знаємо про ту травинку?..

Я починав це писати, коли світанок тільки-тільки прокльовувався за вікном, ще не чітко було видно перші літери. Чому я почав писати? Бо не спалося і треба було щось робити.

І приємно думати, що десь росте травинка, яка матеріально уособлює безсмертя душі, хоч за однією зі світових релігій вона, травинка, душі не має, як і всяка рослина чи й тварина. То її можна топтати, і не варто шкодувати, як недавно казав один священик про бездомного пса. Якщо можна топтати і не варто шкодувати, то щось зникне у великому, але крихкому ланцюжку буття. Так іноді людина намагається розтоптати душу іншої.

«Я просто собі росту», — повідомляє світові травинка.

Повідомляє власне фактом свого росту. Вчора ми були на могилі моєї сестри Галинки, котра покинула за присудом долі цей світ так рано, лишивши сиротами двох малих синів. Я дивився на її портрет на хресті — молодої, вродливої, усміхненої — і гнав думку, що вперто лізла до голови: «Яка сестричка зараз там, під землею?» І подумалось про її живу й безсмертну душу.

За вікном уже не світанок, а справжній ранок. Світить яскраве сонце, приносячи тепло, якого цього року осінь позичила в літа. А я ловлю себе на думці, що жду — на край лоджії ось-ось сяде пташка. Де ти, пташко? Десь же вона є…

Біле на білому

Є мистецтво, яким не лише захоплюєшся, але й перед яким розгублюєшся, коли доторкаєшся до нього, і ще більше бентежишся, коли пробуєш про нього розповісти. Для мене такою є вишивка білим по білому — давній, рідкісний і доволі загадковий різновид вишивання. Першим, що подумав, коли побачив таку вишивку сестер Світлани (на жаль, уже покійної) й Галини Махонюк, волинянок із села Овадне Володимир-Волинського району: як це можливо? Як можливо, щоб таке вишивання (білими нитками на білому полотні) було й видно й щоб воно справляло таке неймовірне враження. Зрозуміло, коли червоний, червоний і чорний, інші кольори на білому тлі, але білий на білому… Слідом за тією думкою: «Як це можливо?» — прийшла інша: «Хто перший до цього додумався?» і визначення — ніжна досконалість. Потім — зворушлива досконалість. Ці слова були бентежною правдою, але нічого не пояснювали…

Орнаменти у вишивках білим по білому були ніби й схожі на інші рушники, вишиті сестрами, і в той же час надзвичайно оригінальні. Неповторні. А може, таке враження створює спосіб вишивання? Ось ніби лінії, відтворені нитками, протягнуті голкою, шукають одна одну, шукають інші лінії. Мовби навпомацки, наосліп, наче щось тільки тобі потрібне, шукаєш серед білого-білого снігу чи серед білих пелюсток квітки інші пелюстки, особливі. Відома мисткиня пояснювала мені й іншим, як це робиться, як створюється така вишивка. Але це було так, наче спробувати пояснити природу дива. Отак, отам народжується те, що пояснити неможливо.

Ще одна особливість сприйняття цього вишивання, цих рушників. Є якась певна, потрібна точка, щоб сповна відчути їхню красу. Відходиш трохи далі — і біле з білим зливається. Наближаєшся, стаєш надто близько — і нитки так проступають перед тобою, що губиться відчуття краси. Тепер можна спробувати щось пояснити навіть непосвяченому, такому дилетантові, як я. Точка споглядання наче стає фокусом чогось більшого й досконалішого, ніж око. Може, то душа душі торкається? Так часом дивишся на пташку серед гілля й листочків, боячись її сполохати. А тут є і пташки, і квіти, що раптом проступають з уяви… Стають, хоч на мить, орнаментом, який створив ти…

З вишивкою білим по білому, враженням від неї можна порівняти хіба інші речі, теж непоясненні. Мої улюблені квіти — ромашки й волошки. Жартую навіть, щоб тільки їх приносили колись на могилу. Прості, непорівнянні з квітами пишнішими, виразнішими, тими ж трояндами… Для мене ніжно-зворушливі. У мене, коли бачу їх, виникає враження, що вони наближаються. Побачили мене і теж наближаються. До мене.

Неможливо побачити окрему сніжинку на полі чи галявині, хіба що коли дуже пильно придивишся. Але це можна зробити. І це теж свого роду вишивка білим по білому.

А яка досконала природна вишиванка чорним по білому! Я дуже люблю хайку (чи хокку) — японські трирядні вірші, якими можна сказати так багато, що це відчутно навіть у перекладі. Якось я прочитав хайку знаменитого Мацуо Басьо: