День зимовий. Сніг.

Ворон, осоружний всім,

Миловидом став.

Сніг допоміг відчути красу непомітного, звичного ворона. Він його відтінив, виділив, зробив помітним і… неповторним. А вірш допоміг відчути, зрозуміти, що все в цьому світі може бути особливим.

Краса першого білого снігу.

І самотньої чорної пташки посеред нього.

Дивний великий японець.

Якось, згадавши взимку цей хайку, я став «мисливцем» на ворона. Ворона серед білого снігу. І коли побачив такого, стояв кілька хвилин, милуючись і снігом, і вороном. І подумав, що особлива, ще більша, втіха, мабуть, була б, коли б побачив білого ворона на білому снігу. Але це, певно, нездійсненно. Надто мало таких воронів. От якби хто спробував уявити, намалювати… Чи, може, хтось і здійснив це, тільки я ще не бачив…

Небо теж буває наче вишите зорями. Чи зорями, вишитими Творцем, що, здається, питає: а добре я зробив? Часом Місяць можна помітити й на денному небі, лише трохи пригаслому, а от зорі — ні. Надто маленькі? Але, за народним повір’ям, їх дано помітити на дні глибокої криниці людям з особливим зором. Чи тим, хто прагне здійснити якесь своє заповітне бажання. Треба тільки прийти і щоб це бажання було великим, а душа чистою.

Читав про дику звичку певної категорії кримінальників. Чекаючи на нового мешканця камери, вони вистеляють під порогом білого чистого рушника. Буває, і з вишивкою. Що зробить звичайна людина, коли його побачить? Звісно, переступить, постарається не стати. А треба якраз стати, ще й витерти ноги. Тоді ти свій. А інакше чекає остракізм і знущання. Ось такий перевернутий світ. Світ навиворіт, більш дикий, ніж у відомій передачі мандрівника Дмитра Комарова на каналі «1+1».

Як треба спотворити уяву про світ і речі у ньому, щоб до такого додуматися! Якою брудною мати душу або й узагалі її не мати. Але, зрештою, у мільйонів нема відчуття красивого, є тільки потреба корисного. Є тільки потреба вхопити, присвоїти, покористуватися, з’їсти. Як могли сестри з драматичною долею, позбавлені можливості ходити, створювати такі ніжні шедеври, а здорові абсолютно люди, які ще й хизуються цим здоров’ям, спотворювати, нищити красу, нищити собі подібних, яких називають братами по розуму? Запитання без відповіді.

І все ж, якщо є така краса, є непоясненне, то є й проблиск променя у темряві того мороку, якого ще повно довкола.

А світ живе собі, в ньому мільйони байдужі до витонченої краси. Глухі до неї й зрячі сліпі. Але чи треба дорікати за це? Чи треба співчувати?

На відкриття виставок — і картин, і творів народних майстрів — приходять невеличкі групи. Пригадую, як у моєму селі сміялися з тих, хто рвав і дарував польові квіти, зате їхали до міста купувати паперові, прикрашали ними оселі. Пізніше я прочитав про подібне у Віктора Астаф’єва, гарного і правдивого російського письменника, і здивувався. Де українське Полісся, а де Сибір. А розуміння краси в людей однакове.

На ромашці хоч ворожили — любить чи не любить, потім і складали і пісні про неї. Волошку взагалі трактували в агрономічних книжках і біології як бур’ян. Довелося Максиму Рильському писати поезію на захист нещасної квітки. Зображати ромашку і волошку на вишиванках вважається банальністю, несмаком. Хоча багатьом і подобається.

Світ на вишивці білим по білому наче розчиняється у світлі. Проступає щось таке в тобі самому, чого досі не знав. Але це моє відчуття. Моє. І я ніби доторкаюся вперше й, може, вже не доторкнуся саме так — очима, серцем — до цієї вишивки. До рушника, на якому нічого більше нема, окрім білого кольору. Криміналісти-дактилоскопісти сказали б, що на цих рушниках лишилися відбитки пальців Галини й Світлани. Метафізики — сліди їхніх душ. А може, і сліди космосу їхніх душ, маленькі білі планетки. А може, й сонця. І скільки ж треба потрудитися пальчикам, які й рухаються натужно, щоб ми побачили цю красу. Найліпше з однієї білої точки. А може, й не білої, з якої, гадаю, вже не можна зійти, раз ступивши на неї. А точка стає Всесвітом, орнаментом орнаментів. І як прикро, що за винахід вишивання білим по білому не дали Нобелівської чи якої там премії. А втім, і премій самих ще тоді не було. Людина жила собі й раптом зрозуміла, що їй цього разу потрібен лише один колір.

Певно ж, багато людей бачили, як вранці народжується світло. Спочатку несміливе й сіре, а потім дедалі певніше й певніше в собі. Коли світло вже стає настільки певним, що може засвідчити появу світанку, який гарантує, що вже збирається народжуватися, що вже готовий народитися день, на подвір’ї приватного будинку через вулицю навпроти нашої дев’ятиповерхівки з’являється пухнастий білий кіт. Він іде по снігу довкола будинку й здійснює свій щоденний ритуальний обхід. Якщо вночі сніг не випадає, кіт акуратно ступає у свої вчорашні сліди. Якщо ж сніг новий — лишає на ньому нові сліди. Може, й справді, лише вперто мітить свою територію, віднаджуючи інших, сусідських котів. А може, вишиває це подвір’я своїми лапищами. У будинку, до речі, ніхто не живе, його хтось купив і досі не поселився. Отже, невідомо, чий це кіт, який лишає вранішні сліди на снігу. Його білі сліди на снігу (звісно, білому) — єдина причина, чому хочеться, щоб зима тривала довше.

Безсоння, просто безсоння

Більше, ніж про безсоння, написано, напевне, тільки про сни. Найцікавіше з того, що прочитав, у французького румуна Еміля Чорана, хронічного безсонника, і нашого Кості Москальця.

Але хіба можна цікаво писати про безсоння?

Болісно, нестерпно, як сприймаєш і саме безсоння — так. Так я вважав, доки не вслухався на черговому перегляді «Службового роману» Ельдара Рязанова у пісню на його слова з рядком «И бессонниц горестные всходы // Надо благодарно принимать». І я став так приймати. Сприймати. Вдячно. Але, передумавши, перепсувавши чимало паперу в ці безсонні ночі, пишучи не про безсоння, а денне життя, раптом замислився над питанням, чому в українській мові безсоння середнього роду, а в російській «бессонница» — жіночого. «Рашенам» і тут пощастило. Дитя-безсоння навіть набити не можна, а робити з ним щось інтимне й поготів. Я почав вирощувати сходи безсоння у дещо повноцінніше. Поливав його уявною водою, доки не ставало рисовим полем. Колись довелося жити на Херсонщині й там бачити розбиті на квадрати рисові поля, які називають чеками.

Слово «чека» нагадало чеки з багатьма нулями, бачені в фільмах, але мені недоступні. Чеку від гранати. І горезвісну ЧК (правда, чекá). Я уявив, як виношу безсоння-чеку кудись за будинок, а ще ліпше — за місто, і там підриваю. Безсоння розривається на шматки. Але при цьому регоче, бо знає, що воно безсмертніше за відрубаний хвіст, з якого виростає нова змія чи ящірка. Безсмертніше за динозаврів. Цікаво, а в динозаврів було безсоння? А сни? У мене іноді виникає підозра, що в тих викопних праящерів була своя цивілізація. Перед вибухом фатального метеорита, що впав на півострів Юкатан і навіть знищив динозаврів, головний Дино-і-завр, впіймавши сигнал з Космосу про наближення метеорита, наказав знищувати всі ознаки того, що в динозаврів була цивілізація, а не просто стадне існування. Так він вирішив посміятися над майбутнім людством.

Якби я був таким витончено розумним, як Кость Москалець, і не мав відрази до філологічних термінів, то теж написав би «Дар безсоння» чи ще щось подібне. З екзистенційним, сиріч філософським дослідженням природи сну. З його розкладанням цієї природи чи то на мікрони чи мікроби, чи на атоми й молекули, які теж не хочуть спати. Але нащо писати, коли вже й так написано?.. Скрупульозно, вміло використавши безсоння.

Я не рахував овечок, бо знав, що це даремне заняття. Іноді я мандрував лісовими стежками, видирався на гори, досліджував уявні міста у вигаданій колись мною країні Екримії. Доки не набридало і я повертався до реальної України, у реальне місто Луцьк, або Київ, Львів і т. ін., коли був у поїздках, обдумував сюжети майбутніх творів, які ніколи не напишу. Уявляв безсоння кішкою, яку гладив, чи набридливим псом, з яким сварився й намагався прогнати.