Коли ж через якийсь час після тієї зустрічі пригадав це запитання і почав міркувати, чи були такі події й чи їх набереться із десяток, зрозумів: були. Більше того, читач мав слушність. Вони справді мали неабиякий, а може, й визначальний вплив на моє життя, ставлення до нього й мою творчість. Мимоволі почав записувати, позначаючи подію одним словом, і вийшли такі слова: бабуся, дід, вовк, гірка, перехід, півень, радіо, хлібина, Бобик, голос. А тепер розшифрую їх, оці десять слів.

Бабуся. Про бабусю Палажку я написав цілу книжку: «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї». І вона того заслуговувала. І своїм непростим, страдницьким життям, і мудрістю. Шкодую, що раніше не почав записувати її казки, легенди, притчі, розповіді про русалок і вовкунів (вовкулаків), прислів’я, приказки, трохи переінакшені цитати з Біблії, зокрема Соломонових приповістей, рецепти, як лікуватися від різних хвороб, різноманітні поради, кинуті ніби мимохідь. Але й те, що відтворив у пам’яті вже дорослим, що пригадали й передали родичі й просто земляки, становить неоціненний скарб. А ще ж були знамениті «душевні бесіди» бабусі, які допомагали тим, хто приходив за ними на наш Кусий хутір, щоб почути бабусине слово, яке лікувало людські душі й замиряло сім’ї. Сипати отими шедевральними приказками, епітетами, метафорами (утім, бабуся й не знала цих слів) для Пелагеї було так само природно, як дихати. Частина їх, гадаю, прийшли бозна з яких праслов’янських, праполіщуцьких глибин, а більшу частину вона народила сама. Бо була від природи талановитою, а може, й справді геніальною. Хоч не знала цього і, звісно, не хвалилася.

Подій, пов’язаних із бабусею, які запам’яталися і, як тепер уже розумію, справили неабияке враження і вплинули на формування моєї особистості й мою творчість, було чимало. Усе те складалося в цілісну мозаїку поступово, непомітно. Я захоплювався бабусею, хоч і ревнував її до брата Івана. І, чого гріха таїти, підлітком сперечався з нею. Точніше, як тепер уже розумію, шукав точку опори саме в її словах. Бо певний час моя душа, ще не зовсім дозріла, начеб роздвоювалася. Бабуся, яку дуже любив, натхненно, поетично, хоч ніби й просто, розповідала про Бога, цитувала Біблію й (о жах!), не приховуючи, казала, що Ленін — антихрист (вона вимовляла «анціхрист»). А в школі вчителька, яку я теж любив і поважав, переконувала, що Бога нема, то все вигадки старих людей і церковників. Але, можливо, саме авторитет бабусі не дав остаточно зневіритися, став моральною опорою у вірі, у житті взагалі.

Щодо подій, які запам’яталися найбільше і пов’язані з бабусею Палажкою, то наведу дві, які вже відтворив у книзі «Із сонцем за плечима» і які не забулися досі.

…Над хутором пливе хмарка. Одна-єдина у літньому сліпучо-блакитному бездонному небі.

— Може, на тій хмарці й сидить Бог? — питаю я бабусю.

— Бог на кожній хмарці, — каже бабуся.

— Як то? — не розумію. — Ви-те ж самі казали, що Бог їден і все бачить… Може, йому закортіло над нашим хутором на хмарці проїхатись?

— Де Бог, ми не побачимо, — відповідає бабуся після невеличкої паузи. — Али ти, внучку, таки правду кажеш. Бог на тій хмарці, бо ж гинчої нима, і мене питає, чого я ото без роботи сижу…

Забулося чимало казок і приказок. Час, час… Не всі збереглися оповідки й молитви. Рецепти страв — теж. Утрачено багато замовлянь. Утім, те, що вдалося записати, запам’ятати, розпитати в інших, — теж чималий скарб.

Часом уявляю, як несла бабуся додому запаленою оту громничну, чи страсну, свічку, захищаючи її од вітру своїми шкарубкими натрудженими руками. Якось подумалося, що вона була однією з останніх справді народних носіїв давніх, вироблених століттями знань і мудрості, всього багатства поліського фольклору. Знань і мудрості, які потрібні й досі.

Додам лише один штрих, про який мені розповіла односельчанка:

— Мій чоловік був колієм, приходив колоти свиню і на ваш хутір. За звичкою колієві за роботу дають додому свіжину. А бабуся Палажка була єдиною в селі, хто давав іще й білий круглий хліб, нею перед тим спечений. Досі пам’ятаю, як чоловік приносив той хліб.

Кажуть, що круглий хліб своєю формою нагадує сонце. А мені зі спілкування з бабусею чи не найбільше запам’ятався один епізод.

На хуторі перед вікнами хати, доми по-поліськи, росли в’яз і три вишні. Ще груша і три яблуні за хутором, коло ковбані, де прали й полоскали одяг. Основний же сад був за ровом, метрів за двісті-триста од власне хутора. Там дозрівали яблука, груші, сливи. Звісно, нам, малим, хотілося їх попробувати — ще перед основним, яблучним, Спасом (19 серпня), коли святили фрукти, садовину, як у нас казали, і дари саду можна було їсти. Правда, бабуся робила для нетерпеливої малечі скидку, казала:

— Пождіте, дітки, хоть до першого Спаса.

Перший, медовий, Спас випадав трохи раніше, 14 серпня. І все ж навіть до нього було чекати довго й нестерпно. Тож малі халамидники іноді робили потаємні набіги на садок.

Тоді ми з батьками жили вже у селі, де народилися мої брати Толя і Вася, сестра Галя. А от ми з братом Іванком були «хутірські». І ці «хутірські внуки» надто вже хотіли скуштувати великих, запашних, солодких груш-скороспілок, які звалися «паничі». Одного разу ми з Іванком десь наприкінці липня чи на початку серпня вирушили на хутір рано-вранці, сподіваючись, що бабуся буде поратися коло печі в хаті й ми собі крадькома нарвемо тих груш-«паничів».

Та ледве стали рвати, як бачимо: від хутора хутенько чимчикує бабуся і щось до нас кричить.

— Ну все, попалися, — сказав брат. — Зара нас сваритиме.

І хоч бабуся нечасто нас сварила, ми все ж збентежено й засоромлено завмерли. А бабуся наблизилася до рова перед садом і сказала:

— Пождіте, дайте я ж хоч за вас помолюся й перехрещу.

Вона помолилася й тоді перехрестила нас.

Досі пам’ятаю виразно цю разючу картину: бабуся Пелагея з піднятими руками, права рука осіняє нас хрестом, а за плечима бабусі вранішнє сонце, схоже на великий, щойно спечений хліб.

Дід. Діда Федора я, коли правду казати, не любив. Утім, як й інші мешканці нашого хутора. Невисокий, як і бабуся, проте жилавий і жвавий, він був суворий, рідко коли посміхався. Міг вдарити бабусю, за що я раз малим ризиковано вступив з ним у суперечку. Бабусині казки та іншу творчість дід називав побрехеньками, її душевні бесіди — бабусиними «пльотнями». Визнавав хіба лікувальні рецепти як справді «помочні». Працював він каторжно, не давав спуску собі й іншим, рано вставав і пізно лягав, пас колгоспні коні й невтомно доглядав город, зате після обіду вкладався, коли був удома, годину-дві подрімати в хаті на лавці, підклавши під голову долоню, і Боже борони було тоді озватися й розбудити діда. За все це ми, малі, на відміну від бабусі, ніколи не називали його дідусем, тільки дідом.

Але тепер вже я розумію, що тоді поряд зі страхом і неприязню до діда (на певній відстані) манила якась неусвідомлена приваба. Тепер-то знаю, що дід був справжнім українським селянином, хліборобом, який, як міг, беріг свою ідентичність, оте своє «Я», котре було міцно, не тільки душевно, аж до фізичного болю пов’язане із землею.

Якось дід Федір розповів, що, переселившись у 1932 році на хутір, коли польська влада дозволила переселятися із села на хутори, він шістнадцять років, до 1948-го, щодень копав канаву збоку від хутора, осушуючи заболочену діляночку за діляночкою, по крихті, ще під поле. Кожен день, казав дід, мусив прийти до тієї канави і хоч трохи викопати, щоб із заболоченої місцини збігала вода.

— А чого у сорок восьмому році перестали копати? — спитав я.

— Бо тоді в селі знов став колхоз і я зрозумів, що землю все одно скоро заберуть, — відповів дід. — То нащо було копати?

І землю таки забрали. Але дід, як міг, захищав свій хутір. Довкола села, я потім підрахував, було десь до двох десятків хуторів. І всіх їх наприкінці сорокових — п’ятдесятих років знесли. Лишився один-єдиний наш Кусий хутір. Дід, як міг, правдами й неправдами, оберігав його. Якось, уже пізніше, я почув од нього: