— Володько, я ж мусив до Паски і Дмитра (храмове свято в селі) годувати два кабанці — їден собі, другий — начальству. Або півсвині їм віддавати.

За те, щоб дозволили лишатися на хуторі, де не було електрики і радіо, щоб його не знесли, як інші. А ще час від часу на хутір завертали голови колгоспу, сільради, парторги, агрономи, які часто мінялися, іноді з візитерами з району. Знали: дід Федір нагодує, напоїть самогонкою, ще й на дорогу дасть. Треба сказати, що дід не випускав цигарку-самокрутку з рота, смалив, як чорт (слова прабабці Пріськи), але до спиртного був байдужим. Міг випити хіба якусь чарку на велике свято. А ось начальнички, самі ласі до «смирдюхи» (бабусина назва самогонки), примушували пити й діда, шантажуючи, що інакше знесуть хутора — відсталий символ колишнього життя.

Одна сцена назавше врізалася в пам’ять. Якось, коли мої тато й мама разом з нами малими вже перебралися в село, я, підліток, завітав на хутір. А там, як не раз бувало, сиділа за столом весела компанія — колгоспний голова (до речі, колгосп у нас спершу називався імені Чапаєва, потім після укрупнення — імені Кагановича, далі «Світанок», а ще далі, на довгі роки, аж до самої ліквідації — «Правда»), парторг, міліціонер і двоє незнайомих чоловіків, очевидно з райцентру. Коли я зайшов, непрохані гості якраз переконували діда, щоб випив із ними.

— Та я ж, хлопці, вже випив, і не їден, а три рази, — пробував відбитися дід.

— І ще випийте, — наполягав голова, а що дід відставив склянку, повернувся до сотрапезників: — Нє, Федір Іванович нас таки не уважає. — І до секретаря парторганізації: — Все, їдь у село, бери бульдозера, будемо зносити хутір.

І дід, хоч із гримасою огиди, але таки випив. Я не витерпів цієї наруги і пішов надвір. А за пару хвилин побачив, як з хати швидко вийшов дід. Відійшовши убік, заклав два пальці до рота і, вибачайте, все щойно випите лишилося на траві. Дід витерся рукавом, болісно зиркнув на мене й вернувся до хати далі пити.

Ця сцена не раз поставала перед очима. Як і те, як дід вперто копає канаву, осушує клаптик землі. Вони теж мусили відбитися не тільки в пам’яті, але й у творчості.

Вовк. Якось в одному інтерв’ю я пригадав про свою зустріч з дивним звіром, якого я, малий, повважав за собаку, псиська, котрий приблукав на наш хутір, а він виявився вовком. Розтиражована ЗМІ й Інтернетом, ця розповідь набула дещо фантастичних ознак, і мене потім кілька разів запитували, чи було це насправді. Було, присяй-бо, було, але ось як трапилося, без домислів.

Наш поліський Кусий хутір (за дідовим прізвищем — Кусько) розташовувався десь за кілометрів два чи трохи більше од села, серед боліт, на краю лісу, або, як у нас казали, приліску, бо справжній ліс починався далі, за річкою Нережею.

Улітку дорослі — дід, бабуся, мама — йшли на роботу в колгосп, а тато — в МТС (машинно-тракторну станцію), де працював ковалем. Ми ж з молодшим братиком Іванком лишалися під опікою прабабусі Пріськи. Коли ж мені набридало їхнє товариство, я блукав хутором і довкола нього, з особливою любов’ю досліджуючи малинники, а під кінець літа й ліщинник. Одного разу на краю хутора я й побачив того звіра, до якого промовив: «Песя! Бака!» Треба сказати, що на хуторі собаки не було, дід вважав, що то дармоїди, інша справа кіт, який хоч мишей ловить. А що хтось чужий прийде на хутір щось красти — припустити не міг. Псів я бачив, іноді вони заходили разом з людьми, котрі часом навідувалися на хутір попити води під час жнив чи копання бульби. Ну і в родичів у селі, де ми недавно побували, був пес.

Отож я, малий (йшов тоді п’ятий рік), подивився на песя-баку, потім вирішив, що він, певно, голодний. І пробрався до хати-доми, і захопив пару шкварок та намастив шматок хліба туком (смальцем). І все те виніс чотирилапому гостю, який чекав мене майже на тому самому місці. Він усе, що я приніс, схрумав, облизався і подивився, як мені здавалося, вдячно.

Він ще приходив кілька разів, я виносив йому і шкварки, і намащений хліб та бульбини (картоплини). Осмілівши, я погладив песя. Він не боронився. Ми мовби подружилися.

Наше періодичне спілкування тривало, бо звір-песьо з’являвся час від часу, доки одного разу бабуся Палажка, котра того дня не пішла на роботу (а може, була неділя), не побачила мого звіра. Досі виразно пам’ятаю її розпачливий крик: «То ж вовк, дитино!» Бабуся наблизилася до нас і стала промовляти до вовчиська щось лагідне й заспокійливе. Як потім згадувала, казала йому, що йди собі, шукай зайчиків, а маленьких дітей не можна чіпати. Вовк поглянув на неї непривітно — і потюпав у гущавину. Більше він на хутір не приходив.

Пізніше я подумав якось, що в тому епізоді відбилося те, що становить одну з основ моєї творчості — прагнення гармонії з природою і світом, але й неможливість цієї гармонії, недовіра й підсвідоме відчуття загрози: «То ж вовк, дитино!» — може, й започаткувалося з тієї зустрічі.

Гірка. Між нашим хутором і селом Згорани були болітця й поле, а десь посередині — невелике підвищення, за поліськими мірками — гірка. Одного разу я, малий, вийшов на ту гірку й почав дивитися у бік села, де я був раз чи два з мамою в родичів. Пригадую, як тоді злякано й водночас зацікавлено озирався усібіч, йдучи сільською вулицею. Тепер же мені захотілося туди, у село, піти самому. Я дивився довго. Виднілися дерева, садки, з-за них визирали хати, а далі блищала на сонці баня сільської церковки. Там був зовсім інший світ, ніж у нас на хуторі.

Я дивився й дивився, вже рушив було далі, але згадав, що попереду, за полем і лозняками, річечка, яку доведеться переходити. Річку я, може, перейду, можна й піти до шосейки, де є міст. Але що чекає мене самого там, в загадковому селі… До того ж он видніються могилки (кладовище), попри які доведеться йти. А в селі незнайомі люди і, певно ж, пси. І я повернув назад.

Але ще не раз приходив на ту гірку. Дивився на село. І все нестерпніше хотілося туди. Мине кілька років, батьки, а отже, з ними і я, переселяться в село. Я добре освою його, ходитиму до школи, і мені… Мені дедалі гостріше, нестерпніше кортітиме у більший світ. І я помандрую освоювати його, коли отримаю, як тоді казали, «атестат зрілості».

Перехід. Як виявилося, не тільки я прагнув потрапити до села. Тато Сава прийшов на хутір приймаком з іншого хутора, біля сусіднього села Перешпа (нині Заозерне). Стосунки з владним, деспотичним тестем дідом Федором відразу не склалися. Правда, в хутірному житті була трирічна перерва, коли батьків разом із малим мною вивезли «на перевиховання» як неблагонадійних (татів брат, дядько Павло, отримав свої 25 років за співпрацю з УПА) у придніпровські степи.

Там я робив свої перші кроки. Як після смерті Сталіна ризиковано верталися на рідне Полісся — то окрема, схожа на детектив, історія, яку я, може, розповім іншого разу. Але після повернення нічого не змінилося, боротьба, конфлікти тата з дідом відродилися з новою силою. І тато, за діяльної підтримки мами Оксани, почав будувати в селі власну хату. Разом ночами возили крадькома деревину з колгоспного лісу. Дід, правда, казав, що хату зять збудує тоді, коли він без люстра своє вухо побачить. Але хата росла, мали перебиратися десь за рік, та взимку, перед Новим роком, після чергового конфлікту тато рішуче сказав: все, завтра йдемо жити в село. Жінки було в крик: хата ж недобудована, пожди хоч, поки високосний рік закінчиться, та тихий, спокійний тато вперся — йдемо і все.

Уранці надворі була хоч і не вельми сильна, та все ж завірюха. Уже й дід сказав: погиркалися, мовляв, то й що, лишайтеся. Але тато заявив, що раз надумалися, рішення міняти не хоче. І ми вирушили раннього ранку, ще тільки ледве просіювалося зимове світло, до села. Той перехід теж не забуду ніколи. Попереду процесії ішла бабуся Палажка, яка вирішила нас супроводжувати, з іконою в руках, тато, ведучи на налигачі корову, ніс клунки, мама — маленького сина Іванка і теж клунок. Свій клуночок мав і старший я.

Той шлях, перехід — крізь завірюху, стежкою, повз замерзлі болота — я порівняв якось жартома з українським шляхом до Європи, Євросоюзу. Щось у цьому є. Як і в татових словах — раз вирішили, то відкладати не треба. І ми дісталися до оселі без підлоги в єдиній кімнаті, стали жити в ще не побіленій кухоньці і все доводити до ладу. Дворічний братик Іванко пару тижнів плакав і повторював: «Хочу до свеї доми, то не наша дома». Але то була таки наша дома, наша хата, наша оселя.