Але не тільки це. Якої краси букви, сторінки і цілі книги виходили з-під їхнього пера! Їхнє мистецтво (без перебільшення — таки мистецтво) викликало захоплення у сильних того світу, які любили не так читати, як передивлятися й милуватися тими гарними творіннями людських рук. Цінували їхню роботу й професійні художники. Якої майстерності докладали переписувачі! І це опинилося перед загрозою зникнення, а на заміну мали прийти сірі сторінки з незугарними літерами, витиснуті якоюсь бездушною машиною. Переписувачі й найняті ними тодішні хулігани (чи по-теперішньому — тітушки) або слуги тих же герцогів і князів нападали на друкарні, ламали друкарські машини, розсипали шрифти, били, а то й убивали робітників. Щось трохи схоже на пізніші англійські бунти «лудитів» на підприємствах у часи бунтів проти верстатів. Але дешевше нове виробництво, більші наклади, а відтак і доступність надрукованих книг робили свою справу. Хоча конкуренція і справжня війна між прихильниками двох видів книговидання тривала три століття, навіть з гачечком. Десь до середини ХVІ століття ще явно переважали переписувані, або, як казали, ручні, «справжні» книги. Від середини ХVІ десь до середини ХVІІ століття тривала умовна рівновага, паритет. Але в ХVІІ столітті друкована продукція переважила, набувала дедалі більшої популярності, відтак почалася агонія переписування, кількість представників цієї професії стрімко зменшувалася, так само падав попит на рукописні книги. Останні такі книги для, як то кажуть, гурманів з’явилися в другій половині ХVІІІ століття. Тоді ж зникли й колишні переписувачі, їхня професія до винаходу друкарської машинки лишалася затребуваною тільки в конторах і канцеляріях.

Щось схоже відбувається зараз. З появою Інтернету, а за ним і електронних книг з’явилися й споживачі такої продукції. Першими почали здавати позиції в Україні, за винятком кількох, паперові газети, а кількість інтернет-видань росте стрімко, мов на дріжджах. Число інтернет-читачів вже переважає кількість тих, котрі читають звичні нам газети й журнали. Та й паперові видання створюють електронні варіанти. Книги ще тримаються. За останніми соціологічними даними, в Україні 62 % тих, хто взагалі ще читає, читають лише книги паперові і 14 % — тільки електронні, а 24 % — і ті, і ті. Та відсотки повільно, але, на жаль, нестримно змінюються. Все частіше в метро, маршрутках, поїздах, літаках можна побачити молодих людей з планшетами, гаджетами, рідерами, як їх ще називають, і просто новими електронними книгами, які читають, як тільки трапиться нагода, як колись читали звичайні книги. В електронних же в більшості присутній лише текст, жодних «штучок», себто художнього оформлення. Доволі виразними є перспективи появи лише електронних бібліотек (і вже є такі), які зекономлять величезні площі. Заговорили про настання «постгутенбергівської епохи».

Звичайно, на моє життя ще вистачить отих паперових носіїв, себто і книг, і навіть газет. Існуватимуть вони ще століття-два, а то й три. А далі?.. Дехто заспокійливо каже, що от, мовляв, уже передбачали — незабаром зникне театр, а за ним і кіно, а буде, як проголошував кіногерой, «одно сплошное телевидение», а театр існує й досі. Усе це так, але скільки людей ходять у театри, а скільки дивляться телевізор, зокрема телесеріали? Та ще якби театр давав лише інтелектуальну поживу, а не всіляке театральне «мило»… Отже, справжні читачі книг, саме книг, колись прирівнюватимуться до теперішніх справжніх театралів.

Добрий дядько Інтернет, звичайно, своєю появою зробив чимало корисного. Багато хто вже й не уявляє, як це можна було жити без нього. Справді, рукописи йшли до видавництв кілька днів, а доки їх там реєстрували, вивчали, давали комусь на рецензію, проходило вже кілька тижнів. А листи, повідомлення, посилки! Тепер тодішню тривалість їхніх пересилок і уявити важко.

Згадуються слова Шевченка, як він виглядав листи, а потім і повідомлення про волю. А листи з війни, від моряків з далеких країн… З-за океанів… Час явно прискорив свій біг, а може, й не час… він мовби кудись відступився і скорився чомусь більшому за нього. Читав листи часів Римської імперії (збережені) й уявляв, як їх доправляли туди й назад на конях чи давніх вітрильних суднах. А раніше й вітрил не було, тільки весла. А скільки прочекав бідний засланець Овідій Назон імператорських відповідей на свої благання на краю імперії, у місті Томи!

Тепер Інтернет дасть інформацію про що завгодно, сильні світу цього відповідають через нього. А та ж Вікіпедія поінформує про всіх і вся, кого вже немає і нині сущих. Відразу можна зв’язатися з ким завгодно, варто лише дізнатися електронну адресу. А що вже говорити про письменників — твій текст майже моментально опиняється у видавництві Києва, Харкова, Львова і т. д., навіть за кордоном. Більшість письменників, політиків самі себе виставляють і запрошують до спілкування. На них відгукуються. Красота! «Ляпота», — як сказав би той же герой Булгакова.

Але мова далі піде не про письменників, громадських діячів, яким є що сказати, а про інших, котрі заполонили Інтернет. Про масове користування ним і виставляння всього і всіх на показ.

Ті, хто мене знають, знають і те, що жартома називаю себе «динозавром». Не опанував Інтернет, лише зрідка заглядаю в те новітнє всевладне царство. Ба, я іноді ще пишу листи. Не в Інтернеті, а на звичайному папері. Як і романи, і коротку прозу — ручкою. Щось у мене часом легенько тривожить нутро, а часом відверто протестує проти того, що геть усе на світі тепер доступне для огляду і пізнавання всіма, більше того, добровільно виставлено на люди. Не кажучи вже про листування двох, доступне іншим (ну не вірю я, що таке листування геть щире), обговорення з іншими, нерідко незнайомими, своїх особистих, часто інтимних, проблем. Весілля, ювілеї, дні народження, навіть звичайні тусовки, просто ніби дружні вечірки, аж до відвідування храмів, — все має зафіксуватися, «зафоткатися», прокоментуватися. Люди діляться деталями особистого життя, але найчастіше просто брешуть, знаходять якусь втіху в цьому своєрідному словесному і фотостриптизі, по суті, перетворюють приватне життя в мішанину того, що насправді було і тепер оголюється для всіх, і власних, нерідко диких, фантазій. Досі не можу збагнути, навіщо виставляти на позір те, чим живеш, зовсім незнайомим людям у тих же «Однокласниках». А так звана «Фейсбук-спільнота» діє за принципом «Ти мені — приємне, я — тобі». Та особливо це вражає в рецензіях на книги, у блогах, оглядах на популярних і не дуже сайтах. Нерідко там автори, судячи зі стилю, пишуть рецензії самі на себе під різними псевдонімами. Найбільше дивують навіть не захвалювання, а цитати. Коли на підтвердження високих достоїнств цитують хвалені вірші, романи й повісті — це катастрофа. Відразу стає очевидним безпорадність тих рецензованих авторів — у мові, нерідко неоковирній, а часто такій красивій, що більше схожа на пародію, у думках, точніше їх відсутності. Якщо ж автор «чужак» (і таке буває), відразу лунає нечутна, але відчутна команда «Фас!». У «Фейсбуці» теж якось швидко пізнають, хто пише щиро, а не лицемірить, як звично. Їм і дістається за гріхи. Уявні. В їхній брудній білизні порпаються з дикою насолодою. Точно підмітив бунтівний Євген Баран, що «Фейсбук» — «се імітація спілкування, імітація друзів, імітація корисної інформації».

Зате стало звичним, що особиста, дуже суб’єктивна, думка когось щодо події, щодо висловленої кимось думки, яку передруковують на тому ж «Фейсбуці», на сайтах і таким чином тиражують, стає вже ніби загальною. У будь-якому разі відіграє свою роль. А як використовують Інтернет всілякі негідники! Ховаючись під іменами письменників, висловлюють свої думки про чиюсь книжку, чиюсь творчість. Письменник протестує: я такого не писав. Але його думку в кращому випадку дають, щоб наступного дня стерти, у гіршому — ігнорують, бо такого-то треба скомпрометувати, не допустити до премії і т. ін. А найогидніше використання Інтернету для поширення суїцидних ідей і порад та системи впливу на крихкі юні душі, що призводить до трагедії. А ще десятки методів розповсюдження компромату… І ще шантаж, і огидні коментарі навіть стосовно щойно померлих людей. Одним словом, прогресивний дядько Інтернет перетворюється у свого роду й елементарний стриптиз, і розсадник неправдивої інформації, й ще один вид корупції. Не має значення, що ти і як пишеш, має інше — ти свій чи не свій, до якого клану належиш.