Ось чому нас, «динозаврів», не полишає відчуття, як це точніше б сказати… Здається, найбільше підходить — щемливої тривоги. Зникає приватність людського життя (доступним для огляду й коментування стає геть усе), інтимність спілкування, та ледь помітна і відчутна димка, серпанок, що оточували і саме спілкування, а ще більше зустрічі (не обов’язково закоханих), листи двох, тремтливе очікування того ж листа чи телефонного дзвінка. Від коханого (коханої), друга, матері, людини, з якою заприязнився. Як не дивно, але колись далекі розлуки і відсутність спілкування зближували людей, додавали їхньому спілкуванню і почуттям таємничості, навіть загадковості, і тих же таємничості й загадковості навіть рідним і близьким, не кажучи вже про закоханих. Ти від’їжджав від одного (однієї), а вертався мовби до інших. Вони такі знані, очікувані й уже потрібно далі пізнавати. Життя пульсує, і ти відчуваєш поштовхи цього пульсування, і хвилюєшся, і в зустрічах, обіймах, словах вловлюєш щось дуже важливе для себе. А той, хто тебе зустрічає й обіймає, — у тобі. А потім ти вслухаєшся в довгі розповіді, їхні інтонації, нюанси. Люди таким чином пізнавали інших і самих себе.

«Я читала ваш останній лист і несподівано подумала, про несказане тоді вами, але не тільки вами, але й мною, і я це уловила у ваших словах, у рядках, які ніби теж хвилюються», — чи можливий тепер такий лист? Зараз можлива лише миттєва імпульсивна реакція на інтернет-листи, іноді продуманий відгук. Але й там і там стилю, трепетного поруху душі не буде.

Тепер, сказати б, моментальна доступність всіх і вся нівелювала все те, чим люди жили століттями, спростила і відтіснила душу, її солодкий трем десь на задвірки, у той тихий закуток, де душа плаче, наче покинуте в незнайомому місці чи темній кімнаті дитинча або маленьке кошеня, яке теж прагне теплоти й ласки. Ми не чуємо цього плачу, ба, фактично зникло таке поняття, як телепатія, як таємничий зв’язок через відстані й навіть роки. Навіщо турбуватися, щось там відчувати й вигадувати, коли можна взяти стільниковий (мобільний!) телефончик — і ось уже чути голос. Ті телефони врятували багатьом життя, але їхні винахідники не подбали, скажімо, про пристрій, який би блокував такий телефон, коли людина заходить, наприклад, у громадський транспорт. Гадаю, більшості відомі ситуації, коли в міжміських маршрутках цілу дорогу не вмовкають мобілки-кобилки. І не лише в жінок, а й чоловіків, які привселюдно з’ясовують свої ділові й особисті стосунки. А в купе поїзда вмикають ноутбуки… Навіть вночі. Цок-цок.

Здається, пора закінчувати. Кому я скаржуся? Нікому. І не скаржуся, констатую, висловлюю те, що доводилося чути від інших. Те, про що я пишу, більшості не потрібно, їм добре в новій ситуації. Їм все цікавіше вести гру, де кажеш (пишеш) не те, що думаєш, а те, чого від тебе чекають, або що принесе якісь дивіденди, діалог, де переграєш хитрістю собі подібного, де домовляєшся про чергову нагороду за тим же принципом «ти мені — я тобі». Ні, таки не вірю, що душевний стриптиз може бути імпульсом, порухом, щирим і природним чи наслідком хвилювання й роздумів. Постгутенбергівська епоха набирає обертів. Єдина втіха те, що я живу на самому її початку. Її розвиток не зупинити, як не зупинити ходу самого прогресу. Так само, як було його не зупинити в ХV столітті, коли тільки наставала сама гутенбергівська епоха, яка ще триває чи йде поки що паралельно зі своєю наступницею.

Що ж буде далі?.. Світ без таємниць, ще з якимось додатком до Інтернету, який ще більше оголить людей морально (точніше — аморально) і не залишить нічого, що б могло приховатися? Цілком імовірно. Але оскільки люди все одно приховуватимуть, принаймні намагатимуться приховати щось потаємне, своє, властиве лише цій особі й нікому іншому, то вони ще більше лицеміритимуть і спотворюватимуть істинну суть стосунків і спілкування. Право ділитися з кимось чи не ділитися чимось сокровенним зазнаватиме переслідувань своєрідної «поліції моралі», де поліцейським буде кожен, і в той же час істинно своє будуть ховати так далеко й оберігати так пильно, що врешті-решт його в один прекрасний день не зможуть знайти. Інтернет-комунізм восторжествує. Хоча десь, може, і залишиться куток, недоступний для новітнього електронного «міністерства правди».

Я встаю, відчиняю двері й впускаю уявне кошеня, котре просилося до хати. Потім беру до рук зовсім неуявну книжку, яка здається живою. По-особливому живою. З гарним оформленням, а не лише текстом. Письменники публічні люди, але в часи, коли значимість власне слова наближається до нуля, коли цінують лише нові вигадливі комбінації слів, а не оті порухи душі, моє спілкування з автором, текст якого поки що ніжно й тихо шелестить у мене в руках, наповнює почуття чимось давно забутим. Що ж це? Побачення? Шлях до старого телефону, який озвався? Шелест дощу за вікном, який прийшов невідомо звідки? Далекий гудок паровоза (електровоза), який везе когось до когось? Літери, що наче кимось переписані, а не просто набрані в друкарні?

Запитання з пошарпаного папірця

Цей папірець я засунув до кишені та й забув. Коли витяг його, доволі пошарпаного, і прочитав — це ж запитання, котрі я записав на зустрічі у Львові. А потім додав до них інші, рівненські. Хотів було викинути свідка двох письменницьких мандрівок. Та пригадав: я ж записав, бо надто незвичними, як для подібних зустрічей, здалися ті запитання. Аж філософськими. Випадали з традиційного ряду запитань. І я подумав: а чому б не відповісти на папері, не так коротко й поспішно, як відповів для кількох десятків людей, тим більше, що питання стосуються й цікавлять не тільки мене, грішного, а… Та дуже багатьох стосуються. Досі стосуються. Так написав своєрідне інтерв’ю, не журналіста чи критика з письменником, а інтерв’ю чи діалог у форматі «читачі — письменник».

— Що ж таке доля, по-вашому? Чи вірите ви у долю?

— Якось я відповів на схоже запитання ствердно, адже вважаю, що вона є. Доля — це, по суті, сума наших виборів на життєвому шляху, наших гарних і не дуже вчинків, помилок і здобутків, те, як ми жили й діяли. Я щиро вважав, що так воно і є насправді, аж доки в Тернополі якась дама не приголомшила: «А як же тоді з долею тих, хто, по суті, й не жили, народилися мертві чи померли в дитинстві? Вони ще не встигли наробити помилок та й не зробили чогось гарного». Я задумався: а й справді ніби так. Не встигли, бідолахи. А потім подумав: але ж те, що не встигли, не зробили, це і є їхня доля. Невибір, неможливість вибору свого шляху. Це і є не доля, не шлях. Доля, яка є не долею. Де «доля» і «не» пишуть окремо.

Я вірю в долю. Вона дуже часто визначає не тільки життєвий індивідуальний шлях окремої людини, а через неї — шлях, вибір цілої великої групи людей, більше того — цілого народу. Далеко йти не треба. От хоча б доля нашого національного генія Тараса Шевченка. Чи став би він тим, ким став, чи розбудив би цілий народ і вказав на його, народу, подальшу долю і вибір, чи написав би те, що написав, якби не ціла низка подій у його житті, та ба — цілий ланцюжок явно послідовних подій, які й стали його Долею. Без них доля Тараса була б зовсім іншою і означала б зовсім інший шлях. Так, він зробив себе сам — того, ким став, але Доля цьому сприяла.

Отож, кріпацький син і сам кріпак, до того ж круглий сирота-підліток, який має певний нахил до малювання, вирішує цей нахил розвинути і йде до поміщицького управителя, аби той дав дозвіл на навчання в сільського маляра. Управитель дозвіл не дає, бо отримав від пана наказ підібрати хлопців для служби при поміщикові Енгельгардті, власникові й кріпака Шевченка, й ще кількох тисяч таких же нещасних (і дорослих, і дітей), як він. Управитель оглядає підлітка і вирішує: цей підходить. Уже з рішення самого Тараса йти саме в цей момент до управителя доля почала свою гру (чи Провидіння). Так він стає служкою (за іншою версією — козачком) пана Енгельгардта.

Сходинка друга на драбині Тарасової долі. Його власник отримує нове місце служби — у литовському місті Вільно. Туди потрапляє й Тарас. Там трапляється ота ганебна пригода, коли Енгельгардт, вернувшись пізно ввечері додому, застає свого слугу, який перемальовує картину і палить свічку, і наказує висікти його. Але це мало свій наслідок: на Тараса звернула увагу дружина Енгельгардта Софія — вона почала брати слугу в місто за покупками. Тут познайомився Тарас і з Дзунею Гусіковською, і з литовськими художниками. Після переїзду до Санкт-Петербурга Енгельгардт під впливом Софії, яка звертає увагу чоловіка на здібності талановитого слуги, віддає його на навчання до маляра Ширяєва. Ну, а далі було знайомство Тараса з товариством російських художників, зустріч із земляком Іваном Сошенком. Перші вірші й знайомство з Євгеном Гребінкою. Зараз не модно про це говорити, але й знайомство з росіянами Брюлловим, Жуковським, Венеціановим, Григоровичем. І викуп з кріпацтва, і Академія художеств, і вихід першого «Кобзаря», і слава великого Поета.