Радий, що в читачів великий інтерес до літератури про події й людей двадцятого століття, до отих Яковів, Соломій, Матвіїв, Іванів, котрі жили, як уміли, і своїм життям доводили, що століття було таки велике, хоч і трагічне, з людьми, у яких теж були великі серця. До тієї історії ще можна доторкнутися рукою.

Політ

Неповний рік ми з дружиною Надією Гуменюк, нині відомою письменницею, а тоді, як і я, молодою журналісткою, а ще поетесою, жили й працювали на Херсонщині, у селищі Каланчак, тому самому, що тепер на межі з окупованим Кримом. Почали вдвох працювати в районній газеті з вічною назвою «Слава праці».

Будні були зайняті роботою. Гірше було у вихідні. Коли настало літо, їздили до моря, благо до нього було лише чотири десятки кілометрів, точніше, на береги Каркінітської затоки. Тут море мілке, можна було йти пару кілометрів, вже й береги ледь видно, а води по пояс. А восени, взимку і навесні, якщо не було якихось нарад, концертів чи інших заходів, що їх треба було висвітлювати, — хоч вовком вий. Або сиділи вдома, читали, або працівники редакції кликали в гості. А там грали в карти, ще брали в місцевій їдальні пиво, приносили тараньку. Чоловіки пили й горілку, а закушували квашеними кавунами. От чого не навчився їсти, так це квашених кавунів. Місцеві їли й прихвалювали, а я й Надя не могли. Не смакували, у що каланчакці повірити не могли.

Коли такий «культурний» відпочинок швидко набрид, ми стали на вихідні їздити до Херсона. Ходили там у кіно, театр, каталися на катері по Дніпру. До Херсона спочатку добиралися автобусом, але тре було їхати близько трьох годин з Каланчака до Цюрупинська (нині знову Олешки), а тоді пливти тим же катером до Херсона. Майже півдня проходило. До того ж добиратися тре було вкрай тряскою дорогою.

І тоді ми, молоді й шалені, вирішили літати літаком. З Каланчака до Херсона літали знамениті АН-2, «кукурудзники». Дорога по часу скорочувалася вчетверо чи й п’ятеро, а квитки на «кукурудзник» не вельми й вартували. Правда, обов’язково потрапляли у повітряну яму, але всі незручності компенсував краєвид, який відкривався під крилом, — «кукурудзник» літав доволі низько.

Уявіть собі неозорий степ, залитий сонцем. Поля і дерева внизу, маленькі хатки, а ген до обрію над цим — легкий димок. І от за вікном раптом побачили, як зелений килим озимини переходить у червоний, яким, здається, спалахнула вся земля. Здогадалися — то цвітуть польові весняні маки. І тюльпани.

Цей разючий краєвид незабаром перейшов в інший — наш АН-2 летів уздовж широкого водного плеса, освітленого і наче теж запаленого чи й освяченого вранішнім сонцем. Дніпро згори постав у всій своїй величній красі. І здавалося, що там, унизу, пливе ще один літак — то була крилата тінь. А потім над садами літачок почав знижуватися і пішов на посадку навстріч розкритим зеленим обіймам землі.

То було одне з найгарніших, найпоетичніших видовищ, які довелося бачити в житті! І відчуття, що ти живеш в такій великій і красивій країні. Маю на увазі не тодішній СРСР, а таки Україну. То був один із моментів, коли народилося відчуття її. Саме такої, великої і гарної, сказати б, природно вродливої.

Недавно я пригадав цей політ і пошкодував, що «кукурудзники», з яких добре видно землю і маково-тюльпановий шедевр на ній, вже не літають. Ще незабутні враження пережив, коли літав на гвинтокрилі українських прикордонників над Луцьком і, зокрема, нашою гордістю — Луцьким замком — з фотохудожником, незабутнім Миколою Зінчуком, роблячи фоторепортаж. Гвинтокрил над замком, якому майже сім століть! І коли з лучанином Василем Сидоренком літав на дельтаплані над лісом між Луцьком і райцентром Ківерцями…

У цьому польоті страх переходив у захоплення, ніби ти ставав сам тим маленьким птахом-дельтапланом. І було дивне відчуття, що ліс унизу в той момент росте, щоб дотягнутися до цього залізного пташка, а може, й до неба. Ліс, якщо й не летів, то біг слідом за нами, прагнучи злетіти.

Невже люди навчилися будувати літаки, гвинтокрили, дельтаплани тільки тому, що бачили, як літають птахи?

А може, їм хотілося побачити землю з неба?

Може, вони в польоті мали з’єднати землю й небо?

«А може, щоб це зробити, не треба й злітати?» — подумав раптом я.

Перед моїми заплющеними очима раптом постав зелений килим поля, червоний — маків, тюльпанів, сонячний Дніпро під крилом.

І раптом згадалася кінцівка того польоту над степом і Дніпром. Коли приземлилися, дядько, який сидів біля іншого вікна, а точніше спав усю повітряну дорогу, розплющив очі й спитав:

— Що, вже прилетіли?

…Ми ще не прилетіли.

ІІ. Колюче терня

Новели, новели-есеї

Осколок

Бабі Любі зимно. У грубці потріскують дрова, а їй — зимно. Холодно рукам, які простягає до вогню. Тепло мовби обминає її старечі руки.

«Майбуть, скоро вмиратиму», — думає вона.

«То й що?» — Баба чує чийсь голос і озирається.

У хаті, окрім неї й вогню в грубці — нікого. Крізь прочинені двері бачить на покуті двійко ікон. Ісус, як завше, добрий, привітний, а от святий Пантелеймон — чогось супиться. Збоку висить іще одна ікона — Богоматір з маленьким Ісусиком. Звідси не видно, та баба Люба знає — Матір Божа, мама Марія, як казала колись неїна матір Параска, дивиться привітно і… із якимось дивним співчуттям. Знає, яке вона, Люба, життя пройшла. І про чоловіка, котрий утопив, щитай, життє в горілці, і про дітей, що по світах порозліталися. Маринка оно аж в Італії, вже й чоловіка, і дітей забрала. Коли то ще приїдуть.

У грубці тріскотить, спалахує сильніше вогонь і обриває невеселі думки.

Люба думає, що їй ще гріх скаржитися. Чоловік то згорів од тої горілки, али ж який муляр був! І в свему селі, і привозив із заробітків в других областях. Цимало грошей і забирала, доки не кидався у зимові запої. І Маринку собі в Бога і мами Марії впросила після двох старших гицлів. А в «гицлів» самих уже діти, і од усіх онуків має. То й що, ну й порозліталися, так тепер мало хто батьківської хати й навіть свего села тримається.

«А на смерть у мене вже все зібрано, — думає Люба. — Так що нима в чім сумліватися і за що переживати. Та й рано тобі ще про неї думати… Рано, Любочко-голубочко… То Стипан так називав, доки не пив… Мало я його сварила, ой мало… Вдома то ни давала пити, а село ж велике, а світ, куди їздив на заробітки, ще більший…»

Баба Люба встає і тут думає, що тривога у неї не од того, що сама, що діти й онуки далеко, а од чогось іншого. До самотності вона звикла. Муляє на душі, їй на душі щось інше муляє. Мовби котисько шкребе пазурами. Чого? І відколи?

І тут вона мало не перечіплюється об стільця. Бо пригадує… Та ж уже п’ятий день тая тривога. І начеб не тривога, а не зрозуміло що.

А прийшла Настя Пилипова, покійного дядька Пилипа дочка, сусіди, через три хати живуть. Як звісно, побалакали про те, про се, а тоді Настя й дістала отой шматок скла, осколок, і простягла Любі. Люба спитала — що то? А Настя й пояснила — то ж кавалок татового люстерка, від перед ним голився, ну, ти ж знаєш, замість правдешнього зеркала. Впертюх такий був тато. Ну, а перед смертю сказав, щоб занести той осколок їй, Любі. Сказав, що вона знає чого.

— Не знаю, — сказала Люба. — Я, правда, бачила, як тато твої перед цим осколком шкреблися… Добре, давай.

Настя тоді:

— Вибачєй, що тико типерка віддаю, щитай через десять літ віддаю. Забули ми тоді за клопотами, а потім воно деся згубилося, а тепер от найшлося, в столику старому, що в сінях поставили… Я тобі й пренесла. Воно не обіжайся, я сміятися ни хочу, али ж тато казали, щоб тобі таки оддати…

— Давай, — сказала Люба.

Справді, була в Настиного батька така чудернацька звичка — бритися саме перед дзеркальцем цим, нє, уламком, осколком. Пригадала враз — забігла якось — їй тоді, здається, сімнадцятий ішов, школу кінчала — до сусідів дрібку солі позичити, борщ мама зварили, а сіль у них якраз скінчилася. Двері тогді відчинила і побачила — дядько Пилип саме перед цим уламком, осколком зішкрябував щетину разом із піною. Авжеж, саме перед цим осколком. Якось причіплював на підвіконні.