Люба, пригадала, засміялася тоді.

— Чо ви-те, дєдьку, перед цим уламком мучитеся? Он же люстро більше на стіні висить.

— Ай, що ти знаєш, — відмахнувся тоді Пилип. — Хочу й бриюся… Кажи, чого прийшла…

Люба й сказала. І солі, насипаної в сірникову коробку, додому понесла.

Якось спитала про ту чудернацьку звичку. Пилип одмахнувся.

— Ай, нащо тобі…

За те часте «ай» його й прозвали Айкалом.

Теперка, як той осколок Настя принесла, спитала Люба, чого то батько перед ним голився. І почула, що мама Текля те люстерко татові подарувала, коли в армію, на фронт проводжала, в сорок четвертім, як другі совєти прийшли.

— Ну й люстерко татові життє врятувало, — казала Настя, блимаючи зволоженими очима. — Він же його в кишені гімнастьорки носив, ну, куля в нього й попала, зеркальце розтрощила, а до серця ни дістала. Тако-во. Тато той уламок і в Сибєр з собою брав, як його у сорок восьмім за «бандпособнічество» посадили. Тамика пропав було осколок, тато потому його в їдного урки зобачив, так довелося за цілий денний пайок назад одкупляти. Така вот історія. Мама покійні сміялися — я тобі десять ліпших куплю. Нє, тато кажуть, мені при цім бритися найвдобніше.

«Що ж мене мучить, — думає тепер баба Люба. — Що? Ну є люстерко. Осколок цей. Хай уже лежить. От тільки чого мені дєдько Пилип велів передати? Може, за ним типерка й моя смерть прийти має? Так рано ще вроді. Оно дєдько Пилип, хоть і на войні були, і в лагерях помучилися, а диви — до мало ни дев’яносто літ дожили».

Баба Люба підходить до стола, бере в руку той осколок. Несподівано для себе гладить його шкарубкими пальцями. І думає, що їдна прикрість — вона так і не дізнається: чого ж дядько Пилип їй той осколок заповідав оддати? У нього тоже не спитаєш. І несподівана думка пронизує неї: може, якби дядько Пилип раніше подарував, то б порятував осколок Стипана од горілки, як Пилипа од смерті. Ет, що вона таке думає… Люстерко ж Пилипові призначалося. Тре ще пару полін підкласти до грубки, бо справді зимно.

Баба Любця дибуляє до грубки, бере до рук поліно. Цієї миті озивається мобілка, телефончик, який дочка для неї купила. Бере, дивиться, так і є, Марина озвалася з тої свеї Італії.

Труха

Уперше у своєму журналістському житті Ліна поверталася з відрядження із таким суперечливим враженням. З одного боку, поїздка ніби вдалася. Привезла цілий диктофон записів. Ось він, у сумочці, готовий будь-якої миті, варто тільки натиснути на кнопку, озватися різними голосами. Тут і спогади колишніх вивезенців з Волині в далеке Зауралля, і розповідь колишнього повстанця, потім політзека, який «відтрубив» у колонії цілих п’ятнадцять років і брав участь у повстанні в Караганді, і слова молодих про те, як вони почали розуміти, що таке Україна і чим вона для них дорога. У двох районах побувала, місті, селищі і кількох селах. Є і записи, і цікаві світлини — на дві, а то й три публікації вистачить.

І все ж… Ліну не покидало оте дивне відчуття. Редактор наказував знайти щось таке, як він сказав, суперцікаве, якусь родзинку, яка б прикрасила номер до Дня незалежності. Все ніби є — і спогади, і перегук поколінь, і слова про любов до України, а от, відчувала Ліна, родзинки отої, чогось особливого, нема. Доведеться вдовольнятися тим, що назбирала. А що б повинна була таке особливе знайти, сама не розуміє.

— Чим незадоволена, мала? — репортер Костик дав їй легенького щиглика по носі. — Бачу, бачу, вернулася набурмосена.

— Швидше збентежена, — сказала Ліна.

— Тоді викладай, що мучить.

І Ліна розповіла, поділилася своїми сумнівами.

— Ну, рідненька манюня, ти багато хочеш, — відказав Костик. — Все в тебе є, вийде матеріальчик, будь здоров. А родзинка… За родзинками піди на базар. Там тобі хоч склянку, а хоч і цілий кілограмчик насиплять, аби гривняки були.

— Ну тебе… Тобі хіхоньки…

Ліна сіла за стіл, обхопила голову руками. А далі таки взялася розшифровувати записи.

Їхню розмову чула комп’ютерниця Віта. Вона і сказала наступного ранку до Ліни:

— Слухай, ти там учора про родзинку для матеріалу балакала…. Я от подумала… Не знаю, чи тобі підійде, але в нашому селі був такий випадок…

— Валяй, не тягни кота за хвоста, — звеліла Ліна.

І Віта розповіла. Сім’ю з їхнього села теж вивезли до Сибіру, десь аж на північ Тюменської області. Так от, розказували, що жінка з тої родини, баба Ольга, просила, аби їй надсилали туди в тундру квіти, ягоди, травинки, навіть листя з рідної землі, щоб їй про Полісся, Україну нагадували.

— Як надсилали? У посилках?

— І в посилках теж. Та більше в конвертах.

— У конвертах? — Ліна непідробно здивувалася.

— Ага. Вкладали там квіточку чи навіть стеблинку до листів. Та тобі баба Улянка, дочка тої жінки, більше може розказати. Вона ще жива. Тоді, ще маленькою, з мамою в Сибіру побувала.

«А раптом це й буде родзинка, якої я чекаю?» — Ліна подумала й пішла просити шефа, щоб дав машину — до спецномера лишалося чотири дні.

Вона таки побувала у Вітиному селі. Уляна Лук’янівна виявилася майже вісімдесятилітньою бабцею — невеличкою, жвавою, хоч і вже геть висохлою. Потвердила — було таке. Мама покійні попросили надсилати живі вісточки з рідної землі. Їм і надсилали — то проліска, то пелюстку півонії чи ружі, а то й стебельце сунички вкладали до конверта. А раз і просто вишневого листочка — там же, де вони були, ні яблуні, ні вишні не росли.

— Ну, мама брали ту квітку чи пелюсточку або й стебельце, нюхали. І якось так дивно дивилися. Мовби то їм ціле сонце прислали чи що. Чогось так раз подумала. Я того не розуміла, малою ще вельми була. Квіточки ті й листочки доки до Сибіру їхали та летіли, геть всихали за дорогу, а їм, мамуні покійній, радість була. Казали: «Дивись, Уляночко, тож ніби земля наша озивається. Може, до тої квіточки чи стебельця тато твій торкався. Або й просто їх бачив». Тато ж наш повстанцем був. Вже, як вернулися, то взнали, що загинув.

— А ті… Квіти й листочки не збереглися? — Ліна спитала це з надією на невідомо-що.

— Чого ж… Збереглися. Мама додому привезли. Казали, що і їм на рідну Вкраїну вернутися хочеться.

— Можете показати?

— Та мона. Тільки там одна труха зосталася. Бо ж стільки часу минуло. І викинути шкода. То наче памнять про маму.

Бабця Уляна вийшла й повернулася з маленькою коробочкою. Коли зняла кришку, Ліна побачила дрібні, перетерті, потрухлявілі рештки того, що було колись квітами, листям, стеблами, пелюстками. Навела про всяк випадок стільничка, зазнимкувала. Хоча що там фотографувати?

Уже в Луцьку Ліна вирішила подивитися, що воно за слово таке — труха. Дядько Інтернет, звісно, знав геть усе, але їй чомусь хотілося заглянути до словника. Пішла в бібліотеку, замовила з давнього одинадцятитомника томище на літеру «Т» і прочитала там, що труха — це те ж саме, що потерть. Мусила брати ще один том, щоб довідатися, що потерть — це те ж саме, що порохно, порохня. Нарешті на слові «порохня» прочитала: «Сипка маса чого-небудь зотлілого, подрібненого і т. ін.». Наводилися й приклади.

«Ось так», — подумала Ліна.

Закрила книжку, віднесла обидва солідні томи на полицю. Вже як поставила, їй раптом, не знати чого, нестерпно захотілося побачити, як же виглядали колись живими саме ті квіти, стебельця й листочки, яких посилали в листах з України до далекого холодного Сибіру.

Прошена Арсениха

На їхньому сільському кутку, як і скрізь, час від часу відбувалися весілля, заручини, хрестини, іменини, ювілеї, проводи до війська, повернення зі служби, отримання дипломів дітьми сельчан, приїзди родаків з далеких країв та інші гостини, на яких збирали близьких, а часом і далеких родичів, сусідів. На ті застілля, як звично, запрошували за тиждень чи пару днів до оказії або й у сам день святкування, залежно від рангу відзначення і часу накриття столів і частування. Іноді нагадували двічі, чи не забули, мовляв. Та жила на кутку така Ганна Арсениха, яку треба було, і це знали всі, обов’язково запрошувати три рази. Перший — за тиждень чи пару днів, другий — вранці того дня, коли мало відбутися дійство, і втретє, як гості зберуться і сядуть вже за столи. Тоді біг хтось із сім’ї і, захеканий, вдаряв руками об поли: ой, що ж ви-те, тітонько, ото не йдете, всі ж зібралися, а без вас ніяк починати, ходіте ж, просимо. Арсениха, що вже теж зібралася, але з хати ні ногою: та йду вже, йду, спасібочки, що уважили стару. І піде, вельми задоволена, а спробуй забути, не прийти третій раз, то й вона не прийде, а тоді довго не озиватиметься і сусідам розкаже, як то не уважили, жодного разу ни просили, а ще родичі, а ще сусідоньки такеї, здавалося, файні.