Як ще жив неїн чоловік, покійний Арсен, то, бувало, він часом махав рукою на таку примхливість свеї половини і йшов сам, бо ж і направду могли забути втретє попросити, а випити та посидіти з людьми хотілося. Арсениха злилася на чоловіка, але від принципу не відступала. За то й прозивали позаочі Прошеною Арсенихою.

Дмитро Лук’янців, батьки якого були сусідами Арсенихи з другої вулиці, казав про тих, котрі вельми люблять, щоб їх до чогось просили, що в таких синдром Арсенихи. Самому йому колись довелося бігати до баби Ганни і в день проводів до армії, і як на гостини з приводу одруження запрошували (саме весілля в місті справляли), і коли сестру заміж оддавали.

А ото приїхав у відпустку Дмитро з дружиною й сином, і як посідали за стіл, випили й заговорили про те, про се, мама Тетяна й розказала про дивну придибенцію, яка сталася з тою ж Арсенихою. Гапка Трикальова ото померла, неїна дочка Сонька й сказала Арсенисі про те, що мати преставилася. Арсениха ж, звісно, старе, геть пам’ять загубила, забула, що Сонька їй казала, ну й давай сусідам розказувати, як то неї не уважили, на весілля дочка Гапчина Сонька тико раз і попросила. На бабу дивилися, мов із воза впала, ну, а як Арсениха допетрала, що воно й до чого, то півдня плакала. І сміх ніби з баби, а насправді ж горе яке.

Дмитро другого ж дня по приїзді до озера зібрався. Поїхали з дружиною і сином їхньою «народною німецькою машиною». Але шлях їхній мимо хати Арсенихи пролягав. А баба якраз на воротях чапіє, виглядає, хто пройде чи проїде. Мусив спинитися, привітатися, з машини вийти, розпитати про життя-буття. Бо інакше мови не обратися, як то Тетянин синок запанів, звісно, пан професор, то вже й зі своєї машинерії бідної баби не помічає. Йому то що — приїхав, погостював і поїхав, а мама на такі балачки болісно реагує.

Арсениха, видно з усього, була вельми задоволена тою увагою. Почув — та яке те життє у баби, порохно сиплеться. Почала і його розпитувати, Дмитро був уже й незадоволений, що спинився, та все ж розповів дещо — і де старший син працює, навіть поскаржився, що женитися не хоче.

Та як у машину нарешті сів, докоряти не став, що Ніна не вийшла й собі. А як метрів сто від’їхали, сказав, усміхаючись:

— Чом нам таку собі п’янку не організувати з нагоди нашого срібного весілля?

— Що ти ще надумав? — озвалася Ніна. — Так відзначили ж і всю твою рідню до ресторану запросили.

— Ага, — сказав Дмитро. — Все чин чином, але ж Арсенихи там не було.

— Ти що, для цієї бабці хочеш організувати повторне срібне весілля?

— А чом би й ні? Хай порадіє бабця.

— Ну, я бачу, ви тут всі од цієї баби залежні! Відьма вона чи що?

— Шаманка, — продав зуби Дмитро.

Він таки свого добився. Мама несподівано підтримала. Після кількох суперечок з Ніною все ж вирішили, що зберуть найближчих родичів і сусідів. Ну і, звісно, Арсениху покличуть. І покликав. Посеред тижня навідався — так і так, відзначаємо, що двадцять п’ять літ разом живемо, в неділю прийдіть, уважте, десь так от на годину п’яту. І в неділю зранку до Арсенихи сходив. Ну і як за стіл сіли — також.

А тут трапилася оказія. Арсениха не була в святкове убрана і глянула на нього явно вороже.

— Тітко Ганно, чого ж ви-те ще не зібрані? — Дмитро справді здивувався.

І почув — думаєш, ни знаю, що над бабою дурною насміятися хотів? У мене ще ни зувсім розум вилетів, я ж пам’ятаю, як Тетяна казала, що до міста їздили теє весіллє святкувати. А типерка що? Прийду, а ви-те га-га-га, надурили дурну бабу, йди собі, посмійтеся, чом би й нє… Даремно Дмитро казав, що справді всі зібралися, що неї, бабусю Ганну, тільки й чекають. Що срібне весілля справити вирішили в селі.

Баба Арсениха таки прийшла. Коли вже гостювання майже закінчилося. Стала на порозі, вдягнута празниково, сказала:

— Доброго дня. Таки сидите…

Дмитро потім не раз і не два чогось згадував цей момент і кожного разу начеб із ними того дня ставалося щось інше.

До хати залітала пташка, лопотала крильми, металася до печі, а тоді вмощувалася на іконі на покуті.

Вітер несподівано розчиняв сильним протягом вікно, і вони чули далекий крик — не то людини, не то пташка якась за одну мить виливала всю свою велику тугу.

До вікна нахилялася гілка яблуні, стукала об скло і просила впустити неї до хати.

Зі стелі прямісінько на стіл спускався на тоненькій ниточці павук, і котрась із жінок просила його не вбивати, бо павук приносить щастя.

Раптово у кімнаті гасла лампочка, і хтось дивувався, нащо вона світила серед білого дня, ще й сонце не зайшло.

Баба Арсениха йшла довго-довго до стола й, спинившись, починала порпатися в кишенях свого жакета.

— Та сідайте, сідайте, тітонько…

Чи то мама Тетяна казала, чи котрась інша із жінок.

— Я зара, зара…

Баба Ганна нарешті діставала щось із кишені й оте клала на долоню. І вони всі бачили глиняного півника — сірого, тільки по краях крилець сині й червоні смужечки і гребінець, також червонястий. Баба дивилася теж на півника, а тоді простягала Дмитрові:

— Тримайте. Хай вам ще довго кукурікає на щістє. На долейку вашу.

Раптом вона спинила свою руку з півником, а другу простягла до Ніни. Взяла її руку і поклала на чоловікову. Перевернула обидві руки долонями доверху. І вже тоді в обидві їхні долоні поклала півника.

…Дмитро відвозив машиною кількох гостей-жінок. І Ганну Арсениху тоже. Спинив, поміг вийти з машини. Подякував, а вона раптом простягла свою руку до його і… І погладила легенько. Як від’їхали, Настя Лицикова сказала, оглянувшись крізь заднє скло:

— Гляньте, а Арсениха не йде до хати. Дівчинку жде.

— Яку дівчинку? — спитав Дмитро.

— А тамо-во йде. Арсениха буде дивитися, чи та привітається. Спини-но, Митю, і ми подивимося.

Дмитро зупинив. І оглянувшись, справді побачив, як чиясь дівчинка літ десяти, котра щойно минула машину, до Арсенихи наблизилася. І щось, певне, сказала, ще й на трохи спинилася коло баби. А тоді пішла далі.

— Уважила бабу Ганю прошену, — сказала Настя. — Ну, вона таке любить. А бач, учудила. Півника подарила. Тож, мабуть, такей півник, що в нього свистіти мона. Хоть якась користь буде од того подарка. Ти-но попробуй, Митю.

— Попробую, — сказав Дмитро.

Семенів заповіт

Дід Семен був з тих, про кого кажуть: тихіше води, нижче трави. Зовсім такий собі чоловік. Слова «підкаблучник» не знав, але то до нього найбільше підходило. Бувало, Семениха розходиться, сабанить, обзиває чоловіка — і те їй не так, і се не так. А він мовчить, огризнеться вряди-годи, а найбільше, що казав:

— Ну я, той во, піду щось зроблю… Поки ти, стара, той во…

Тобто, поки не перебушуєш, не перебісишся. Поки жінка пари не випустить, то йшов надвір і брався щось стругати. Чи рубати дрова, поки ще сокиру добре міг у руках тримати, чи гній з хліва викидати. Чи ворітця знімати з петель і по-новому нібито прилаштовувати… Бо як ще од клятої баби, яку Семен любив більше всього на світі, порятуєшся… Знав і те, що жінка боїться сусідці, Танасці, показати, яка вона сваруща, то надворі не вельми лається…

Як ще колхоз був, то Семен пастухом робев, вважай, все життя пропас череду.

Дочка його, Ганька, ще при живому батькові (Семениха то раньше преставилася), скаржилася дочці тої ж сусідки Танаски:

— Та ничо не могли наш таточко в житті добетися… Раньше то воєнним витіраном щитався, тож, було, виписують щось в колхозі до свєта якогось, ну там Побєди, премію дають, то таточко ж нє, щоб нагадати, щоб щось попросити… Хотя б того ж жому чи бомажку на дрова, як то було заведено для тех ветіринарув, ци то ветіранув… А типерка, оказується, що міг би бути з другої сторони витіраном… Бо ж у лісі, ще й з «стипановими хлопцями», з «бульбашєми», воював разом у войну… Так нє, одмахуються — ай, скіко я там побув, у лісі, і нє, щоби виписати теє достовірєніє… А тоже ж, кажуть, по сотні-другій на Покрову чи на ту ж Побєду їм дають… І як то, кумо, мона такєм чоловіком бути…