Півень. Ми жили вже в селі, але діти, особливо влітку, багато часу проводили на хуторі. Вабила чарівна природа, яку ми відчували по-дитячому інтуїтивно, добре знайомі місцини на хуторі й довкола нього. І диво-бабуся Палажка з її дуже своєрідною, як би тепер сказали, харизмою, непомітною на перший погляд, але теж якось інтуїтивно відчутною, її казки й просто історії, але з вовкулаками й русалками, які вабили.

Я того літа перейшов до третього класу. Треба сказати, два перші класи я вчився сяк-так, на трієчки-четвірочки, хоча Олександра Григорівна, моя перша вчителька, кілька разів казала, що я можу вчитися значно краще, і радила більше читати. Це я й старався робити під час канікул.

Так от, десь у серпні на хутір, попрацювавши на городі чи на колгоспному полі, завітала Олександра Григорівна. Попила води з колодязя посередині хутірського подвір’я, побалакала з бабусею, запитала мене, що прочитав останнім часом на канікулах. І все було б добре, якби не півень. Клятий капосний півнисько. А треба сказати, що півень на хуторі був дуже гарний, диво-півень, із золотистим гребенем, з розкішним пір’ям, що переливалося різними кольорами, справжній султан, володар курячого хутірського царства, який так і просився в казку, а не в суп чи борщ, куди його регулярно погрожував відправити дід Федір. Тому що півень-красень мав одну дуже шкідливу звичку. Він підступно злітав на плечі мешканців хутора й (що ще гірше) гостей і починав дзьобати по тім’ю.

Так він вчинив того літнього дня і з моєю вчителькою. Спершу закричала з переляку вона, потім я, а потім і бабуся. Півня якось зняли з учительських пліч, Олександра Григорівна тільки й сказала: «Ну й розбійник у вас!» — і з дуже сердитим виглядом, як мені здалося, покинула хутір. З того дня я запанікував (півень напав на вчительку!), а коли настала пора знову вирушати до школи, заявив, що не піду, я вже вивчився, вмію писати, читати й рахувати, з мене вистачить. Пішов аж на третій чи четвертий день. І панічно боявся, що вчителька розказала про той випадок з півнем, що дорікатиме мені. Вчителька не розказала. А я старався, ну, дуже старався вчитися. Так старався, що в кінці першої чверті Олександра Григорівна урочисто промовила:

— А знаєте, діти, у нас з’явився ще один відмінник. Хто це, ану відгадайте.

— Володя Лис, — хором відповіли однокласники.

Така історична роль того диво-півня в моїй освіті. Уже через багато років, зустрівши якось Олександру Григорівну на сільському базарі, я запитав, чи пам’ятає вона про той випадок з півнем?

— Аякже, — посміхаючись, відповіла вона. — Ще й як пам’ятаю. Я ж бачила тоді, як ти переживаєш, того й нічого не розповіла в класі.

Як ви вже, певно, зрозуміли, у мене була дуже гарна перша вчителька.

Радіо. У часи мого дитинства, десь наприкінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років двадцятого століття в нашому поліському селі з’явилося в хатах диво — радіо. По вулицях ставили стовпи, проводили дроти до кожної хати, і люди навперебій ходили до сільського магазину, а то і їздили до райцентру, щоб купити маленький приймачок, якого називали просто «радіво», а ще по-сільському влучно — «брехунець». До появи «брехунців» у селі по стовпах були розвішені кілька великих «брехунців»-репродукторів, схожих чимось на кажанів. Вони голосно, чути було в безвітряну погоду на цілий куток — із шостої ранку до дванадцятої вечора — транслювали новини, повідомляли про рішення партійних пленумів і з’їздів, підступи американських імперіалістів, які хочуть неодмінно розв’язати світову війну, високі надої і ще вищі врожаї кукурудзи. А ще десь раз на тижнів два тоді по радіо передавали футбол, себто транслювали репортажі з республіканського стадіону імені Хрущова (згодом «Динамо»), і ми, хлопчаки, збиралися біля того вуличного радіо, щоб повболівати за рідне «Динамо», особливо коли воно мало всипати приїжджим «москалям», себто московським командам, ленінградському «Зеніту» чи ростовському СКА або куйбишевським «Крыльям Советов». Звісно, можна було послухати репортаж і вдома, але то була особлива насолода — вболівати разом із цілим стадіоном десь там, у Києві, навіть не бачачи гри, радіти за наших, коли ті забивали гол.

Часом коло того «великого брехуна» збиралися й дядьки, двічі, пригадую, вечорами й весь куток. Це було навесні 1961 року, коли передавали, що «найманці імперіалізму» висадилися на Острові свободи, у місцевості Плайя-Хірон (Бухті свиней), і восени 1962 року, під час Карибської кризи. Тоді ходили чутки, пораз усе тривожніші, що ось-ось розпочнеться війна між «гамериканцями» і «совєтами», що в сусідських селах вже й повістки до армії роздають чоловікам.

І ніколи не забуду, як десь так, під надвечір’я, раптом почув крик, що долинав із вулиці. Виглянувши, побачив, що вулицею біжить сусідка, розмахуючи хусткою, яку зірвала з голови.

— Людоньки, войни ни буде! Чуєте, людоньки, ни буде войни!

Побачила нас з мамою, підбігла, вся розпашіла й радісна. Кинулася обіймати.

— Чуєш, Оксеньо! Чуєш, Володько! Ни буде войни! Наш Хрущ з гамериканцем замирився. Тико-во по радіві передали.

І була в тому голосі така чиста безпосередня жіноча радість, і ще щось непередаване словами, що залишився той крик, інтонації в голосі, на все життя. Тоді, звісно, я, дванадцятилітній, не усвідомлював, що від минулої війни пройшло всього сімнадцять літ, а в нашій місцевості, де ще до п’ятдесятого року тривала боротьба УПА, і того менше. Що страх перед війною ще живе в людських душах.

— Людоньки, войни ни буде! — І далі сказане: — Може ж, типер заживемо й ми по-людськи… — лишилися як символ радості й надії.

Вічної, як виявилося, надії.

Хлібина. Десь наприкінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років минулого століття у поліських селах перестали пекти хліб. По-перше, не було з чого. На колгоспних полях урожаї пшениці впали до 13–16 центнерів з гектара, а жита (основної поліської злакової культури) й того менше — до 7—10 центнерів. Не було чим виконувати план поставок державі, про яке зерно на так звані трудодні вже казати… Городи, які в перші роки правління Хрущова було збільшили, знову врізали — з 25-ти до 15 соток. Ті городці засаджували бульбою, а на латки жита, як раніше, вже не стачило місця. Колгоспне поле тепер було і на людських городах, у селі з власних колишніх городів крали ночами кукурудзу і буряки. Утім, у сільську крамницю хліб привозили, то якось перебивались. Правда, на зміну пшеничному і житньому хлібові прийшов кукурудзяний. Дядьки й тітки чухали лоби, стиха кляли «лисого Микитку», «Хруща», та все ж мусили купувати той незвичний горе-хліб.

Улітку 1963 року і його почали привозити нерегулярно, через день, а то й два. Зранку біля крамниці влаштовувалася довга черга. Посилали за хлібом і підлітків, досі пам’ятаю ті хлібні черги.

Того дня довелося чекати годин дві, а може, й три. Нарешті з’явилася машина, «буда», як ми казали, з написом «Хліб» на борту. Коли хліб занесли всередину, продавчиня оголосила, що привезли мало, даватиме тільки по буханцю в одні руки. Люди обурено зашуміли, але виходу все одно не було, тож почали купувати. Хлібний стосик швидко зменшувався. Коли лишилося в ньому з десять кукурудзяних «цеглин», черга поламалася, люди збилися у вируючу масу, тиснули одне на одного, простягали гроші, кричали, чому саме тому чи тому треба хліба — малі діти або, навпаки, вдома голодні старі. Мені якось вдалося схопити омріяну хлібину. Кинув на прилавок копійки і став вибиратися назовні.

Коли з нам’ятими боками, та все ж із омріяним скарбом, затиснутим у руках, я вийшов на подвір’я, то першим ділом відкусив глевкий шматок. Він здався солодшим за цукерку.

Украй обурені люди не поспішали розходитися. І тут почули жалібний голос. Стара бабуся, в якої по зморшкуватому обличчю текли сльози, простягла руку і сказала:

— Людойки, продайте хоч півхлібини. Я вже п’єтий день ріски в роті ни мала.

Люди з хлібом завагалися. Одна, друга жінка, за ними хлопець поспішно покинули подвір’я.