І тому я наказую тобі, адмірале Кво-Ланґ, нещадно покарати цих зловмисників. Не забувай, що милосердя — атрибут імператора, і з твого боку було б невиправданим зухвальством намагатися його собі привласнити. Будь жорстоким, будь справедливим, будь мені слухняний і будь непереможний».

Коротка згадка про «благенькі суденця» не відповідала, звичайно ж, істині. Її мета була підбадьорити учасників каральної експедиції Кво-Ланґа. Через дев’яносто днів сили вдови Чінґа зійшлись у відкритій битві із силами Центральної Імперії. Майже тисяча кораблів билися від світанку до пізньої ночі. Битва точилася під мішаний акомпанемент дзвонів, барабанів, проклять, гонгів і всіляких пророчих вигуків. Сили Імперії зазнали нищівної поразки. Ані заборонене прощення, ані рекомендована жорстокість не мали нагоди бути виявлені. Кво-Ланґ сумлінно виконав ритуал, про який наші генерали воліють забувати, — він заподіяв собі смерть.

І тоді шістсот бойових джонок та сорок тисяч піратів-переможців під командою гордої Вдови піднялися вгору по річці Сіцьзян, влаштовуючи під заграви пожеж жахливі оргії і примножуючи кількість сиріт праворуч і ліворуч по борту. Цілі села зрівнювалися з землею. Лише в одному з них було захоплено понад тисячу бранців. Сто двадцять жінок, які знайшли для себе не дуже надійну схованку в заростях очерету та на ближніх рисових полях, були знайдені — їх виказав безперервний плач однієї дитини — і потім продані в Макао. Чутка про ці гіркі сльози, вбивства та грабунки, подолавши неблизький шлях, зрештою дійшла до Кіа-Кінга, Сина Неба. Деякі історики запевняють, що ці події засмутили його менше, аніж розгром його каральної експедиції. Та хай там як, а він організував другу експедицію, що наводила жах уже своєю кількістю штандартів, матросів, солдатів, бойового спорядження, провізії, віщунів та астрологів. Командувати експедицією цього разу доручили Тінґ-Квею. Неймовірна кількість його кораблів піднялася в дельту Сіцьзяну й перетяла шлях до відступу піратській ескадрі. Вдова стала готуватися до битви. Знала, що буде вона важкою, дуже важкою, майже безнадійною; ночі та місяці грабунків і байдикування розбестили її людей. Проте битва все не починалася. Знову й знову сонце ліниво підіймалося та заходило над тремтячими від вітру хащами очерету. Люди пильнували, зброя була напоготові. Спека опівдні була нестерпною і вкидала в сон.

А тим часом ліниві табунці легкокрилих драконів щовечора підіймалися в небо з кораблів імператорської ескадри й делікатно сідали на воду та на палуби ворожих суден. То були легкі повітряні змії, виготовлені з паперу та очерету, сріблястого або червоного кольору. Вдова з тривогою дивилася на ці такі однакові метеорити, й читала в них довгу й плутану легенду про дракона, який постійно захищав лисицю, попри її вічну невдячність та постійні провини. Уже місяць у небі став зменшуватися, а літачки з паперу та очерету щовечора приносили одну й ту саму історію з майже непомітними варіаціями. Вдова посмутніла й поринула в роздуми. Коли місяць знову став круглим у небі та в червонястій воді, історія, здавалося, добігла свого кінця. Ніхто не міг передбачити, що чекає лисицю — цілковите прощення чи страшне покарання, але неминучий фінал наближався. Вдова все зрозуміла. Вони викинула обидві свої шаблі у воду, спустилася в човен, стала в ньому навколішки й попросила відвезти її до флагманського корабля імператорської ескадри.

Надходив вечір; у небі знову було повно драконів, цього разу жовтих. Вдова, перед тим як піднятися на борт, прошепотіла одну лише фразу: «Лисиця йде під крило дракона».

Історики розповідають, що лисиця дістала прощення й присвятила свою довгу старість контрабандній торгівлі опієм. Вона перестала бути Вдовою і взяла собі ім’я, що з китайської, перекладається як «Сяйво Справжньої Науки».

«Від того дня, — пише один історик, — кораблі здобули мир і спокій. Чотири моря та незліченні річки стали надійними й безпечними дорогами.

Хлібороби змогли продати свої мечі, купити волів і орати свої поля. Вони приносили жертви, молилися на вершинах гір, а вдень висловлювали свою радість, співаючи за ширмами».

Чітко вирізняючись силуетами на тлі синіх стін або блакитного неба, двоє хвалькуватих чоловіків у строгому чорному одязі та в жіночих черевиках на високих підборах виконують напружений і фатальний танець, танець із ножами, що мають бути однакові; вони танцюють доти, поки з одного вуха вистромляється червона гвоздика, бо ніж увійшов у чоловіка, який завершує своєю горизонтальною смертю цей танець без музики. Другий, зі смиренним виглядом, поправляє капелюха і присвячує свою старість розповідям про цей шляхетний поєдинок. Такою є детальна і повна історія нашого вбивства. Історія чоловіків, які сходяться у двобої в Нью-Йорку, набагато запаморочливіша та бридкіша.

Історія нью-йоркських банд (яку 1928 року відкрив світові Герберт Есбері^{31} в солідній праці, виданій на чотирьохстах сторінках ін-октаво) наповнена безладом і жорстокістю варварських космогоній, а також у великій мірі їхньою страхітливою недоладністю: підвали колишніх пивниць, пристосовані під нічліжки для чорношкірих, рахітичний Нью-Йорк у три поверхи, банди злочинців-утікачів, таких як «Болотні Ангели» (Swamp Angels), які знайшли собі притулок у лабіринтах каналізації, «Хлопці Світанку» (Daybreak Boys), які вербували малолітніх убивць, віком від десяти до одинадцяти років, нахабні самітні здоровили, наприклад «Потвори в Циліндрах» (Plug Uglies), на яких ніхто не міг дивитися без реготу, коли вони з’являлись у своїх височенних фетрових капелюхах-циліндрах, а поли їхніх завеликих сорочок майоріли на вітрах передмістя, але при цьому неодмінно з важким дрюком у руці й великим пістолетом за поясом; банди зарізяк, таких як «Дохлі Кролі» (Dead Rabbits), які йшли на битву, несучи замість прапора дохлого кроля, настромленого на палицю; такі головорізи, як Джонні Долан на прізвисько Денді, який уславився своїм намащеним коком на лобі, ціпками, що вивершувалися ґулею у формі голови мавпи, і мідним наперстком, якого він одягав на вказівного пальця, щоб ним видавлювати очі супротивникам; такі душогуби, як Кіт Бернс, спроможний за один раз відкусити голову живому пацюкові, або як Денні Лайонс, на прізвисько Сліпий, що жив з трьома хвойдами, які з гордістю його супроводжували; довгі ряди будинків з червоним ліхтарем, як ті, котрі належали сімом сестричкам із Нової Англії, що віддавали весь різдвяний виторг на цілі доброчинності; арени, на яких відбувалися бої голодних пацюків і собак; китайські кубла для азартних ігор; жінки, такі як багаторазова вдова Руда Нора, чиїм коханням вихвалялися всі ватажки банди «Ховрахи» (Gophers), або такі як Лізі, на прізвисько Голубка, що вдяглася в жалобу, коли стратили Денні Лайонса, й загинула від ножа Лагідної Меґґі, своєї давньої суперниці в коханні до небіжчика, яка відтяла їй голову; заколоти, як ті, що тривали протягом одного жахливого тижня 1863 року, коли бандити спалили понад сотню будинків і мало не заволоділи містом; вуличні баталії, в яких людина зникала, наче в розбурханому морі, бо її затоптували на смерть; конокради та отруювачі коней, такі як Йоске, на прізвисько Чорнопикий, — ось чим може похвалитися ця хаотична історія. Її найславетніший герой — Едвард Делані, він же Вільям Делані, він же Джозеф Марвін, він же Джозеф Морис, він же Істмен, на прізвисько Чернець, ватажок банди в тисячу двісті людей.