У цій низці несправжніх імен (перед якими почуваєш себе ніби на карнавалі, коли не знаєш, хто ховається під тією чи іншою маскою) немає імені справжнього — якщо тільки ми наважимося думати, що такі речі на світі існують. Із певністю можна тільки сказати, що в акті громадянського стану Вільямсбурґа, Бруклін, зазначено Едвард Остерман, прізвище, яке згодом американізувалося на Істмен. Хоч як не дивно, але цей грізний лиходій був євреєм, сином власника ресторану, з тих, де суворо дотримуються кошерних правил, де статечні євреї з рабинськими бородами можуть без страху споживати знекровлене й тричі очищене м’ясо телиць, забитих за всіма правилами. Коли нашому герою виповнилося дев’ятнадцять років, він за допомогою батька відкрив зоомагазин. Спостерігати за життям тварин, за їхніми маленькими пригодами та недоступною для людей невинністю стало пристрастю, яка супроводжувала його до кінця днів. Згодом, у добу свого розквіту, коли він зневажливо відмовлявся від цигарок, що їх пропонували йому веснянкуваті сахеми^{32} з Таммані, й відвідував найліпші борделі, роз’їжджаючи в одному з найліпших тоді автомобілів на самому світанку їхнього існування, схожому на позашлюбного сина гондоли, він відкрив з метою маскування своєї справжньої діяльності ще один зоомагазин, де утримувалися сотня прегарних котів і понад чотириста голубів, що продавалися далеко не всякому. Кожного зі своїх улюбленців він знав окремо й часто обходив свої володіння з щасливчиком-котом на руках, супроводжуваний цілим табуном інших.

Це був чоловік грізний і могутній. Коротка бичача шия, широкі груди, довгі руки, що так і просилися в бійку, зламаний ніс, обличчя, хоч і списане шрамами, проте менш ефектне, ніж тіло, криві, як у кавалериста або моряка, ноги. Він міг ходити без сорочки й без піджака, але на його голові циклопа незмінно стримів якийсь мало примітний, ніби приплюснутий капелюх. Люди зберігають про нього пам’ять. У фізичному плані, типовий бандит кінофільмів — це саме він, а не нічим не прикметний і млявий Капоне. Про Волгейма^{33} казали, що його взяли в Голлівуд, бо він був дуже схожий на незабутнього Іствуда Ченця… А він любив робити обхід своєї підпільної імперії з синьоперою голубкою на плечі, схожий на бика з пташкою на загривку.

Десь починаючи з 1894 року в Нью-Йорку відкривали багато танцювальних зал. Істменові доручили стежити за порядком в одній із них. Легенда розповідає, що імпресаріо не хотів його наймати, і тоді Чернець продемонстрував свої можливості, легко виштовхавши за двері двох велетнів, які вчинили бешкет у залі. Там він і трудився сам-один до 1899 року, вселяючи всім великий страх.

За кожного бешкетника, якого він заспокоював, Чернець робив зарубку на своїй грізній палиці. Якось йому впала у вічі блискуча лисина, що нахилилася над кухлем пива, й він не втримався від спокуси, вибивши з неї дух. «Мені не вистачало однієї зарубки до п’ятдесяти!» — вигукнув він потім.

Із 1899 року Істмен був не тільки знаменитим. Він був обраний головним бандитом важливої зони і стягував великі побори з усіх будинків під червоним ліхтарем, із гральних кубел, з вуличних повій та злодіїв того гидкого феоду. З ним радилися як злочинні угруповання, так і ті, котрі «працювали» індивідуально. А ось яку плату він брав за свої послуги: 15 доларів за відтяте вухо; 19 за зламану ногу; 25 за кулю в ногу; 25 за удар ножем, 100 за повне обслуговування. Іноді, щоб не втратити форму, Іствуд виконував доручення персонально.

Питання про кордони (заплутане й непримиренне, як і всі інші питання, що їх вирішення міжнародне право затягує до нескінченності) зіштовхнуло Істмена з Полем Келлі, знаменитим ватажком іншої банди. Сутички та перестрілки патрулів зрештою визначили межу. Одного ранку Істмен її перетнув і на нього напали п’ятеро. Блискавичними рухами своїх довгих і могутніх, як у горили, рук та своєю палицями він повалив трьох, але йому також всадили дві кулі в живіт і, подумавши, що він мертвий, залишили його лежати там, де він упав. Істмен заткнув свої рани великим та вказівним пальцями і, хитаючись, наче п’яний, дочвалав до лікарні. Життя, гарячка та смерть змагалися за нього кілька тижнів, але він не опустився до того, щоб когось виказати. Коли вийшов з лікарні, війна вже була в повному розпалі й точилася в безперервних перестрілках до двадцять дев’ятого серпня тисяча дев’ятсот третього року.

Близько сотні героїв, чиї обличчя ледве можна роздивитися на фотографіях, що вицвітають у теках їхніх справ, близько сотні героїв, пропахлих тютюновим димом і алкоголем, близько сотні героїв у різнокольорових солом’яних капелюхах, близько сотні героїв, які більшою або меншою мірою потерпали від усіляких ганебних хвороб, від карієсу зубів, від захворювань дихальних шляхів або нирок, близько сотні героїв, таких самих нічим не примітних або видатних, як і герої Трої або Хуніна^{34}, розв’язали цей відчайдушний бій у нічній темряві під арками надземної залізниці. Спричинила його данина, яку горлорізи Келлі зажадали від хазяїна грального закладу, що перебував під опікою Ченця Істмена. Одного з тих горлорізів було вбито, після чого почалася стрілянина, яка перейшла в грандіозну битву із застосуванням незліченних револьверів. Ховаючись за високими опорами мосту, хлопці з поголеними підборіддями мовчки стріляли й стріляли, перебуваючи в центрі величезного кола найманих екіпажів, у яких тремтіли від страху та нетерплячки хлопці з резерву, стискаючи в руках свої кольти. Що відчували учасники тієї битви? Спочатку (так мені здається) — тупу переконаність у тому, що безладна й безперервна стрілянина із сотні стволів негайно їх усіх знищить; потім (думаю) — не менш ідіотську впевненість у тому, що коли перші кулі їх обминули, то, значить, вони невразливі. З упевненістю можна лише сказати, що воювали вони з великим запалом під прикриттям залізних опор та нічної темряви. Двічі поліція намагалася втрутитись, і двічі її відкинули. З першими променями сонця битва припинилася, ніби щось непристойне або примарне. Під великими залізними арками залишилися шість тяжко поранених, чотири трупи та вбита голубка.

Місцеві політики, яким Чернець Істмен робив усілякі послуги, завжди публічно заперечували існування банд або заявляли, що йдеться лише про товариства, створювані з метою організації дозвілля та розваг. Нерозважлива битва під Рівінґтонським мостом їх занепокоїла. Вони викликали обох ватажків і зажадали, щоб ті уклали між собою мир. Келлі (який чудово розумів, що політики зможуть захистити їх від поліції ліпше за будь-які револьвери) негайно погодився; проте Іствуд (чиє могутнє тіло підбурювало його гординю) прагнув нової стрілянини й нових сутичок. Він відмовився, й політики змушені були пригрозити йому в’язницею. Зрештою два знамениті бандитські вожді зійшлися в барі на переговори, у кожного в зубах сигара, права рука — на руків’ї револьвера, зграя пильних головорізів навкруг. Рішення було суто американським: розв’язати суперечку боксерським двобоєм. Келлі був чудовим боксером. Матч відбувся в одному з бараків і став подією надзвичайною. За ним спостерігали сто сорок глядачів — браві хлопці в капелюхах-циліндрах набакир, жінки з високими монументальними зачісками. Бій тривав дві години й закінчився цілковитим взаємним виснаженням. Через тиждень знову затріскотіли постріли. Ченця заарештували, невідомо в котрий раз. Заступники відмовилися від нього з полегкістю; суддя дав Істмену десять років в'язниці, які тому й довелося відсидіти.