Але надію на таке урвали постріли.

Біой Касарес привіз із Лондона дивний кинджал з трикутним лезом і руків’ям у формі Н, і наш друг Крістофер Дьюї з Британської Ради сказав, що така зброя досить поширена в Індостані. Сказавши це, він визнав за потрібне згадати й про те, що йому довелося там працювати, в період між двома війнами. (Ultra Auroram et Gangen[259], пригадую, сказав він латиною, переінакшивши вірш Ювенала^{475}.) З історій, які він розповів того вечора, я наважуся запропонувати вашій увазі одну. Спробую переказати її дослівно: нехай убереже мене Аллах від спокуси додати до неї бодай якісь випадкові штрихи або підсилити, запозиченнями з Кіплінґа, екзотичний характер оповідання. Було б шкода втратити його стародавній і невибагливий присмак, либонь, подібний до присмаку оповідок «Тисячі й однієї ночі».

Точна географія подій, про які я хочу розповісти, важить мало. Зрештою, хто в Буенос-Айресі спроможний відчути різницю між такими назвами, як Амріцар або Удг? Отже, досить буде сказати, що в ті роки в одному мусульманському місті виникли заворушення й центральний уряд послав туди для наведення порядку одного сильного чоловіка. Це був шотландець зі славетного клану воїнів, він носив традицію насильства у себе в крові. Лише один раз довелося мені його бачити, але ніколи не забуду я те чорне волосся, випнуті вилиці, хижий ніс і чуттєвий рот, широкі плечі, могутню статуру вікінґа. Девід Александер Ґленкерн — так називатиму я його сьогодні у своїй оповіді — одним своїм виглядом, як мені здається, уселяв страх; вистачило повідомлення про його приїзд, аби заспокоїти місто. Та це не завадило йому вдатися до рішучих заходів і видати кілька суворих декретів. Минуло кілька років. Місто й округа жили в мирі; сикхи й мусульмани облишили давні чвари, аж раптом Ґленкерн зник. Природно, пішла чутка, що його викрали або вбили.

Я довідався про це від свого начальника, бо цензура була сувора й газети нічого не писали про зникнення Ґленкерна (наскільки мені пригадується, вони не прохопилися про це й словом). В одному прислів’ї говориться, що Індія більша, ніж цілий світ; Ґленкерн, хай і всемогутній у місті, куди його призначили наказом, який підписало високе начальство, був звичайним гвинтиком у трибах величезної імперської машини управління. Розслідування, яке провадила місцева поліція, ніяких результатів не дало. Мій начальник подумав, що приватної особи люди остерігатимуться менше, й вона зможе досягти більшого успіху. Й днів через три-чотири (відстані в Індії дуже великі) я без найменшої надії блукав вулицями загадкового міста, яке проковтнуло людину.

Я майже відразу відчув, що існує безконечно широка змова, яка має на меті приховати долю Ґленкерна. «У цьому місті немає жодної живої душі, — так думалося мені, — яка не знає цієї таємниці і яка не присяглася зберігати її». Більшість тих, до кого я звертався з розпитуваннями, демонстрували цілковиту необізнаність — вони не знали, хто такий Ґленкерн, ніколи його не бачили, ніколи про нього не чули. Інші, навпаки, бачили, як лише чверть години тому він розмовляв з таким-то, й навіть зголошувалися провести мене до будинку, в який ці двоє увійшли й у якому про них, звичайно ж, нічого не знали або який вони щойно покинули. Одному з таких безсоромних брехунів я врізав доброго ляпаса. Свідки цієї сцени розділили моє обурення і тут-таки вигадали нову брехню. Я нікому не вірив, але мусив вислуховувати їх. Одного вечора мені підкинули конверт із вузенькою смужкою паперу, на якій було написано адресу…

Коли я добувся туди, сонце вже заходило. То був квартал бідного простолюду. Дім був низенький, і з хідника я побачив цілу низку незамощених патіо, а в глибині якесь світло. В останньому патіо відзначали (я не знаю яке) мусульманське свято. В дім увійшов сліпий, тримаючи в руках лютню з червоного дерева.

Біля моїх ніг, нерухомий, мов якась неодухотворена річ, сидів навпочіпки дуже старий чоловік. Я розповім, який він був, бо це важливо для моєї історії. Роки присадили й відшліфували його, як відшліфовує вода камінь або людське покоління — той або той афоризм. Його одіж складалася з довгих лахмітних клаптів, чи мені так здалось, а тюрбан, який обмотував йому голову, був іще одним таким клаптем. У сутінках він обернув до мене своє темне обличчя з дуже білою бородою. Я не став робити ніякого вступу й напрямки запитав у нього про Девіда Александера Ґленкерна, бо вже втратив усяку надію. Він мене не зрозумів (можливо, не почув), і мені довелося пояснювати, що це суддя і що я розшукую його. Кажучи це, я відчув, як безглуздо звертатися з такими розпитуваннями до цього стародавнього діда, для якого все сучасне — ледь чутний неясний шум. «Цей чоловік міг би розповісти про Повстання або про Акбара^{476}, але не про Ґлекберна», — подумав я. Те, що він мені сказав, підтвердило мою підозру.

— Суддя? — повторив він тоном легкого подиву. — Суддя, який пропав і якого шукають? Це сталося, коли я ще був малим хлопцем. Рік я не пам’ятаю, але тоді ще не загинув Нікал Сейн (Ніколсон^{477}) під мурами Делі. Час, який минає, залишається в пам’яті; звичайно ж, я спроможний пригадати все, що тоді сталося. Бог, у своєму гніві, дозволив, аби люди розбестились. Їхні вуста вивергали злослів’я, брехню й оману. А проте порочними були не всі, й коли королева постановила прислати сюди людину, яка творила б тут закон Англії, то найменш зіпсуті злом зраділи, бо вони вважали, що закон — це ліпше, ніж безлад. До нас прибув християнин і дуже скоро став порушувати свій обов’язок, і пригнічувати людей, і покривати страхітливі злочини, і брати хабарі. Спочатку ми його не звинувачували: ніхто з нас не знав, у чім суть англійського правосуддя, й, можливо, що свавільні рішення нового судді мали якісь свої глибокі й поки що приховані від нас причини. «Всьому цьому є виправдання в його книзі», — так нам хотілося думати, але його схожість з усіма іншими неправедними суддями цього світу аж надто впадала в око, і зрештою нам довелося визнати, що він просто злочинець. Він став тираном, а бідний люд (прагнучи помститися за ошукані надії, що їх багато покладали на нього) почав міркувати, як би викрасти його та влаштувати над ним суд. Самими балачками мало чого досягнеш, і від слів треба було переходити до діла. Ніхто, крім, можливо, найпростодушніших і наймолодших, не вірив, що цей зухвалий задум можна успішно здійснити, але тисячі сикхів і мусульман дотримали свого слова й одного дня, самі собі не вірячи, здійснили те, що раніше кожному з них здавалося неможливим. Вони викрали суддю й ув’язнили його на далекому хуторі. Після цього переговорили з усіма, кого він скривдив, або (принаймні) із сиротами та вдовами, бо меч ката за всі ті роки не знав спочинку. Й нарешті — а це було найважче — знайшли й призначили суддю, який мав судити суддю.

Тут його мову урвали жінки, що заходили в дім.

Потім він неквапно повів мову далі:

— Кажуть, нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом. Один з таких людей і був би найдостойнішим суддею. Але як його знайти, якщо вони ходять світом невідомі — ніхто не може їх упізнати, та й самі вони нічого не знають про своє високе призначення? Тоді хтось висунув пропозицію, що, оскільки доля приховує від нас мудреців, треба шукати тих, хто позбавлений розуму. Ця думка здобула найбільшу підтримку. До суду ввійшли знавці Корану й знавці закону, сикхи, які носять ім’я лева й поклоняються одному Богові, індуси, які шанують безліч богів, ченці Махавіри^{478}, які навчають, що Всесвіт має форму людини з розчепіреними ногами, вогнепоклонники й чорні юдеї, але право ухвалити остаточний вирок було надано божевільному.