Тут його мову урвали кілька людей, які поверталися зі свята.

— Божевільному, — повторив він, — тому що мудрість Бога мала заговорити його вустами й приборкати людську гординю. Його ім’я забулось, а може, його ніхто ніколи й не знав, але він розгулював голяка або в лахмітті цими вулицями, рахуючи собі пальці великим пальцем руки або глузуючи з дерев.

Мій здоровий глузд збунтувався. Я сказав йому, що доручити ухвалення вироку божевільному означало підірвати чинність процесу.

— Звинувачуваний визнав його суддею, — була відповідь. — Можливо, він зрозумів, що змовники наразили б себе на надто велику небезпеку, якби випустили його на волю, й тому лише божевільний міг не ухвалити йому смертний вирок. Я чув, як він засміявся, коли йому сказали, хто буде суддею. Процес тривав багато днів і ночей, бо свідків приходило все більше й більше.

Він замовк, чимось стурбований. Аби щось запитати, я спитав у нього, на скільки днів розтягся процес.

— Щонайменше на дев’ятнадцять, — відповів він.

Його мову знову урвали люди, що поверталися зі свята. Мусульманам заборонено пити вино, але вирази облич та голоси в них були, як у п’яних. Хтось крикнув щось старому, проходячи.

— Точно на дев’ятнадцять, — промовив він. — Невірний пес вислухав вирок, і ніж устромився йому в горлянку!

Він сказав це з лютою радістю. Й уже іншим тоном завершив свою історію:

— Він помер без страху; і в найпідліших людей іноді зберігається почуття гідності.

— Де сталося те, про що ти мені розповів? — запитав я. — На далекому хуторі?

Він уперше подивився мені у вічі. Потім повільно пояснив, мовби зважуючи кожне слово:

— Я сказав, що його ув’язнили на далекому хуторі, але не сказав, що його там судили. Його судили в цьому місті. В будинку, схожому на всі інші, такому, як цей. Будинки нічим не відрізняються між собою. Важить тільки те, де його спорудили — в пеклі чи на небі.

Я запитав у нього, яка доля спіткала змовників.

— Не знаю, — байдуже відказав він. — Усе це сталося багато років тому й давно забулося. Можливо, люди їх і осудили, але не Бог.

По цих словах він зіп’явся на ноги. Я відчув, що він більше нічого не скаже, що від цієї миті я перестав існувати для нього. Густа юрба з чоловіків і жінок усіх народностей Пенджабу, молячись та співаючи, накотилася на нас і мало не понесла з собою. Мене здивувало, що в таких маленьких двориках, майже не більших за великі передпокої, могло вміститися так багато люду. За допомогою ліктів і лайки я проштовхався крізь натовп. І в останньому патіо наштовхнувся на голого чоловіка, у вінку з жовтих квітів, якого всі вітали й цілували. Він тримав у руці шаблю. Вона була ще в крові, бо нею був убитий Ґленкерн, чий понівечений труп я знайшов у стайні, в глибині двору.

Того спекотного лютневого ранку, в який померла Беатрис Вітербо, після величної агонії, ані на мить не принизивши себе до сльозливості або страху, я помітив, що на великих залізних щитах на площі Конституції поновили рекламу якихось золотавих сигарет. Мені стало не по собі, бо я зрозумів, що невпинний і неосяжний усесвіт уже відокремився від неї і що ця переміна була тільки першою з нескінченного ряду. «Світ змінюватиметься, але я не змінюся, — подумав я з мелахолійним самозамилуванням. — Я знаю, що нерідко моя марна відданість її дратувала. Тепер, коли вона померла, я зможу присвятити себе її пам’яті, без надії, але й без приниження». Я подумав про те, що тридцятого квітня — день її народження; зробити цього дня візит у дім на вулиці Ґарай, щоб привітати її батька та Карлоса Архентіно Данері, її брата в перших, буде актом чемності, бездоганної вихованості й, мабуть, необхідності. Знову я чекатиму в сутінках невеличкої заставленої меблями вітальні, знову роздивлятимуся подробиці її численних світлин. Беатрис Вітербо в профіль — кольорове фото; Беатрис у масці, на карнавалі 1921 року; Беатрис на першому причасті; Беатрис у день її одруження з Робертом Алессандрі. Беатрис невдовзі після розлучення, на сніданку в Кінному клубі; Беатрис у Кільмесі з Делією Сан-Марко Порсель^{480} і Карлосом Архентіно; Беатрис із пекінесом, якого їй подарував Вільєгас Аедо; Беатрис анфас і в три чверті, усміхнена, підперла долонею підборіддя… Мені вже не доведеться, як раніше, дарувати недорогі книжки, щоб цим виправдати свій прихід, книжки, сторінки яких я зрештою став розрізувати, аби через кілька місяців не пересвідчуватися з прикрістю, що ніхто їх навіть не розгортав.

Беатрис Вітербо померла 1929 року, й відтоді не було такого тридцятого квітня, щоб я не відвідав цей дім; я мав звичай приходити о чверть на восьму й сидіти там хвилин двадцять п'ять; з кожним роком я приходив усе пізніше й залишався трохи надовше; 1933 року допомогла злива — мене запросили до столу; природно, що я не знехтував цього прецеденту й 1934 року прийшов близько восьмої з медовим пряником із Санта-Фе й, звичайно ж, залишився вечеряти. І саме в дні цих сумних роковин, наповнених неясним любовним томлінням, я вислуховував усе більш і більш довірчі звіряння Карлоса Архентіно Данері.

Беатрис була висока, тендітна, ледь-ледь сутула; в її ході (якщо тут доречний оксиморон) була якась граційна незграбність, джерело екстазу. Карлос Архентіно — чоловік рожевощокий, повний, із сивиною у волоссі й витонченими рисами обличчя. Він обіймає якусь дрібну посаду в нікому не відомій бібліотеці на південній околиці міста; характер у нього владний, але водночас бездіяльний — донедавна він ніколи не виходив з дому, ні вечорами, ні на свята. Пройшовши через два покоління, в нього збереглося італійське «с» та багата італійська жестикуляція. Його розум перебуває в стані безперервного збудження — палкого, балакучого, але абсолютно пустого. Він наводить безліч малоосмислених аналогій і постійно переживає якісь безглузді докори сумління. У нього (як і в Беатрис) великі й гарні руки з тонкими пальцями. Протягом кількох місяців він палко нахваляв Поля Фора^{481} — і не так за його балади, як за його ідею незаплямленої слави. «Це князь поетів Франції, — знай повторював він з якоюсь марнославною урочистістю. — І не смій казати про нього нічого поганого, найотруйніша з твоїх стріл його не зачепить».

30 квітня 1941 року я дозволив собі додати до пряника пляшку вітчизняного коньяку. Карлос Архентіно зняв з нього пробу, визнав його смачним і, вихиливши кілька келишків, виголосив промову на захист сучасної людини.

— Я собі уявляю її, — сказав він з не зовсім зрозумілою схвильованістю, — в її кабінеті, в цій, так би мовити, сторожовій башті сучасного міста, в оточенні телефонів, телеграфів, фонографів, радіотелефонів, кіноапаратів, чарівних ліхтарів, словників, розкладів, довідників, бюлетенів…

І він заявив, що людині, отак оснащеній, немає сенсу подорожувати; наше двадцяте сторіччя перекинуло притчу про Магомета й гору; тепер гори самі йдуть до сучасного Магомета.

Ці його думки здалися мені такими пустими, а їхній виклад — таким пишномовним і багатослівним, що я відразу пов’язав їх з літературою і запитав у нього, чому він не запише їх на папір. Як і слід було сподіватися, він відповів, що вже пише; усі ці думки, та й інші, не менш новаторські, викладено в «Первісній Пісні», «Вступній Пісні», або просто «Пісні-Пролозі» до поеми, над якою він працює вже багато років без реклами, без оглушливого гамору, завжди опираючись на дві найістотніші опори, які називаються праця й самотність. Спочатку він широко відчиняє двері для уяви; потім — шліфує. Поема називається «Земля», й у ній дається опис планети, в якому не бракує, звичайно ж, ані яскравих відступів, ані сміливих узагальнень.