Наведу свої аргументи. Десь 1867 р. капітан Бертон виконував у Бразилії обов’язки британського консула; у липні 1942 р. Педро Енрікес Уренья^{497} відкрив в одній з бібліотек Сантоса його рукопис, де йшлося про дзеркало, власником якого Схід називає Іскандера Зу аль-Карнайна, або Александра Дворогого Македонського. В ньому віддзеркалювався весь усесвіт. Бертон згадує і про інші споріднені пристосування — про семигранний келих Кай Хосру, про дзеркало, яке Тарік бен-Зіяд знайшов у башті («Тисяча й одна ніч», 272), про дзеркало, яке Лукіан із Самосати^{498} побачив на Місяці («Правдива історія», 1, 26), про прозорий спис Юпітера, згадуваний у першій книзі «Сатирикону» Капелли, про універсальне дзеркало Мерліна, «кругле, увігнуте і схоже на цілий світ зі скла» («Королева фей»^{499}, III, 19) — і додає такі цікаві слова: «Проте всі попередні речі (окрім того, що вони просто не існували) були простими оптичними інструментами. Але правовірним, які відвідують мечеть Амра в Каїрі, добре відомо, що всесвіт схований в одній із кам'яних колон, які оточують центральне патіо… Зрозуміло, що ніхто не може його побачити, але ті, хто притуляє вухо до колони, кажуть, що через якийсь час починають чути неясний шум, яким супроводжується рух усесвіту… Цю мечеть збудовано в сьомому сторіччі, але колони були взяті з інших храмів доісламських релігій, бо, як писав про те Ібн-Хальдун^{500}: «Держави, засновані кочовиками, потребують притоку чужоземців для всілякої роботи, що пов'язана з працею мулярів».

Чи існує цей Алеф усередині каменя? Чи його я бачив, коли бачив геть усе, а потім забув? Наш розум розмивається забуттям; я сам, унаслідок цієї трагічної ерозії років, дедалі більше спотворюю та втрачаю риси Беатрис.

Крім «Емми Цунц» (чий блискучий сюжет, набагато сильніший, ніж його боязке літературне втілення, підказала мені Сесілія Інхеньєрос) та «Історії про воїна й полонянку», де розповідається про факти цілком вірогідні, оповідання цієї книжки належать до жанру фантастики. З них найперше є найбільш сконструйованим; у ньому розповідається про наслідки, які мало б для людей їхнє безсмертя. Після цього нарису з етики для невмирущих іде «Мрець» — Асеведо Бандейра, герой цього оповідання, походить із Рівери або з Серро Ларго і задуманий як таке собі примітивне божество, є, можна сказати, мулатським і диким варіантом незрівнянного Санді з Честертона. (У двадцять дев’ятому розділі «Занепаду й краху Римської імперії» розповідається про одну долю, схожу з долею Оталори, але долю набагато грандіознішу й більш неймовірну.) Про «Теологів» досить буде сказати, що це мрія, дуже меланхолійна мрія про персональну ідентичність; про «Біографію Тадео Ісидора Круса» — що це коментар до життя Мартіна Ф’єрро. Оповіданням «Дім Астеріона» і характером бідолашного героя я завдячую одній з картин Воттса, намальованій 1896 р. «Друга смерть» є фантазією про час, яку я наснував у світлі деяких розважань П’єра Даміані. Під час останньої війни ніхто не прагнув палкіше, ніж я, поразки Німеччини; ніхто не відчував більше, ніж я, всю трагічність німецької долі; «Німецький реквієм» прагне дослідити цю долю, яку не тільки не зуміли оплакати, а й розгадати наші «германофіли», які нічого не знають про Німеччину. «Письмена бога» дістали вельми схвальну оцінку; ягуар змусив мене вкласти в уста «мага піраміди Кахолона» аргументи кабаліста або теолога. «Загір» і «Алеф», як мені здається, створені під певним впливом оповідання Велса^{501} «Скляне яйце» (1899 р.).

Буенос-Айрес, 3 травня 1949 р.

П о с т с к р и п т у м   1 9 5 2 р. До цього видання я включив чотири нові оповідання. «Абенхакан ель Богарі, який помер у своєму лабіринті» не дуже запам’ятовується (так мене запевняють), попри свій моторошний заголовок. Ми маємо підстави розглядати його як варіацію на тему новели «Два царі й два лабіринти», яке переписувачі вставили в «Тисячу й одну ніч» і яке пропустив обачний Ґалланд. Про «Чекання» я скажу, що його сюжет я запозичив із поліційної хроніки, яку прочитав мені Альфредо Доблас десять років тому, коли ми класифікували книжки за підручником Бібліографічного Інституту в Брюсселі, де давався код, про який я нічого не пам’ятаю, крім того, що Богові відповідає цифра 231. Сюжет тієї хроніки був турецький; я зробив його італійським, щоб мені було інтуїтивно легше його відчути. Дім у глибині подвір’я на повороті вулиці Парана, що в Буенос-Айресі, що його я якось мигцем побачив і який потім ввижався мені не раз, підказав мені сюжет історії, що розповідається в новелі «Людина на порозі»: я переніс її дію до Індії, аби її неймовірність видавалася не такою разючою.

X. Л. Б.

Нові розслідування[270]

Якось я прочитав, що чоловік, який звелів побудувати ледь не нескінченний китайський мур, був той самий перший імператор Ши Хуанді^{502}, котрий наказав спалити всі книги, написані до нього. Через те, що обидва неабиякі вчинки — п’ятсот-шістсот миль каміння, щоб боронитися від варварів, і суворе знищення історії, тобто минулого, — походять від однієї людини і певним чином символізують її, я відчув незбагненну втіху і водночас тривогу. З’ясування причин таких почуттів і є метою цих нотаток.

З історичної точки зору в обох діяннях немає нічого дивного. Сучасник воєн Ганнібала^{503}, Ши Хуанді, імператор із династії Цинь^{504}, підкорив шість царств і ліквідував феодальну систему; він звів мур, тому що мури захищають; він спалив книги, тому що опозиція зверталася до них, аби вихваляти колишніх імператорів. Спалювати книги і зводити оборонні споруди — спільна справа всіх правителів; Ши Хуанді вирізняється серед них лише масштабами своїх вчинків. Так принаймні вважають деякі синологи, одначе мені здається, що події, про які я розповідаю, є чимось більшим, ніж гіперболізація банальних наказів. Обгородити город або сад — звичайна справа; а от імперію — ні. Так само безглуздо намагатися, щоб народ, який найбільше шанує традиції, відцурався свого минулого, міфічного чи справжнього. Коли Ши Хуанді звелів розпочати відлік історії від нього, історія китайців уже налічувала три тисячі років (і в ці роки жили Жовтий імператор і Чжуанцзи^{505}, Конфуцій^{506} і Лаоцзи^{507}).

Ши Хуанді відправив у вигнання свою матір через розпусту; в його суворому вироку ортодокси вбачають лише жорстокість; Ши Хуанді, можливо, хотів викреслити з пам’яті канонічні книги, бо вони викривали його; Ши Хуанді, можливо, прагнув знищити все минуле, щоб знищити один-єдиний спогад: про безчестя своєї матері. (Так само один цар у Юдеї наказав вигубити всіх хлопчиків, аби вбити одного.) Це припущення варте уваги. Проте воно нічого не говорить нам про мур — інший бік міфу. Ши Хуанді, за твердженнями істориків, заборонив згадувати смерть і шукав еліксир безсмертя, він усамітнився у химерному палаці, де було стільки кімнат, скільки днів налічує рік; ці факти наштовхують на думку, що мур у просторі й пожежа в часі були магічними перепонами, щоб затримати смерть. Усі речі прагнуть подовжити своє існування, писав Барух Спіноза; можливо, імператор і його чаклуни вірили у первісну сутність безсмертя і в те, що руйнація не зможе проникнути у замкнений світ. Можливо, імператор хотів відтворити початок часу і назвався Першим, аби насправді бути першим, і назвався Хуанді, щоб якимось чином зробитися Хуанді, легендарним імператором, який винайшов писемність і компас. Він, як сказано у «Книзі церемоній», дав речам їхні справжні імена; Ши Хуанді, як свідчать написи, що збереглися, нахвалявся, нібито в його імперії всі речі мають належні назви. Він мріяв бути засновником безсмертної династії; наказав, аби його спадкоємці звалися Другим імператором, Третім імператором, Четвертим імператором і так до нескінченності… Я кажу про магічну мету; слід також припустити, що побудова муру і спалення книг не відбулись одночасно. Це (залежно від послідовності, яку ми оберемо) дасть нам образ царя, котрий почав із руйнації, але згодом відмовився від неї на користь збереження, або царя, котрий, зневірившись, зруйнував те, що раніше боронив. Обидва припущення драматичні, однак їм, наскільки я розумію, бракує історичного підґрунтя. Герберт Алан Джайлс^{508} стверджує, що тих, хто приховував книги, таврували розжареним залізом і присуджували до самої смерті будувати нескінченний мур. Це повідомлення дає підстави для іншого припущення або принаймні не виключає його. Можливо, мур був метафорою; можливо, Ши Хуанді засуджував прихильників минулого до праці, такої ж неосяжної, як минуле, такої ж безглуздої й марної. Можливо, мур був викликом, і Ши Хуанді міркував: «Люди люблять минуле, і проти цієї любові я та мої кати безсилі, але колись з’явиться людина, котра відчуватиме те саме, що й я; вона зруйнує мій мур, як я знищив книги, і викреслить мене з пам’яті і зробиться моєю тінню і моїм відбитком, не здогадуючись про це». Можливо, Ши Хуанді огородив муром імперію, усвідомлюючи її минущість, і знищив книги, розуміючи, що вони священні, тобто такі, які вчать того, чого вчить цілий Всесвіт або свідомість кожної людини. Можливо, спалення бібліотек і побудова муру — дії, що в якийсь дивний спосіб взаємно ліквідують одна одну.