Міцний мур, що нині і завжди кидає свої химерні тіні на землю, яку я ніколи не побачу, є тінню імператора, котрий наказав, аби найсвятобливіший з-поміж народів спалив своє минуле; можливо, ця думка спаде нам сама, незалежно від припущень, які вона дозволяє зробити (її сила може полягати у протиставленні творення й руйнації у величезному масштабі). Узагальнюючи цей випадок, ми могли б зробити висновок, що всі форми мають силу самі по собі, незалежно від здогадного «змісту». Це збігається з думкою Бенедетто Кроче; ще 1877 року Пейтер^{509} стверджував, що кожне мистецтво прагне зробитися музикою, яка є не що інше, як форма. Музика, відчуття щастя, міфологія, обличчя, позначені часом, деякі заходи сонця і деякі місця прагнуть сказати, або вже сказали, або от-от скажуть нам щось таке, що ми не повинні втратити; ця неминучість відкриття, можливо, є явищем естетичним.

Буенос-Айрес, 1950 р.

Можливо, всесвітня історія — це історія кількох метафор. Мета цього нарису — окреслити в загальних рисах один розділ такої історії.

За шість століть до християнської ери рапсод Ксенофан із Колофона^{510}, якому набридли гомеричні вірші, що їх він співав, блукаючи від міста до міста, затаврував поетів, котрі наділяли богів антропоморфічними рисами, і запропонував грекам єдиного Бога, себто вічну сферу. В Платоновому «Тімеї» ми читаємо, що сфера — це найдосконаліша і найбільш однорідна фігура, бо всі точки її поверхні розташовані на однаковій відстані від центру; Олоф Гігон^{511} («Ursprung der griechischen Philosophie»[272], 183) припускає, що Ксенофан міркував за аналогією: Бог — сфероїд, адже ця форма найкраща або принаймні найменш непридатна для того, щоб являти божество. Через сорок років Парменід повторив цей образ («Суще подібне до маси правильної круглястої сфери, сила якої постійна у будь-якому напрямку від центра»); Калоджеро^{512} й Мондольфо^{513} вважають, що він мав на увазі нескінченну сферу або таку, яка нескінченно збільшується, і що наведені вище слова мають динамічний сенс (Альбертеллі^{514}: «Gli Eleati»[273], 148). Парменід навчав у Італії; через кілька років після його смерті сицилієць Емпедокл із Акраганта^{515} вигадав складну космогонію: існує етап, на якому частки землі, води, повітря та вогню становлять одну нескінченну сферу, «круглий Сферос, що тріумфує у своїй кулеподібній самотності».

Всесвітня історія йшла своїм звичаєм, надто людиноподібні боги, на яких нападав Ксенофан, були зведені до поетичних вигадок або нечистої сили, а проте, як виявилося, Гермес Трісмегіст^{516} надиктував певну — різні автори називають різну — кількість книг (42 — за Климентом Александрійським^{517}, 20 000 — за Ямвліхом^{518}; 36 525 — за жерцями Тота^{519}, він же Гермес), на сторінках яких було записано все суще. Фрагменти його уявної бібліотеки, які компілювались або вигадувались іще з III століття, складають так званий «Corpus Hermeticum»[274]; в одній із них, а саме в «Асклепії», автором якої також вважають Трісмегіста, французький теолог Алан Лільський, по-іншому Аланус де Інсуліс, винайшов наприкінці XII століття формулу, яку не забудуть прийдешні століття: «Бог — це підвладна розуму сфера, центр якої є скрізь, а окружність — ніде». Досократики казали про нескінченну сферу; Альбертеллі (як перед тим Аристотель) вважає, що міркувати так означає припускатися contradictio іп adjecto[275], оскільки підмет і присудок виключають один одного; ймовірно, це справді так, але формула герметичних книг змушує нас майже інтуїтивно уявити цю сферу. В XIII столітті образ сфери знову з’явився в символічному «Roman de la Rose»[276], де він трактується, як у Платона, і в енциклопедії «Speculum Triplex»[277]; у XVI столітті в останньому розділі останньої книги «Пантагрюеля» йдеться про «інтелектуальну сферу, центр якої є скрізь, а окружність ніде, і яку ми називаємо Богом». Для середньовічного розуму сенс був очевидний: Бог є в кожному своєму створінні, але жодне з них не обмежує Його. «Ось небо та небо небес не обіймають Тебе», — мовив Соломон (Перша книга царів, 8, 27); геометрична метафора сфери була, здається, тлумаченням цих слів.

Поема Данте зберегла Птолемеєву астрономію, яка протягом тисячі чотирьохсот років панувала в уяві людей. Земля міститься у центрі Всесвіту. Вона — непорушна сфера; навколо неї обертаються дев’ять концентричних сфер. Перші сім — небеса планет (небеса Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна); восьма — небо непорушних зірок; дев’ята — кришталеве небо, яке ще називають Першим Двигуном. Його оточує Емпірей^{520}, створений зі світла. Зрештою розум став потребувати весь цей химерний механізм, що складається з порожніх прозорих сфер, які обертаються (в одній системі їх знадобилося п’ятдесят п’ять); «De hypothesibus motuum coelestium commentariolus»[278] — ось скромна назва, яку Коперник^{521}, заперечник Аристотеля, дав рукопису, що докорінно змінив наше уявлення про космос. Для іншої людини, для Джордано Бруно^{522}, розлам зоряних склепінь став звільненням. У «Великопісній вечері» він проголосив, що світ є нескінченним наслідком нескінченної причини і що божество перебуває поруч, «бо воно всередині нас навіть більше, ніж ми самі всередині нас». Він шукав слова, щоб пояснити людям Коперників простір, і на одній знаменитій сторінці вивів: «Ми можемо з певністю стверджувати, що Всесвіт — увесь центр, або що центр Всесвіту є скрізь, а окружність — ніде» («Про причину, початок та єдине», V).

Це було із захватом написано 1584 року, ще осяяного світлом Відродження; через сімдесят років не залишилося навіть відблиску того запалу, і люди відчули себе загубленими у часі та просторі. В часі, бо якщо майбутнє та минуле нескінченні, то насправді не існує поняття «коли»; у просторі, бо якщо кожна істота перебуває на однаковій відстані від нескінченно великого і малого, відтак не існує й поняття «де». Ніхто не живе якогось дня в якомусь місці; ніхто не знає розмірів власного обличчя. В добу Відродження людство вірило, що досягло зрілого віку, і сповістило про це вустами Бруно, Кампанелли^{523} та Бекона. В XVII столітті його налякало відчуття старості; для самовиправдання воно ексгумувало віру в повільне й неминуче виродження всіх створінь унаслідок Адамового гріха. (У п’ятій главі «Буття» сказано, що «всіх Метушалахових днів було дев’ять сотень і шістдесят дев’ять літ», а в шостій, що «за тих днів на землі були велетні»). У «Перших роковинах» з елегії «Анатомія світу» Джон Донн побивається через короткий вік і невисокий зріст сучасних людей, подібних до фей і пігмеїв; Мілтон^{524}, як зазначає в його біографії Джонсон, боявся, що на землі вже буде неможливим епічний жанр; Гленвіл^{525} вважав, що Адам, «подоба Бога», мав телескопічний і мікроскопічний зір; Роберт Саут^{526} чудово написав: «Аристотель був лише уламком Адама, а Афіни — рудиментом Раю». В це похмуре століття абсолютний простір, який для Бруно був звільненням, став лабіринтом і безоднею для Паскаля. Він ненавидів Всесвіт і волів поклонятися Богу, але Бог для нього був менш реальним, аніж ненависний Всесвіт. Він шкодував, що небесне склепіння не може говорити, порівнював наше життя із життям тих, що, зазнавши корабельної аварії, опинилися на пустельному острові. Він відчував постійний тягар фізичного світу, відчував запаморочення, страх та самотність і висловив їх іншими словами: «Природа — це нескінченна сфера, центр якої є скрізь, а окружність — ніде». Так наводить цей текст Брюнсвік^{527}, однак критичне видання Турньора (Париж, 1941), що відтворює викреслені місця й вагання, які мали місце в рукописі, свідчить, що Паскаль почав писати слово «effroyable»[279]: «Жахлива сфера, центр якої є скрізь, а окружність — ніде».