Можливо, всесвітня історія — це історія різної інтонації деяких метафор.

Буенос-Айрес, 1951 р.

Десь 1938 року Поль Валері написав: «Історія літератури має бути не історією авторів і перипетій їхньої долі або долі їхніх творів, а історією Духу як творця й споживача літератури. Ця історія могла б дійти до кінця без жодної згадки про будь-якого письменника». Це не вперше Дух формулює таку думку; 1844 року в містечку Конкорд інший чоловік, рукою якого він водив, зазначив: «Я сказав би, що всі книги, які тільки є в світі, написані однією людиною; їм властива така цілісність, що вони, безперечно, є творінням одного всюдисущого автора» (Емерсон. «Essays»[280], VIII). За двадцять років перед тим Шеллі висловив думку, що всі минулі, нинішні й майбутні вірші є епізодами або уривками одного нескінченного вірша, створеного всіма поетами світу «A defence of poetry»[281], 1821).

Ці думки (що, поза сумнівом, беруть початок у пантеїзмі) здатні спричинити нескінченну дискусію; я ж згадую їх тут заради скромної мети: дослідити еволюцію одного образу в різних текстах трьох авторів. Перший текст — це нотатки Колріджа, датовані кінцем XVIII чи початком XIX століття, точно не пам’ятаю. Він пише дослівно таке:

«Якщо людина вві сні блукала Раєм і на підтвердження свого перебування там одержала квітку, а прокинувшись, виявила, що тримає цю квітку… що тоді?»

Не знаю, які думки викличе цей образ у мого читача; я вважаю його досконалим. Вдатися до нього, щоб на його основі будувати нові вдалі відкриття, видається неможливим; йому властиві цілісність і єдність певної terminus ad quem, межі. Звичайно, так воно і є; у літературі, як і в інших царинах, будь-яка дія є завершенням нескінченного ряду причин і джерелом нескінченного ряду наслідків. За відкриттям Колріджа — загальне і прадавнє відкриття поколінь закоханих, котрі благали квітку як запоруку кохання.

Другий текст, який я наведу, — роман Велса, начерки до якого той зробив 1887 року, щоб через сім років, улітку 1894, остаточно опрацювати. Перший варіант мав назву «The Chronic Argonauts»[282] (у цій відкинутій назві слово «chronic» має етимологічне значення «часовий»); остаточна назва — «The Time Machine»[283]. У цьому романі Велс продовжує й видозмінює старовинну літературну традицію передвіщення майбутнього. Пророк Ісая бачить падіння Вавилона й відродження Ізраїлю; Еней — воїнську долю своїх нащадків-римлян; пророчиця з «Edda Saemundi»[284] — повернення богів, які після битви, що спалахує раз у раз, руйнуючи щоразу наш світ, знаходять серед молодої трави шахові фігури, якими перед тим грали… На відміну від цих глядачів власних пророцтв, герой Велса сам подорожує в майбутнє. Він повертається пригнічений, укритий пилом і розчарований; повертається з віддаленої в часі людської цивілізації, де люди розділилися на два ворожі види (бездіяльних елоїв, які живуть у розкішних палацах і занедбаних садах; і морлоків, які мешкають під землею, добре бачать у пітьмі й харчуються елоями); повертається з посивілими скронями і приносить із майбутнього зів’ялу квітку. Такий другий варіант створеного Колріджем образу. Квітка з майбутнього — більш неймовірна, ніж квітка з Раю або побачена вві сні, — немислима квітка, атоми якої досі не сполучилися між собою.

Третій варіант, який я тлумачитиму, найбільш філігранний — це відкриття письменника, набагато складнішого, ніж Велс, хоча й менш обдарованого тими чудовими чеснотами, що їх зазвичай ототожнюють із класикою. Я маю на увазі автора «Приниження Нортморів», сумного й вигадливого Генрі Джеймса. Помираючи, він залишив незавершений фантастичний роман «The Sense of the Past»[285] — таку собі варіацію чи обробку «The Time Machine»[286]. Герой Велса подорожує в майбутнє на незбагненному апараті, що пересувається вперед і назад у часі, наче інші машини в просторі; Джеймсів апарат повертається у минуле, у XVIII століття, шляхом взаємопроникнення з тією добою (обидві дії неможливі, але зображена Джеймсом більш умотивована). На відміну від попередніх сюжетів, у «The Sense of the Past» дійсність і вигадку (теперішнє та майбутнє) єднає не квітка, а портрет, датований XVIII століттям, на якому незбагненним чином зображений герой твору. Зачарований цією картиною, він переноситься у час її створення. Серед людей, яких він зустрічає, звичайно, і художник, котрий малює його портрет із жахом і відразою, мовби інтуїтивно відчуває щось незвичайне і протиприродне у цих рисах обличчя з майбутнього… Таким чином Джеймс створює неймовірне regressus іп infinitum[287]: його герой, Ралф Пендрел, повертається у XVIII століття. Наслідок випереджає причину, а мотив подорожі є одним із її результатів.

Велсові, напевне, не був знайомий текст Колріджа; а от Генрі Джеймс знав текст Велса і захоплювався ним. Звичайно, якщо теорія про те, що всі автори — це один-єдиний автор, вірна[288], то ці факти не мають ніякого значення. Однак насправді необов’язково заходити так далеко; пантеїст, який проголошує, нібито множинність авторів — ілюзія, несподівано знаходить підтримку в класициста, котрий не надає множинності значення. Для класичного розуму важить література як така, а не індивіди. Джордж Мур і Джеймс Джойс включали в свої твори чужі сторінки та висловлювання; Оскар Вайлд зазвичай дарував сюжети іншим; обидві лінії поведінки, на перший погляд несумісні, насправді свідчать про однакове розуміння мистецтва. Розуміння екуменістичне, безособове… Інший свідок глибокої єдності Слова, заперечник будь-яких обмежень особистості, славетний Бен Джонсон, узявшись сформулювати власний літературний заповіт і дати позитивну чи негативну оцінку своїм сучасникам, як вони на те заслуговували, обмежився тим, що зібрав докупи уривки із Сенеки, Квінтиліана^{528}, Йоста Ліпса^{529}, Вівеса^{530}, Еразма^{531}, Макіавеллі^{532}, Бекона й обох Скалігерів^{533}.

І останнє зауваження. Ті, хто скрупульозно наслідує одного автора, роблять його безособовим, бо ототожнюють певного письменника з усією літературою, оскільки побоюються — відійшовши від нього бодай на крок — відійти від здорового глузду та усталеного мислення. Упродовж багатьох років я вірив, що ледь не нескінченна література, втілена в одній людині. Цією людиною був для мене Карлайл, Йоганес Бехер^{534}, Вітмен, Рафаель Кансінос-Ассенс, Де Квінсі.

Ліричний фрагмент «Кубла Хан»^{535} (понад п’ятдесят римованих нерівноскладових милозвучних рядків) наснився англійському поету Семюелу Тейлору Колріджу одного літнього дня 1797 року. Колрідж пише, що він тоді усамітнився в маєтку на околиці Ексмура; через хворобу йому довелося прийняти снодійне; сон здолав його через кілька хвилин після того, як він прочитав одне місце у Перчеса^{536}, де йдеться про спорудження палацу Кубла Хана, імператора, чию славу на Заході створив Марко Поло^{537}. Випадково прочитаний текст уві сні Колріджа почав розростатися та множитися; сплячій людині ввижалася низка зорових образів і — водночас — слова, що їх відтворювали; через годину він прокинувся, певний, що склав або сприйняв поему приблизно на триста рядків. Він пам’ятав їх дуже виразно і зміг записати той фрагмент, що й досі залишився серед його творів. Несподіваний візит перервав роботу, і згодом він не зміг пригадати решту тексту. «З великим подивом і прикрістю я виявив, — розповідає Колрідж, — що, хоч і невиразно, проте пригадую в загальних рисах те видіння, однак усе інше, за винятком восьми-десяти окремих рядків, зникло, наче кола на поверхні ріки від кинутого каменя, і — на жаль — відновити їх у подальшому не вдалося». Свінберн відчув, що врятовані рядки були найдосконалішим взірцем музики англійської мови і що людина, здатна їх проаналізувати, могла б (метафора належить Джонові Кітсу) розплести веселку. Переклади та переспіви поезій, головним достоїнством яких є музика, не мають сенсу і навіть можуть бути шкідливими; тож обмежимося наразі тим, що Колріджу уві сні була дана безперечно чудова сторінка.