Коли все ще спантеличений Чернець вийшов із Сінґ-Сінґа, тисяча двісті хлопців з його банди розбрелися хто куди. Йому не вдалося зібрати їх знову, й тоді він вирішив діяти самостійно. 8 вересня 1917 року він учинив безлад на вулиці. А 9 вересня вирішив узяти участь у безладі набагато більших масштабів і завербувався в піхотний полк.

Нам відомі деякі подробиці з його військової кар’єри. Ми знаємо, що він був рішуче налаштований проти захоплення ворожих солдатів у полон і що одного разу (застосувавши рушничний приклад) перешкодив цій ганебній практиці. Знаємо також, що йому вдалося втекти зі шпиталю й повернутися на передову. Знаємо, що він відзначився в бою під Монфоконом^{35}. Знаємо, він потім розповідав, що, мовляв, деякі танці на Бауері^{36} куди небезпечніші, ніж та європейська війна.

25 грудня 1920 року мертве тіло Ченця Істмена знайшли на одній з центральних вулиць Нью-Йорка. У ньому виявили п’ять куль. У щасливому невіданні смерті якийсь кіт звичайної породи розгублено терся навколо нього.

Образ Арізонського краю — це перше, що постає в уяві; образ Арізонського краю і штату Нью-Мексико, цих земель, які лежать на славному фундаменті зі срібла та золота, земель запаморочливих і примарних, земель монументального плоскогір’я і ніжних кольорів, земель з білим блиском скелета, очищеного птахами. На цих землях перед нами постає інший образ, образ Малюка Біллі — вершника, який наче вріс у коня, хлопця з пістолетами, гучні постріли яких оглашають пустелю, а кулі, що з них вилітають, убивають на великій відстані, мов якимись чарами.

Пустеля, насичена металами, суха й блискуча. Майже хлопчик, який, померши в двадцять один рік, уже заборгував людській справедливості двадцять одну смерть — «не рахуючи мексиканців».

Десь 1859 року в одному з підземних нетрищ Нью-Йорка народився хлопець, якому жах і слава подарували кличку Малюк Біллі. Розповідають, ніби він з’явився на світ зі стомленого лона ірландки, але виріс серед негрів. У цьому хаосі зі смороду та кучерявого чорного руна він щиро тішився своїм ластовинням і гладенько прилизаним рудим волоссям. Він пишався з того, що народився білим; був він також худим, відлюдкуватим, підлим. У дванадцять років приєднався до банди «Swamp Angels» (Болотні Ангели), небесних створінь, які чинили розбій у підземному світі клоак. Ночами, які пропахли запахом горілого туману, вони раптово виникали з цього смердючого лабіринту, йшли за якимсь випадковим німецьким матросом, збивали його з ніг ударом по голові, роздягали до спідньої білизни і йшли шукати нової здобичі. Командував ними сивоголовий негр Ґес Гаузер Джонас, відомий також своїм умінням труїти коней.

Іноді з горища якої-небудь халупи, що стояла біля води, жінка витрушувала на голову перехожого відро з попелом. Перехожий конвульсивно вимахував руками й задихався. На нього вмить навалювалися Болотні Ангели, затягували його в льох і там обчищали до нитки.

Такими були роки навчання для Біллі Гаріґена, майбутнього Малюка Біллі. Він не цурався театральних видовищ, і йому подобалося дивитись (мабуть, без ніякого передчуття, що це символи та знаки його майбутньої долі) мелодрами з життя ковбоїв.

Той факт, що в ті часи в переповнених театрах на Бауері (де глядачі кричали: «Підіймай лахманину!», якщо завіса бодай на мить затримувалася) безперервно ставили мелодрами з ковбоями та пістолетними пострілами, пояснювався дуже просто: Америка тоді марила Заходом, він невтримно вабив її до себе. За тим обрієм, де заходило сонце, було золото Невади та Каліфорнії. За тим обрієм, де заходило сонце, була сокира, що валила на землю кедри, величезна вавилонська морда бізона, капелюх-циліндр з високим наголовком та безліч подружніх ліжок Брайґема Янґа^{37}; там були церемонії та гнів червоношкірих жителів Америки, гаряче й чисте повітря пустель, неозорі прерії, первісні землі, біля яких сильніше калатають серця, як калатають вони на березі моря. Захід кликав і манив. Безперервний цокіт кінських копит безперервно лунав у ті роки; то цокотіли копита коней, на яких тисячі американців поспішали на Захід. Десь 1872 року до цього потоку приєднався й Білл Гаріґен, що втік із прямокутної тюремної камери.

Історія (що, як і декотрі кінорежисери, не завжди дотримується хронологічного порядку у сценах) тепер переносить нас до не завжди безпечної таверни, що загубилася в неозорій пустелі, наче у відкритому морі. Час дії — бурхлива ніч 1873 року. Точне місце — Льяно-Естакадо (штат Нью-Мексико). Земля майже надприродно рівна, але небо клубочиться грозовими хмарами, крізь які вряди-годи визирає місяць, — враження таке, ніби там височіють гори і розверзаються безодні. На землі — білий череп корови, виття та очі койота в темряві, стрункі коні та яскраве світло таверни. У приміщенні таверни, спираючись ліктями на єдину стійку, стомлені й могутні чоловіки п’ють міцні трунки й, хизуючись, подзеленькують великими срібними монетами, на яких викарбувані змія та орел. Якийсь п’яний тягне свою монотонну пісню, не звертаючи ні на кого уваги. Є тут такі, котрі розмовляють із багатьма «с» — певно, іспанською мовою, але таких тут зневажають. Білл Гаріґен, рудий пацюк із нью-йоркських нетрищ, — серед тих, котрі п’ють біля стійки. Він уже вихилив кілька чарок, але йому хочеться замовити ще одну — либонь тому, що в нього вже немає жодного сентаво. Його пригнічують люди з цих пустельних рівнин. Вони здаються йому величезними, шаленими, неймовірно спритними у приборканні дикої худоби та норовливих коней.

Аж раптом западає цілковита тиша, яку порушує тільки занудний спів п’яного. До таверни заходить мексиканець — могутніший за всіх могутніх чоловіків, з обличчям старої індіанки. На голові сомбреро з величезними крисами, за поясом — два пістолети. Каліченою англійською він вітає всіх ґрінґо, сучих синів, які тут п’ють. Ніхто не відповідає на його виклик. Білл запитує, хто це, і йому боязко шепочуть, що це Дейґо, тобто Дієґо, Белісаріо Вільяґран із Чіуауа. Негайно лунає постріл. Прикритий парапетом з високих чоловіків, Білл всаджує кулю в зухвалого прибульця. Келих випадає з руки Вільяґрана; слідом за келихом падає і чоловік. Йому вже не потрібна ще одна куля. Навіть не вшанувавши мертвого чепуруна поглядом, Білл поновлює розмову:

— Справді? — запитує він протяглим голосом. — А я Білл Гаріґен, із Нью-Йорка.

П’яний мугикає собі далі, ніхто не звертає на нього уваги.

Можна уявити собі апофеоз загальної радості. Біллові тиснуть руку, вихваляють його й частують віскі. Хтось помічає, що на його револьвері немає позначок, і пропонує вибити одну, щоб позначити смерть Вільяґрана. Малюк Біллі забирає собі наваху вбитого, але каже, що позначати вбитих мексиканців було б надто великою для них честю. Але Біллові й цього мало. Коли сутеніє, він розстеляє свою ковдру біля трупа й спить там до світанку — нехай усі дивляться.

Починаючи з того щасливого пострілу (у свої чотирнадцять років), народився Малюк Біллі Герой і помер Білл Гаріґен, утікач із в’язниці. Хлопчисько, що грабував людей у клоаках і нетрищах Нью-Йорка, став ковбоєм, що чинив розбій на кордоні. Він навчився чудово їздити верхи; навчився триматися в сідлі прямо, як це роблять у Вайомінґу чи в Техасі, а не відкидаючи тіло назад, як їздять в Ореґоні чи в Каліфорнії. Йому так і не вдалося дотягтися до власного легендарного образу, але він був до нього дуже близький. У ковбої залишилося щось від дрібного нью-йоркського злодія; він переніс на мексиканців ту ненависть, яку раніше йому вселяли негри, але його останніми словами були (брудні) слова, промовлені іспанською мовою. Він опанував мандрівне мистецтво торгувати худобою. Опанував також інше мистецтво — набагато складніше — підкоряти собі людей. І перше, й друге допомогли йому стати успішним злодієм у крадіжці худоби та коней. Іноді його манили до себе гітари та борделі Мехіко.