Здається, 1927 року я познайомився з однією похмурою дівчиною; спершу по телефону (Хулія з’явилась як голос без імені та подоби), потім, надвечір, — у крамничці на розі. У неї були надзвичайно великі очі, гарне гладеньке волосся, тендітна фігура. Вона була онукою й правнучкою федералістів. А мої предки належали до унітаріїв, і ця давня кровна звада стала для нас сполучною ланкою, яка ще міцніше єднала нас з вітчизною. Хулія жила зі своєю родиною у великому занедбаному будинку серед прикростей і банальностей, що супроводжують чесну бідність. Надвечір — лічені рази ввечері — ми прогулювалися кварталом Бальванера, де вона мешкала. Доходили до залізничної огорожі, а одного разу вулицею Сарм’єнто дісталися порубки Столітнього парку. Ми не кохали одне одного й не вдавали із себе закоханих: я вгадував у ній силу, далеку від еротики, і побоювався її. Стало банальним задля порозуміння з жінкою звіряти їй справжні чи вигадані події дитинства. Якось я розповів їй про дзеркала, то було 1928 року, згодом — 1931 — це обернулося на галюцинації. Нещодавно я дізнався, що Хулія збожеволіла, і дзеркала в її спальні запнуті, бо вона бачить у них моє відображення, яке витіснило її власне; і тоді вона тремтить і мовчить, а потім запевняє, що я якимсь дивом переслідую її.

Згубна послужливість мого обличчя, однієї з моїх колишніх подоб. Через таку огидну властивість мого обличчя я також маю викликати огиду, та мене вже це не обходить.

Argumentum ornitologicum[526]

Заплющую очі й бачу зграю птахів. Видіння триває якусь секунду або й менше; я не знаю, скільки птахів бачив. Їхня кількість певна чи невизначена? Ця задача пов’язана з питанням про існування Бога. Якщо Бог існує, кількість птахів певна, адже Йому відомо, скільки птахів я бачив. Якщо Бога немає, їхня кількість невизначена, бо їх ніхто не рахував. У такому випадку (припустімо) я бачив менше десяти птахів, але більше одного, хоча не бачив дев’ятьох, вісьмох, сімох, шістьох, п’ятьох, чотирьох, трьох чи двох птахів. Я бачив їх якусь кількість — між десятьма та одним — однак не дев’ять, не вісім, не сім, не шість, не п’ять тощо. Таке ціле число неможливо уявити; ergo[527], Бог існує.

Подейкують, ця історія сталася в Хуніні чи в Тапальке. Після набігу зник хлопчик, якого нібито викрали індіанці. Батьки марно шукали сина; спливло чимало років, коли це раптом якийсь солдат, що прийшов із внутрішніх районів країни, розповів їм про індіанця з блакитними очима, який міг бути їхнім сином. Зрештою вони таки стрілися з ним (хроніка не згадує, за яких обставин, а я не хочу вигадувати те, чого не знаю) і переконали себе, що це насправді їхній син. Чоловік, виснажений життям у пустелі серед дикунів, уже не розумів слів рідної мови, проте байдуже й покірливо дозволив довести себе до самого дому. Там він зупинився, мабуть, тому, що зупинились інші. Подивився на двері, наче не розуміючи, що це таке. Та ось він нахилив голову, скрикнув і побіг усередину, швидко перетнув обидва довгих патіо й кинувся до кухні. Тоді, не вагаючись, сунув руку в почорнілий від кіптяви комин і витягнув ножик з роговою рукояткою: він сховав його там іще хлоп'ям. Його очі світилися радістю, і батьки заплакали, бо знайшли свого сина.

Можливо, після цього спогаду були інші, однак індіанець не зміг жити в чотирьох стінах і одного дня знову подався до своєї пустелі. Як би я хотів знати, що він відчув тієї запаморочливої миті, коли минуле й теперішнє перемішалися між собою; я хотів би знати, чи загублений син воскреснув і вмер у тому екстазі, чи, може, бодай як немовля або собака, упізнав своїх батьків і дім.

Липневого дня 1952 року в одному із селищ Чако^{801} з’явився чоловік у жалобі. Він був високий, худий, схожий на індіанця й мав безстороннє обличчя дурника чи маски; люди поставилися до нього з поштивістю, яка стосувалася не його, а того, кого він удавав чи на кого встиг обернутися. Він уподобав ранчо біля самісінької ріки; за допомогою кількох сусідок прилаштував на козли дошку, а на неї — картонну труну з білявою лялькою. Потім запалили чотири свічки у високих свічниках і поклали довкола квіти. Посходилися люди. Розпачливі баби, приголомшені діти, наймити, які чемно познімали коркові шоломи, проходили перед труною, повторюючи: «Мої співчуття, генерале». Той скрушно стояв у головах, склавши руки на животі, наче вагітна жінка. Він простягав правицю, щоб потиснути чиюсь руку, і покірливо, але твердо відповідав: «Така доля. Ми зробили все, що в людських силах». До карнавки кидали монети в два песо, причому багато людей повторювали цей шлях.

Хто він (запитую я себе) — чоловік, який вигадав і виконав цей погребовий фарс? Фанатик, жалісливець, мрійник, облудник чи цинік? А може, виконуючи сумну роль удівця, він уявляв себе Пероном^{802}? Неймовірна історія, що, однак, мала місце — і, можливо, не один раз — з іншими акторами і в різних місцях. У ній — найточніший символ химерного часу, відбиток сну або п’єса в п’єсі, як у «Гамлеті». Чоловік у жалобі не був Пероном, а білява лялька — його дружиною Евою Дуарте, але й Перон так само не був Пероном, а Ева — Евою: вони були незнайомцями чи анонімами (їхні таємні імена та справжні обличчя ми не знаємо), які розігрували брутальну міфологію для передмість, які вірили в любов.

Ми попрощалися на розі площі Онсе.

Я подивився на тебе з протилежного тротуару; ти озирнулася й помахала мені рукою.

Між нами швидко текла ріка машин і людей; була п’ята година звичайного надвечір’я; звідки я міг знати, що та ріка була сумним непереборним Ахероном^{803}.

Більше ми не бачились, а через рік ти померла.

Тепер я шукаю цю згадку і вдивляюсь у неї, й усвідомлюю її облудність, бо за буденним прощанням ховалася нескінченна розлука.

Вчора після вечері я залишився вдома і, намагаючись зрозуміти, що й до чого, перечитав останнє напучення, яке Платон вклав у вуста свого вчителя. Я прочитав, що душа може уникнути смерті, коли помирає тіло.

І тепер я не знаю, що є істиною — це зловісне тлумачення чи простодушне прощання.

Бо якщо душі не помирають, їхні прощання мають обходитися без пафосу.

Сказати «прощавай» — означає заперечити розлуку, мовляв: сьогодні ми удаємо, ніби прощаємось, але ж побачимося завтра. Люди вигадали прощання, знаючи, що вони певним чином безсмертні, хоча вважають себе випадковими й минущими.

Деліє, колись — біля якої ріки? — ми продовжимо цей непевний діалог і запитаємо себе, чи справді в одному з міст, що загубилося посеред однієї рівнини, ми були Борхесом і Делією.

Цей чоловік прибув із Південної Англії одного зимового ранку 1877 року. А що він мав почервоніле лице й атлетичну статуру, і до того ж був огрядний, то майже всі вирішили, нібито він англієць, втім, він таки скидався на справжнісінького Джорджа Буля. Він був убраний у циліндр і кумедне вовняне пончо, що розходилося на грудях. Гурт чоловіків, жінок і дітлахів з нетерпінням чекав на нього; у багатьох горлянку перерізала червона смужка, інші були без голови, тож рухались обережно й непевно, наче в пітьмі. Вони оточили прибульця, хтось, стоячи позаду, вилаявся, однак давній страх стримував цих людей, і вони не зважувалися на щось більше. Тоді наперед виступив якийсь військовий із жовтаво-зеленою шкірою й очима, схожими на дві головешки; скуйовджене волосся та густа борода, здавалося, поглинули його обличчя. Десять-дванадцять смертельних ран посмугували його тіло, наче шкуру тигра. Уздрівши його, прибулець зблід, а тоді зробив крок уперед і простягнув руку.