На цьому мій сон зникає, як вода у воді. Простора бібліотека, що оточує мене, розташована на вулиці Мехіко, а не Родріґеса Пеньї^{796}, і ви, Луґонесе, покінчили життя самогубством ще на початку тридцять восьмого року. Моя самовпевненість і туга вигадали неймовірну картину. Нехай так (кажу я собі), але завтра я теж помру, наші часи переплутаються, і хронологія загубиться у світі символів, і певним чином буде справедливим стверджувати, що я приніс вам цю книгу, і ви її прийняли.

X. Л. Б.

Буенос-Айрес, 9 серпня 1960 р.

Він ніколи не гаяв час, втішаючись спогадами. Враження вислизали, миттєві й виразні: кіновар гончара, небесне склепіння, всіяне зорями, які до того ж були богами, місяць, із якого впав лев, гладенька поверхня мармуру під неквапними чутливими пальцями, смак веприни, яку любив шматувати білими гострими зубами, якесь фінікійське слово, чорна тінь від списа на жовтому піску, близькість моря або жінок, терпке, густе, наче мед, вино — могли повністю заполонити його душу. Він знав почуття страху, але гнів і мужність теж, і якось він першим видерся на ворожий мур. Жадібний, цікавий, несподіваний, він знав лиш один закон — власну втіху, задовольнивши яку, відразу байдужів; він побував у різних краях, бачив на різних берегах моря міста, і людей, і палаци. На велелюдних базарах чи в узніжжі гори, вершина якої танула у високості — там, певно, жили сатири, — він слухав хитромудрі оповіді, які сприймав за чисту монету, не розпитуючи, правда це чи вигадка.

Поступово чудовий світ відцурався його; невблаганна імла стерла лінії його руки, ніч загасила зорі, земля хиталася під ногами. Все віддалялося й туманіло. Збагнувши, що сліпне, він закричав; у ті часи ще не знали стоїчної сором’язкості, і Гектор міг спокійно втекти. «Я вже ніколи не побачу, — сяйнула думка, — ні сповненого міфічного жаху неба, ні свого зміненого плином років обличчя». Дні й ночі плинули над його сповненим розпачу тілом, та якось уранці він прокинувся, обвів очима — вже без подиву — розпливчасті предмети довкола і підсвідомо, як людина, котра впізнає якусь мелодію чи голос, відчув, що все колись уже було з ним, і сприйняв це з острахом, але й з радістю, надією та цікавістю. І поринув у свою пам’ять, що здалася йому бездонною, і видобув із її круговороту забутий спомин, який сяйнув, наче монета під дощем, можливо, тому, що досі приходив хіба уві сні…

Спомин був такий. Якийсь хлопець скривдив його, і він поскаржився батькові. Той дав йому вибалакатися, вдаючи, буцімто не чує або не розуміє його, а тоді зняв зі стіни сповнений загадкової влади бронзовий кинджал, про який хлопчик потай мріяв. Тепер він тримав його в руці, і несподіванка володіння ним витіснила образу, проте батько мовив: «Нехай знають, що ти мужчина», — і в голосі його був наказ. Ніч укрила дороги; стискаючи кинджал, в якому відчував таємничу силу, він спустився крутосхилом, на якому стояв їхній дім, і побіг до моря, з думкою про Аякса^{797} та Персея^{798}, розтинаючи й сповнюючи ранами та ударами солонкувату тишу. То було саме те, що він шукав, — присмак давньої миті; все інше його не обходило — обрáзи, безглузда бійка, повернення із закривавленим кинджалом.

Той спомин викликав інший, де також були ніч і неминуча пригода. Жінка, перша із уготованих йому богами, чекала на нього в пітьмі підземелля, він шукав її в схожих на кам’яні тенета галереях і крутосхилах, що занурювались у морок. Чому до нього прийшли саме ці спомини, позбавлені гіркоти, немов просте передчуття цього дня?

На превеликий свій подив він зрозумів. У тій ночі, в яку занурювалися тепер його смертні очі, на нього теж чекали любов та небезпека, Арей^{799} і Афродіта^{800}, бо вже вгадувався, вже підступав до нього звідусіль гомін слави й гекзаметрів, вигуки людей, які боронили храм, що його не спромоглися врятувати боги, і рипіння чорних кораблів, що шукали в морі омріяний острів, і гул «Одіссеї» та «Іліади» — йому судилось їх оспівати й закарбувати в людській пам’яті. Ми знаємо це, але не знаємо, що відчував він, коли сходив в остаточний морок.

Dreamtigers[525]

У дитинстві я обожнював тигра: не плямистого тигра з мочарів Парани та амазонських нетрів, а смугастого азійського, бенгальського тигра, зітнутися з яким здатний лише воїн, сидячи в дерев’яній башті на спині слона. Зазвичай я стояв, забувши про час, перед однією з кліток у зоологічному саду; я оцінював товстезні енциклопедії й книги з природознавства залежно від пишноти зображених у них тигрів. (Я досі пам’ятаю ці малюнки, хоча не можу безпомильно пригадати обличчя або усмішку якоїсь жінки). Дитинство минуло, тигри і пристрасть постаріли, але поки що не полишають мої сни. В глибоководному сум’ятті снів саме їх найбільше, авжеж: я сплю і втішаюся першим-ліпшим сном, коли раптом усвідомлюю, що це сон. Тоді я думаю: це сон, звичайна забаганка моєї волі, а що влада моя безмежна, то зараз я зроблю так, що з’явиться тигр.

Яка наївність! Моїм снам ніколи не вдається відтворити бажаного звіра. Щоправда, тигр з’являється, але він схожий на опудало, або кволий, або потворний, або неймовірних розмірів, або такий, що відразу зникає, або подібний до собаки чи птаха.

А. — Захопившись розумуванням про безсмертя, ми зустріли вечір, не запаливши світла. Ми не бачили обличчя один одного. Спокійно і лагідно, а отже більш переконливо, ніж якби він гарячкував, Маседоніо Фернандес повторював, що душа безсмертна. Він запевняв мене, що тілесна смерть не має ніякого значення і що сама смерть — найнікчемніша справа, яка тільки випадає на долю людини. Я бавився навахою Маседоніо: відкривав і закривав її. Чийсь акордеон неподалік раз у раз награвав «Кумпарсіту» — манірну мелодійку, що подобається багатьом людям, бо їм набрехали, нібито це старовинна музика… Я запропонував Маседоніо разом покінчити життя самогубством, аби ніщо не завадило нам продовжити дискусію.

Z (глузливо). — Маю підозру, що зрештою ви не наважились.

А (загадково). — Щиро кажучи, я не пам’ятаю, чи покінчили ми життя самогубством тієї ночі.

Вдень їх пестять лагідні шкарпетки і наснажують підбиті шкіряні черевики, але пальцям моїх ніг це байдуже. Вони знають лише одне: нарощувати нігті — напівпрозорі й гнучкі рогові перетинки для захисту, але від кого? Грубі й недовірливі, як ніхто, вони ні на мить не припиняють виробляти цю слабку зброю. Їм байдужі цілий світ і радощі життя, бо вони, бач, невпинно виробляють нікчемні відростки, які раз у раз зрізає брутальна золінгенівська сталь. Протягом дев’яноста днів ув’язнення в темряві материнського лона вони тільки те й робили. Коли я спочиватиму на Реколеті, у притулку попелястого кольору, прикрашеному штучними квітами й талісманами, вони затято робитимуть свою справу, поки їх не стримає розпад. Їх і щетину на моєму обличчі.

Іслам стверджує, що в неминучий день Страшного суду кожен, хто согрішив, відтворивши образ живої істоти, воскресне зі своїми творіннями, і йому звелять їх оживити. А він не зможе і горітиме разом з ними у вічному вогні. Хлопчиком я спізнав жах такого спектрального подвоєння або помноження дійсності, коли стояв перед великими дзеркалами. Вони непохибно й невтомно переслідували мої рухи, їхня космічна пантоміма після смеркання робилася надприродною. Я благав Бога й свого ангела-заступника, щоб мені не снилися дзеркала. Я занепокоєно спостерігав за ними. Часом мене лякало, що їхні зображення різнитимуться від дійсності; часом боявся побачити в них своє спотворене мінливістю долі обличчя. Згодом я впевнився, що цей страх знову якимсь дивом існує серед людей. Історія ця досить проста й невтішна.