У просякнутому смородом хліву, що притулився біля нової кам’яної церкви, лежить чоловік з безбарвними очима й безбарвною бородою і покірливо чекає на смерть, як чекають на сон. Підкоряючись своїм таємним законам, день переміщає й перемішує у вбогому приміщенні тіні; знадвору залишилися виоране поле, всіяний мертвим листям яр і вовчий слід на чорній твані на краю лісу. Забутий усіма чоловік спить і бачить сон. Дзвін, що скликає на вечірню молитву, будить його. В Англійському королівстві церковний дзвін встиг зробитись одним із вечірніх звичаїв. Одначе колись, іще хлоп’ям, чоловік бачив обличчя Одіна, священний жах і захоплення, прикрашеного римськими монетами незграбного дерев’яного ідола у важких шатах, а ще жертовних коней, собак, бранців. Він помре до сходу сонця і разом з ним помруть і вже ніколи не воскреснуть живі картини язичницьких обрядів; світ трохи збідніє зі смертю цього сакса.

Події, що населяють простір і добігають кінця, коли хтось помирає, здатні зачарувати нас, але якась річ або безліч речей помирають з кожною смертю, хіба що, як твердять богослови, існує вселенська пам’ять. У плинному часі був день, коли згасли останні очі, що бачили Христа; битва під Хуніном і любов Єлени померли з чиєюсь смертю. Що помре з моєю смертю, яку зворушливу чи тендітну форму втратить світ? Голос Маседоніо Фернандеса, фарбованого коника на пустирі між вулицями Серрано та Чаркас, грудку сірки в шухляді письмового стола з червоного дерева?

З цього міста вирушали армії, що здавалися великими і згодом ставали такими у величі своєї слави. Через багато років один солдат повернувся і з чужоземним акцентом переповів історії, що сталися в місцевостях, які називалися Ітусаінго^{810} та Аякучо^{811}. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого.

Ці місця знали дві тиранії. Під час першої кілька чоловіків, сидячи на передку воза, вихваляли білі та жовті абрикоси; якийсь хлопчик відсунув край брезентової накидки й побачив голови унітаріїв із закипілою кров’ю на бородах. Друга принесла багатьом ув’язнення та смерть і всім — тривогу, повсякденний присмак ганьби, постійне приниження. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого.

Чоловік, який знав усі слова, з дбайливою любов’ю подивився на кожну рослину й пташку в цьому краї і дав їм — можливо, назавжди — імена, і в залізних метафорах відтворив химерні заходи сонця й мінливі фази місяця. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого.

Тутешні покоління спізнали також ті звичайні та якоюсь мірою вічні примхи долі, що становлять суть мистецтва. Тепер усе це в минулому, наче й не було нічого, однак тисяча вісімсот шістдесят якогось року людині в готельному номері наснилася бійка. Ґаучо кидається з ножем на негра, валить його, наче мішок кісток, дивиться, як той агонізує і вмирає, нахиляється, щоб витерти ніж, а тоді відв’язує свого коня й повільно — щоб ніхто, бува, не подумав, що він тікає, — сідає верхи. Те, що сталось одного разу, повторюється безліч разів; вражаючі армії зникли, залишилась тільки примітивна бійка на ножах; сон однієї людини зробився часткою загальної пам’яті.

Якось у коридорі я побачив стрілку, що вказувала напрямок, і подумав, що цей безневинний символ був колись уламком заліза, неминучою та смертельною зброєю, що входила в плоть людей і левів, і затьмарювала сонце під Фермопілами^{812}, і назавжди відміряла Гаральду, синові Сіґурда, шість футів англійської землі.

Згодом хтось показав мені фотографію угорського вершника; груди його коня були оповиті арканом. Я зрозумів, що аркан, який колись розтинав повітря й укоськував биків на пасовищі, перетворився на визивну прикрасу святкової збруї.

На одному з цвинтарів на Заході я завважив рунічний хрест із червоного мармуру; перехрестя були вигнуті й розширялись, обрамлені колом. Цей стиснутий і обмежений хрест нагадував про інший — з вільними перехрестями, який у свою чергу нагадує про шибеницю, проклятий Лукіаном із Самосати «брутальний пристрій», на якому терпів муки Господь.

Хрест, аркан і стріла — прадавнє знаряддя людини, нині їх принизили чи звеличили до символів; не знаю, чому вони так зачаровують мене, якщо на землі не існує нічого, що б не стерло забуття і не спотворила пам’ять, якщо ніхто з нас не знає, на який образ його оберне майбутнє.

Коли йому набридла рідна Іспанія, старий солдат знайшов утіху в безмежних обширах Аріосто, в місячній долині, де стоїть змарнований у снах час, і в щирозлотому магометанському боввані, що його вкрав Ріналд Монтальбанський^{813}.

Добродушно кепкуючи з себе, він вигадав легковірного, замороченого читанням неймовірних історій чоловіка, котрий вирушив на пошуки звитяг і див у прозаїчних місцях, що звалися Тобосо та Монтьєль.

Переможений дійсністю та Іспанією, Дон Кіхот помер у рідному селі десь 1614 року. Не набагато пережив його Міґель де Сервантес.

Для обох, мрійника і його мари, весь сюжет полягав у протиставленні двох світів: уявного світу лицарських романів і повсякденного звичайного світу XVII століття.

Вони не підозрювали, що час зрештою зітре цю суперечність, не підозрювали, що Ламанча й Монтьєль, і худюща фігура лицаря у майбутньому стануть такими ж поетичними, як плавання Сіндбада або безмежні обшири Аріосто.

Бо література починається й завершується міфом.

Paradiso[528], XXXI, 108

Діодор Сіцилійський^{814} розповідає про розібраного на частини й розкиданого по світу Бога. Хто з нас, ідучи в сутінках або згадуючи якийсь день у своєму минулому, хоча б раз не відчув, що втратив щось неосяжне.

Люди втратили одне-єдине обличчя, неповторне обличчя, і кожен хотів би бути тим прочанином (вимріяним десь у емпіреях, під Трояндою), котрий у Римі побачив хустку Вероніки^{815} і, сповнений віри, прошепотів: «Ісусе Христе, Боже мій, Боже істинний, так ось яке лице ти мав?»

Біля дороги стоїть кам’яний образ, а під ним написано: «Істинний образ Пресвятого Обличчя Божого в Хаені»; якби ми насправді знали, який він був, ми б мали ключ до всіх загадок і взнали, чи був син теслі Сином Божим.

Апостол Павло бачив його як сяйливе світло; Іоанн — як осяйне сонце; свята Тереза^{816} — багато разів — як спокійне сяйво, але так і не роздивилась, якого кольору були його очі.

Ми втратили ці риси, як губиться в пам’яті магічне число, складене зі звичайних цифр; як назавжди губиться картинка в калейдоскопі. Ми можемо побачити їх згодом, але не впізнати. Профіль якогось єврея, побаченого в метро, міг належати Ісусові; руки, що простягають нам решту через віконце каси, — можливо, ті самі, що їх солдати прибивали колись цвяхами до хреста.

Можливо, якась риса обличчя розіп’ятого чатує в кожному дзеркалі; можливо, обличчя вмерло, стерлося, щоб Бог оселився в кожному.

Хтозна, чи не побачимо ми його цієї ночі в лабіринтах сну, щоб не впізнати завтра?

Того дня Жовтий Імператор показував поетові свій палац. Вони довго йшли, залишивши позаду перші західні тераси, що — наче сходи майже нескінченного амфітеатру — спускалися до раю, як звався сад, за бронзовими дзеркалами якого й заплутаним живоплотом із ялівцю вже вгадувався лабіринт. Вони безтурботно загубилися в ньому, спершу наче підкорившись грі, а згодом не без остраху, тому що прямі алеї весь час непомітно, але постійно викривлялися, переходячи в коло. Близько півночі спостереження за зорями і вчасне жертвопринесення черепахи дозволили їм вирватися з цього наче зачарованого місця, проте відчуття, що вони загубилися, супроводжувало їх до кінця. Потім вони перетнули передпокої, внутрішні дворики, бібліотеки і шестикутну залу з клепсидрою; вранці з вежі вони помітили кам’яного чоловіка, який невдовзі назавжди зник. Багато сяйливих рік перетнули вони в човнах із сандалового дерева чи багато разів — одну ріку. Імператорський почет рухався вперед, і люди падали ницьма, та якось вони висадилися на одному острові, і якийсь чоловік залишився стояти, бо ніколи доти не бачив Сина Неба, тож катові довелося відрубати йому голову. Їхні очі байдуже дивилися на чорне волосся, танці чорних та їхні химерні золоті маски; дійсність перемішалася зі сном або, краще сказати, була однією з форм сну. Здавалося, на землі не було нічого, крім садів, річок, архітектури і різноманітних розкошів. Через кожні сто кроків небо розтинала вежа; очам усі вони здавалися однаковими, проте найперша була жовтою, а остання — червоною, такими тонкими були відтінки і такою довгою вся низка.