Біля підніжжя передостанньої вежі поет (який, здавалося, не звертав уваги на видовища, що зачаровували всіх) прочитав короткий твір, який ми нерозривно пов’язуємо тепер з його ім’ям і який, за твердженням найдотепніших історіографів, став причиною його безсмертя і смерті. Текст загубився; хтось запевняє, що він складався з одного рядка, інші — з одного слова. Насправді — хоч це здається неймовірним — вірш увібрав у себе весь величезний палац з усіма подробицями, всі знамениті предмети з порцеляни і всі малюнки на них, і сутінки та відблиски призахідного сонця, і кожну мить розпачу або щастя славетних династій смертних, богів і драконів, які жили тут споконвіків. Усі мовчали, а Імператор вигукнув: «Ти вкрав мій палац!» — і меч ката урвав поетове життя.
Інші переповідають цю історію інакше. У світі не можуть існувати дві однакові речі; щойно поет (кажуть вони) прочитав вірша, палац зник, немов зруйнований і спалений останнім звуком. Звичайно, такі легенди — лише плід уяви тих, хто їх вигадав. Поет був рабом Імператора й помер як раб; його вірш позабувся, бо заслуговував забуття, а його нащадки досі шукають і ніяк не знайдуть потаємне слово Всесвіту.
Everything and nothing[529]
Він був ніхто; за його обличчям (навіть на кепських портретах тих часів не схожим на інші) й численними, химерними, недоладними словами був лише холод, сон, який нікому не снився. Спочатку він гадав, нібито решта людей подібна до нього, проте здивування приятеля, з яким він завів розмову про цю порожнечу, відкрило йому помилку, і він назавжди затямив, що не слід відрізнятися від інших людей. Якось він вирішив, що знайде розраду в книгах, і — за свідченням одного сучасника — вивчив трохи латину і меншою мірою грецьку мову; згодом йому здалося, буцімто те, чого він прагне, може дати простий людський ритуал, і одного довгого червневого дня він здійснив обряд посвяти з допомогою Анни Хетуей{817}. Йому було за двадцять, коли він приїхав до Лондона. Несамохіть він уже призвичаївся видавати себе за когось іншого, щоб раптом не виявилося, що він ніхто; в Лондоні він знайшов ремесло, яке було його покликанням, ремесло актора, котрий на кону удає когось іншого перед юрбою, яка удає, ніби має його за цього іншого. Акторська праця дозволила йому спізнати неймовірну втіху, можливо, вперше в житті; одначе лунав останній вірш, зі сцени прибирали останній труп, і він знову відчував огидний присмак ірреальності. Він переставав бути Феррексом чи Тамерланом і знову робився ніким. Зацькований, він почав вигадувати інших персонажів та інші трагічні сюжети. Відтак, поки його тіло робило в борделях і шинках Лондона те, що має робити тіло, душа жила в ньому, була то глухим до пересторог авґурів Цезарем, то нетерпимою до жайворонка Джульєттою, то Макбетом, котрий розмовляє на пустищі з відьмами, які водночас є богинями долі. Ніхто в світі не був стількома людьми, як цей чоловік, що на кшталт єгипетського Протея міг перевтілюватися в усі ймовірні створіння. Іноді в закутку якогось твору він залишав зізнання, певний, що його не розгадають; Річард запевняє, нібито він один грає багато ролей; Яго вимовляє дивні слова «я — це не я». Посутня тотожність буття, мрій та гри надихнула його на славетні сцени.
Двадцять років він жив, владарюючи над своїми запамороченнями, аж поки одного ранку не відчув огиду й жах через необхідність бути стількома заколотими королями і стількома нещасними закоханими, що сходяться, розходяться й помирають із милозвучними репліками на вустах. Того ж дня він залагодив продаж свого театру. Менше ніж за тиждень він повернувся до рідного містечка, де віднайшов дерева й річку свого дитинства, але вже не пов’язував їх із тими, іншими, знаменитими міфологічними алюзіями та латинськими іменами, які славила його муза. Одначе він мусив бути кимось; і він зробився підприємцем, який відійшов од справ і, маючи певні статки, цікавиться лише позиками, судовими позовами та незначними відсотками від позик. У цій ролі він продиктував відомий нам сухий заповіт, свідомо позбавлений будь-яких натяків на пафос або літературний стиль. Лондонські друзі часом відвідували самітника, і він знову грав для них роль поета.
Історія додає, що до чи після смерті він постав перед Богом і мовив: «Я, котрий марно був стількома людьми, хочу бути лише самим собою». Божий голос відповів йому крізь буревій: «Я також не я; я вимріяв світ, як ти свої твори, мій Шекспіре, ти — одне з моїх сновидінь, ти, як і я, є всім і нічим».
Ragnarök[530]
Образи снів (пише Колрідж) відтворюють враження, а не спричиняють їх, як ми гадаємо; ми не відчуваємо жах тому, що нас душить сфінкс, ми бачимо вві сні сфінкса, щоб пояснити жах, який відчуваємо. Коли це так, то яким чином звичайне переповідання зовнішніх форм може передати замішання, захват, тривогу, жах і радість, з яких було зіткано сон цієї ночі? Втім, спробую переповісти його; можливо, та обставина, що сон складався з однієї лише сцени, усуне або принаймні послабить основну проблему.
Місце дії — факультет філософії та літератури; час — надвечір’я. Все (як звичайно вві сні) виглядало дещо інакшим, начеб трохи збільшеним. Ми обирали керівництво; я розмовляв із Педро Енрікесом Уреньєю, котрий насправді давно помер. Зненацька нас оглушив гамір маніфестації чи вуличного оркестру. З боку Бахо насувалося людське й тваринне ревище. Хтось заволав: «Ідуть!», а тоді: «Боги! Боги!» Четверо чи п’ятеро осіб виокремилися з юрби й піднялися на сцену актового залу. Ми всі аплодували, не ховаючи сліз; це були Боги, котрі повернулися після багатовікового вигнання. Вони височіли над сценою, відкинувши голови й випнувши груди, і спогорда приймали наше пошанування. Один тримав гілку, це була, безперечно, якась невибаглива рослина з флори снів; інший простягнув пазуристу руку; одне з облич Януса з острахом дивилося на кривавий дзьоб Тота. Хтось із них — я вже не пригадую, хто саме, — мабуть, натхнений нашими оплесками, переможно заклекотів; звук був надзвичайно різкий, здавалося, хтось чи то свистить, чи то полоще горло. З цієї миті все змінилося.
Почалося з підозри (можливо, перебільшеної), що Боги не вміють говорити. Століття суворого вигнанницького життя вигубили в них усе людське; ісламський півмісяць і римський хрест були безжальними до цих вигнанців. Низьке чоло, жовті зуби, рідкі вуса, наче у мулатів або китайців, і відвислі, мов у тварин, губи свідчили про занепад олімпійської породи. Їхнє вбрання не личило поважній і чесній бідності, воно радше нагадувало про зловісну розкіш картярських домів і борделів Бахо. У петлиці стікала кров’ю гвоздика; під щільно припасованим піджаком окреслювалося руків’я кинджала. І раптом ми здогадалися, що вони розігрують свою останню карту, що вони спритні, неосвічені й жорстокі, наче старі хижі звірі, і — якщо ми виявимо страх або співчуття — вони нас знищать. Отож ми повихоплювали важенні револьвери (раптом уві сні з’явилися револьвери) і весело перестріляли Богів.
Inferno[531], І, 32
Від сходу до заходу сонця леопард, який жив наприкінці XII століття, бачив дерев’яні дошки, залізне пруття, чоловіків і жінок, які невпинно снували перед ним, масивний мур і, можливо, кам’яний жолоб із опалим листям. Він не знав, не міг знати, що в ньому живе потяг до любові і жагуче бажання шматувати жертву, і жадоба вітру, який доносить оленячий дух. Та щось у ньому задихалося й протестувало, і Господь сказав йому вві сні: «Ти живеш і помреш у цій в’язниці заради того, аби відома мені людина подивилася на тебе певну кількість разів, і запам’ятала, і відтворила тебе, твій символ у поемі, яка посяде своє місце в світовій історії. Ти потерпаєш у неволі, щоб зробитися словом у поемі». Господь уві сні просвітив хижого звіра, й той усе зрозумів і прийняв своє призначення; та коли прокинувся, в ньому була лише похмура покора, мужнє невідання, бо механізм світу надто складний для тваринного розуму.