І додає: «Коли боги прийшли з візитом до Еґіра, той прийняв їх у своєму домі (а його дім — у морі) й осяяв їх брусками золота, що світились, як мечі на Вальгалі. Відтоді золото почали називати вогнем моря і всіх вод та річок». Золоті монети, золоті персні, викарбувані на золоті щити, мечі та сокири були винагородою скальдів; а в окремих надзвичайних випадках їх нагороджували також землями та кораблями.

Мій список кенінґів — неповний. Співці соромилися вдаватися до буквальних повторів і віддавали перевагу численним варіантам. Досить подивитися на ті, які утворені навколо слова «корабель» і які внаслідок перестановок, забуття або вигадливої фантазії можуть значно збільшити свою кількість. Не менш численними є й ті образні вислови, що юрмляться навколо слова «воїн». «Деревом меча» назвав його один скальд, мабуть, тому, що «дерево» й «переможець» були омонімами. Другий застосував вираз «дуб списа»; третій — «золотий дрюк»; четвертий — «страхітлива ялина залізних бур»; п’ятий — «густий ліс риб війни». Іноді ці варіації підкоряються певним законам: це показує уривок із Маркеса, де корабель, наближаючись, здається, стає велетенським.

Пишномовний стиль — це нестямна розбурханість академічного розуму; стиль, запроваджений Сноррі, — загострення і майже reductio ad absurdum[48] преференції, що властива всій германській літературі: любові до складних словоутворень. Найдавніші пам’ятки цієї літератури створили англосакси. У «Беовулфі»^{100}, який створено 700 року, море — це дорога вітрил, дорога лебедя, велика миска хвиль, купіль лиха, дорога кита; сонце — свічка світу, радість неба, дорогоцінний камінь неба; арфа — дерево торжества; меч — витвір молота, товариш битви, сяйво баталії; битва — гра мечів, злива заліза; корабель — мандрівник моря; дракон — загроза вечора, сторож скарбу; тіло — оселя кісток; королева — ткаля миру; король — володар перснів, золотий друг людей, ватаг народів, розподілювач скарбів. Так само і в «Іліаді» кораблі — мандрівники моря, далекі — мало не трансатлантичні — блукальці, а цар — володар людей. У «житіях» 800 року море — це купіль для риби, дорога тюленів, ставок кита, царство кита; сонце — свічка людей, свічка дня; очі — діаманти обличчя; корабель — кінь хвиль, кінь моря; вовк — житель лісів; битва — гра щитів, політ списів; спис — змій війни; Бог — радість воїнів. У «Бестіарії»^{101} кит — сторож океану. У баладі Бруннабура (близько 900 року) битва — це спілкування списів, шелестіння знамен, причастя мечів, зустріч людей. Скальди пунктуально застосовують одні й ті самі словосполучення; їхні новації полягали лише в їхньому бурхливому застосуванні та у сполученні їх між собою з метою утворення складніших символів. Можна припустити, що в цьому плані вони співпрацювали з часом. Лише тоді, коли вираз «місяць вікінґа» став синонімом слова «щит», поет зміг утворити словосполучення «серп місяця вікінґів». Цей слушний момент настав в Ісландії, а не в Англії. Смак до утворення словосполучень зберігся в британській літературі, але в іншій формі. Так, в «Одіссеї» Чепмена^{102} ми знаходимо безліч дивних прикладів. Деякі з них дуже гарні (delicious-fingered Morning[49], through-swum the waves[50]); інші здаються суто візуальними й топографічними (Soon as the white-and-red-mixed-fingered-Dame[51]); ще інші справляють враження дивної недоладності (the circularly-witted queen[52]). До таких словесних викрутасів можуть привести лише германська кров і грецька література. Тут принагідно можна згадати про спроби повністю германізувати англійську мову, так, наприклад, в одному з номерів «Wordbook of the English Tongue»[53] пропонуються такі лексичні вдосконалення: lichrest[54] замість кладовища, redecraft[55] замість логіки, four-winkled[56] замість квадрата, outganger[57] замість емігранта, fearnought[58] замість сміливця, bit-wise[59] замість поступово, kinlore[60] замість генеалогії, bask-jaw[61] замість репліки, wanhope[62] замість зневіри. На такі авантюри може штовхнути англійська мова та ностальгічне знання давньогерманської…

Переглядати повний список кенінґів означає пережити прикре відчуття, що таємниця образного вислову дуже рідко буває дотепною і набагато частіше — неадекватною і багатослівною. Перш ніж дорікати за це авторам, треба згадати про те, що їхнє перенесення в мову, яка не знає складних слів[63], має тенденцію підсилювати їхню недоречність. «Колючка битви» здається вкрай невдалою перифразою; Kampfdorn або batllethorn справляють таке враження значно меншою мірою[64]. І поки граматичні заклики нашого Суль Солара не знаходитимуть відгуку, такий вірш Редьярда Кіплінґа^{103}:

або такий Їтса^{104}:

залишаться невідтворюваними й немислимими в іспанській мові…

Можна знайти й багато інших виправдань. Одним з очевидних є той факт, що ці не завжди точні вирази запам’ятовували один за одним учні скальда, але вони не викладалися перед публікою в якийсь систематичний спосіб, а лише під час читання віршів. (Простенька формула

була, мабуть, одним із небагатьох винятків.) Ми не знаємо, якими були закони цього словоутворення. Не знаємо, якими аргументами можна обґрунтувати відмінність кенінґів від доброї метафори Луґонеса^{105}. До нас дійшли тільки окремі слова та вирази. Неможливо знати, яким тоном вони промовлялися, з яким виразом обличчя, чи з категоричною рішучістю, чи зі стриманою скромністю, чи були вони індивідуальними, як музика. Можна не сумніватися лише в тому, що були дні, коли вони виконували свою функцію дивувати й розважати публіку, і що їхня часом груба й недоладна дотепність зачаровувала червонолицих велетнів, жителів вулканічних пустель і порізаних глибокими фіордами узбереж не менше, аніж міцне пиво та поєдинки жеребців[67]. Цілком можливо, що їх вигадували у стані якоїсь таємничої радості. Сама їхня грубість — риби битви: мечі — можливо, відповідала стародавньому гумору, тим жартам, що їх полюбляли ті брутальні велетні з гіперборейських країв. У цій дикунській метафорі, про яку я щойно згадав, воїни та битва зливаються в невидимому плані, де висвистують мечі, завдаючи людям кривавих ран, і витає ненависть. Таку уявну картину ми бачимо й у «Сазі про Ньяла», на одній зі сторінок якої написано: «Мечі вистрибували з піхов, а сокири та списи літали та схрещувалися в повітрі. Зброя переслідувала їх з таким шалом, що вони мусили ховатися за щитами, та все одно багато були поранені, й на кожному кораблі помер бодай один воїн». Таке видіння бачили на кораблях відступника Бродіра перед битвою, в якій він наклав головою.