Другий переклад (1895—1897 рр.) позбавлений і чарів адекватності, і чарів стилю. Я кажу про переклад, який зробив Генінґ, арабіст із Ляйпціґа, для «Universalbibliothek»[112] Філіппа Реклама. Ідеться про переклад скорочений і підчищений, хоч видавництво і стверджує протилежне. Його стиль безбарвний, надокучливий. Незаперечна перевага цієї публікації — її великий обсяг. При її укладенні було взято до уваги видання, здійснені в Булаку та в Бреслау, а також рукописи Цотенберґа та додаткові ночі Бертона. Генінґ, перекладач сера Річарда, в буквальному розумінні, стоїть вище за Генінґа, перекладача арабського оригіналу, що лише свідчить про перевагу сера Річарда над арабами. У передмові та післямові до цього видання було багато похвал Бертонові — майже спростованих твердженням, що він «користувався мовою Чосера, що майже точно відповідає середньовічній арабській мові». Твердження, що мова Чосера була одним із джерел словника Бертона, набагато більше відповідало б реальності. (Ще одне таке джерело — «Рабле» сера Томаса Уркварта.)

Третій переклад, зроблений Ґреве, — це переклад з англійського перекладу Бертона й цілком повторює його, за винятком енциклопедичного коментаря. Він вийшов друком перед війною у видавництві «Інзель Ферлаґ».

Четвертий переклад (1923—1928 рр.) був покликаний замінити попередній. Як і третій, він нараховував шість томів, а зробив його Енно Літман, дешифрувальник писемних пам’яток Аксума, який пронумерував 283 ефіопські рукописи, які зберігаються в Єрусалимі, працівник «Zeitschrift für Assyriologie»[113]. Він не вдається навіть до тих поясненних пропусків, які робив Бертон, і тому його переклад цілком відповідає оригіналу. Навіть найбільш сороміцькі місця не відвертають його уваги, й він перекладає їх своєю врівноваженою німецькою мовою, а іноді — латиною. Він не пропускає жодного слова, зокрема й тих, які позначають — тисячу разів — перехід від однієї ночі до наступної. Він зовсім не зважає на місцевий колорит або відмовляється від нього, й редактори поставили перед ним вимогу, щоб він зберігав назву «Аллах» і не замінював її словом Бог. Як і Бертон та Джон Пейн, він перекладає арабські вірші віршами європейськими. Він простосердо зазначає, що, якби після ритуального попередження «Такий-то промовив такі-то вірші» був поданий абзац німецької прози, його читачі були б невдоволені й спантеличені. Для правильного зрозуміння тексту він доповнює його необхідними примітками; по двадцять на кожен том, усі дуже лаконічні. Його текст завжди прозорий, легкий для читання, нічим не ускладнений. Він зумів зберегти (так нам кажуть) дихання первісного арабського тексту. Якщо Британська енциклопедія не помиляється, то його переклад найкращий з усіх тих, які ми маємо. Я чув, ніби всі арабісти погоджуються з цією думкою; і то байдуже, якщо з цим не погоджується якийсь звичайнісінький літератор — та ще й ні з чим не прикметної Республіки Аргентина.

Ось мої аргументи: переклади Бертона й Мардрюса і навіть переклад Ґаллана стали можливими лише в рамках великої літературної традиції. Хоч би якими були їхні вади та переваги, ці характерні твори передбачають багату попередню літературну практику. У якийсь невідомий спосіб майже невичерпний англійський досвід виявив себе в перекладі Бертона — тут і груба непристойність Джона Донна, і грандіозний словник Шекспіра та Сиріла Тернера^{212}, і любов до архаїзмів Свінберна, і страхітлива ерудиція авторів сімнадцятого сторіччя, їхня енергія й ухильність, любов до бур і до магії. На веселих сторінках Мардрюса сусідять і Саламбо, і Лафонтен^{213}, і «Вербовий манекен»^{214}, і руський балет. Що ж до Літмана, неспроможного, як і Вашингтон, брехати, то в нього ми не знайдемо нічого, крім німецької любові до порядку. А це так мало, так нікчемно мало. Зустріч «Ночей» із Німеччиною мала породити щось більше.

Як на терені філософії, так і в романах, Німеччина володіє фантастичною літературою, а точніше буде сказати, вона володіє лише фантастичною літературою. Є такі чудеса в «Ночах», які мені хотілося б побачити переосмисленими на німецький кшталт. Формулюючи це бажання, я маю на увазі чудеса, які вигадані авторами цього збірника, — всемогутніх рабів лампи або персня, царицю Лаб, яка перетворює мусульман на птахів, мідного човняра, який зберігає у своїх грудях талісмани та магічні заклинання, — а також чудеса загальнішого характеру, які створені колективною свідомістю народу, необхідністю заповнити тисячу та один розділ великої книги. Вичерпавши можливості магії, переписувачі мусили звертатися до історичних або благочестивих подій, включення яких до тексту мало підтвердити правдоподібність усього іншого. В одному й тому самому томі співіснують рубін, який злітає на небо, і перший опис Суматри, розповідь про двір Аббасидів і срібні ангели, які годуються милосердям Господнім. Така суміш підсилює поетичність тексту, те саме скажу і про деякі повторення. Хіба не дивовижно, що в ніч 602-гу цар Шахріяр чує з уст цариці її власну історію? Наслідуючи загальну структуру, казка нерідко включає в себе інші казки не меншого обсягу: сцени, що відбуваються на сцені, як у трагедії Шекспіра «Гамлет», перехід із реальності у сновидіння. Про це чудово оповідає палкий рядок із Теннісонового вірша:

Аби ще більше здивувати читача, ці нові голови Гідри можуть бути наповнені конкретнішим змістом, аніж тіло: Шахріяр, казковий цар «островів Китаю та Індостану», одержує в дар нові землі від Таріка ібн Зеяда^{215}, правителя Танжера^{216} та переможця в битві під Ґвадалетою… Вітальні змішуються з дзеркалами, маска опиняється під обличчям, і вже ніхто не може зрозуміти, де справжня людина, а де створені її уявою ідоли. Але все це не має значення: цей безлад уявляється простим і прийнятним, як ті сцени, що їх ми бачимо уві сні.

Симетрію, контрасти, відхилення — сліпий випадок усе це перемішав. Чого тільки не вигадав би чоловік, який-небудь Кафка^{217}, організуючи та акцентуючи ці ігри, переробляючи їх згідно з химерами німецького розуму, згідно з Unheimlichkeif[115] Німеччини!

Адроґе, 1935 р.

Філіпп Ґедалья^{218} пише, що роман «Наближення до Альмотасима», написаний адвокатом Міром Багадуром Алі з Бомбея, — це «досить-таки недоладне сполучення (a rather uncomfortable combinatiori) ісламських алегоричних поем, які насамперед цікаві для своїх перекладачів, але іноді перестають цікавити навіть їх, і детективних романів, що ставлять на меті неодмінно перевершити Джона Г. Вотсона^{219} й пом’якшують жах людського існування в найбездоганніших пансіонах Брайтона». Ще раніше пан Сесіл Робертс^{220} розкритикував книжку Багадура за «неймовірне подвійне наслідування — Вілкі Колінза^{221} та видатного перського поета з дванадцятого сторіччя, Фаридаддіна Аттара^{222}»; це спокійне зауваження Ґедалья повторює без подиву, але з холеричним запалом. По суті, думки обох письменників збігаються. Обидва вказують на детективну структуру роману та його містичний undercurrent[116]. Така гібридна побудова може наштовхнути нас на думку про якусь схожість із Честертоном; нижче ми покажемо, що такої схожості нема.