Editio princeps[117] «Наближення до Альмотасима» побачило світ у Бомбеї наприкінці 1932 року. Папір у книжці був майже газетний; реклама на обкладинці повідомляла покупця, що йдеться про перший детективний роман, написаний автором, який народився в Бомбеї. За кілька місяців публіка проковтнула чотири передруки по тисячі примірників кожен. «Бомбей квортерлі рев’ю», «Бомбей Газет», «Калькутта рев’ю», «Хіндустан рев’ю» (в Алагабаді) і «Калькутта Інґлішмен» не скупилися на дифірамби. Тоді Багадур опублікував ілюстроване видання, яке назвав «The Conversation with the Man Called Al-Mu’tasim»[118] і до якого він додав витончений підзаголовок: «A game with shifting mirrors» (Гра з дзеркалами, що переміщуються). Це те саме видання, яке було відтворене в Лондоні Віктором Ґолланчем із передмовою Дороті Л. Саєрс, але, мабуть, із жалості до читача, без ілюстрацій. Це видання зараз лежить переді мною; мені не пощастило роздобути перше, яке має бути набагато кращим, так мені здається. У цьому мене переконує додаток, в якому говориться про фундаментальну відмінність між первісною версією книжки видання 1932 року і виданням 1934-го. Але перш ніж розглянути цю відмінність — і обговорити її, — мені видається доцільним бодай коротко розповісти про основні сюжетні лінії твору.

Протагоніст — видимий, але його ім’я жодного разу не згадується, — студент права в Бомбеї. Він по-блюзнірському відійшов від ісламу — релігії своїх батьків, — проте наприкінці десятої ночі місяця мухаррам опиняється в самій гущі масової бійки між мусульманами та індусами. Гуркочуть барабани, лунають прокляття, великі паперові балдахіни мусульманської процесії сунуть, пробиваючи собі дорогу серед ворожого натовпу. З плаского даху летить цеглина, кинута якимсь індусом, хтось комусь протикає кинджалом живіт; хтось (індус? мусульманин?) падає, і його затоптують. Три тисячі людей б’ються між собою: палиця проти револьвера, брудна лайка проти прокльонів, Бог Невидимий проти цілого пантеону богів. Студент-вільнодумець, приголомшений цим видовищем, також кидається в бійку. Неозброєний, він голими руками вбиває якогось індуса (чи йому тільки здалося, що він його вбив). Та нарешті з’являється напівсонна кінна поліція і з гучними криками починає шмагати всіх без розбору. Студент утікає, мало не затоптаний копитами коней. Добігши до далеких міських околиць, перетинає дві залізничні колії (чи двічі одну й ту саму). Перелазить через мур і опиняється в якомусь занедбаному саду з круглою баштою у глибині. Зграя собак із шерстю місячного кольору (a lean and evil mob of mooncoloured hounds) вибігає з чорних трояндових кущів. Зацькований студент шукає порятунку в башті. Він збігає нагору залізними сходами (кількох приступок бракує) і на пласкому даху з чорним отвором колодязя в центрі натрапляє на виснаженого чоловіка, який мочиться, присівши навпочіпки, у світлі місяця. Цей чоловік признається студентові, що його професія — красти золоті зуби в загорнутих у білий саван мерців, яких перси, що сповідують релігію зороастризму, залишають у башті. Він розповідає йому й іншу бридоту й зокрема згадує про те, що вже чотирнадцять ночей, як він не очищався гноєм буйвола. З очевидною злістю говорить про якихось конокрадів із Гуджарата^{223}, що «пожирають собак і ящірок, одне слово, такі самі мерзотники, як і ми з тобою». Світає, у повітрі низько літають жирні стерв’ятники. Змучений студент провалюється в сон; коли він прокидається, сонце вже стоїть високо, і він бачить, що злодій зник. Зникли також кілька сигарет і срібних рупій. Згадавши про те, що йому довелося пережити минулої ночі, студент вирішує покинути місто й загубитись у просторах Індії. Він думає про те, що виявився спроможним убити ідоловірця, а проте не може з певністю сказати, що мусульманин ближчий до істини, аніж ідоловірець. Йому знов і знов зринає в пам’яті назва Гуджарат, а також ім’я однієї «малка-сансі» (жінки, що належить до касти злодіїв) із Паланпура, про яку грабіжник трупів говорив з особливою ненавистю і для якої він не шкодував прокльонів. Студент приходить до слушного висновку, що ненависть такого завершеного мерзотника дорівнює похвалі. І він вирішує — без особливої надії — розшукати її. Помолившись, студент неквапно і впевнено вирушає в далеку дорогу. Так закінчується другий розділ роману.

Годі переказати всі перипетії інших дев’ятнадцятьох розділів. Там з’являється запаморочливо велика кількість dramatis personae[119] — не кажучи вже про життєві пригоди самого героя, які, здається, вичерпують усі можливі порухи людського духу (від підлоти до математичних медитацій), та про мандри, які охоплюють чи не всю широку географію Індустану. Історія, що розпочалася в Бомбеї, далі розгортається на низинах Паланпура, на один вечір і одну ніч затримується біля кам’яної брами Біканера^{224}, розповідає про смерть сліпого астролога в одній із клоак Бенареса, герой роману стає учасником змови в лабіринтах палацу в Катманду, молиться й віддається розпусті в чумному смороді Калькутти, в Мачуа-Базарі, спостерігає, як народжується над морем день, із контори в Мадрасі, як ховається сонце за морським обрієм — з балкона у штаті Траванкор, вагається і вбиває в Індапурі та замикає орбіту кілометрів і років у тому ж таки Бомбеї, за кілька кроків од саду, в якому живуть собаки з шерстю місячного кольору. Короткий зміст роману такий: один чоловік, студент, якого ми вже знаємо і який утратив віру й утік із рідного міста, потрапляє в товариство людей найнижчого сорту й пристосовується до них, ніби беручи участь у своєрідному змаганні з підлоти. І раптом — переживши містичний жах Робінзона, який побачив на піску слід людської ноги, — він помічає ніби якесь пом’якшення підлоти: якусь ніжність, екзальтацію, мовчанку одного з негідників, що його оточують. «Це було так, ніби до нашої розмови втрутилася людина з більш складною свідомістю». Студент знає, що той, з ким він розмовляє, неспроможний так раптово змінитися в ліпшу сторону; з цього він робить висновок, що той на мить віддзеркалив якогось свого друга або друга свого друга. Обміркувавши цей епізод, студент приходить до містичної переконаності: «Десь на землі є людина, яка випромінює це світло; десь на землі є людина, тотожна цьому світлові». І студент вирішує присвятити життя пошукам цієї людини.

Тут уже просвічується загальна ідея твору: невситимі пошуки душі, орієнтуючись на ті слабкі віддзеркалення, які вона залишила в інших душах. На початку — ледь помітний слід усмішки або слова; у кінці — яскраві й барвисті спалахи раціонального розуму, уяви та доброзичливості. В міру того як опитувані люди все ближче узнавали Альмотасима, його божественність виявляла себе все сильніше, але стає ясно, що це лише віддзеркалення. Тут можна застосувати математичне визначення: насичений подіями та дійовими особами роман Багадура — це висхідна прогресія, кінцевим членом якої і є явлений у передчутті «чоловік, чиє ім’я Альмотасим». Останнім попередником Альмотасима є перський книготорговець, життєрадісний і щасливий; попередник цього попередника — святий… Через багато років студент опиняється в коридорі, «у кінці якого бачить двері, завішені дешевою квітчастою матою, а за ними — сяйво. Студент плескає в долоні, раз і двічі, й запитує Альмотасима. Чоловічий голос — незрівнянний голос Альмотасима — запрошує його увійти. Студент відхиляє мату й заходить у двері. На цьому роман закінчується.

Якщо я не помиляюся, то добре опрацювання такого сюжету накладає на письменника два зобов’язання: по-перше, винахідливості в описі характеристик ідеальної людини, а по-друге, щоб герой, який визначається цими характеристиками, не був чистою умовністю, привидом. Багадур цілком виконав першу вимогу; що ж до того, наскільки він виконав другу, я з певністю сказати не можу. Скажу про цю проблему іншими словами: нечутний і невидимий, Альмотасим має справляти враження реального характеру, а не безладного набору банальних ідеальних властивостей. У варіанті 1932 року надприродні характеристики називаються не так часто: «чоловік на ім’я Альмотасим» має певні ознаки символу, проте він не позбавлений і своєрідних, персональних рис. На жаль, автор не зміг утриматися в межах доброго літературного такту. У виданні 1934 року — яке лежить переді мною — роман скочується до алегорії: Альмотасим стає символом Бога, і мандри героя в якийсь спосіб перетворюються на наближення душі до містичного вознесіння. Є також подробиці, що справляють не дуже приємне враження: чорношкірий юдей із Кочіна, який розповідає про Альмотасима, каже, що шкіра у нього темна; християнин розповідає, що він стоїть на вежі з розкритими обіймами; рудий лама пригадує, що він сидів, «як ця статуетка з жиру, яку я виліпив і якій поклонявся в монастирі Ташингульпо». Ці розповіді натякають на існування єдиного Бога, що пристосовується до відмінностей людських. Не вельми творча ідея, як на мою думку. Не скажу того самого про іншу ідею: про гіпотезу, що й Усемогутній теж Когось шукає, а цей Хтось у свою чергу шукає Когось вищого за Себе (або просто необхідного й рівного) і так до Кінця — або, точніше, до Безкінця — Часу або в циклічному обертанні. Альмотасим (ім’я восьмого халіфа з династії Аббасидів, який переміг у вісьмох битвах, народив на світ вісьмох хлопчиків і вісьмох дівчаток, залишив по своїй смерті вісім тисяч рабів і перебував на троні протягом вісьмох років вісьмох місяців і вісьмох днів) етимологічно походить від словосполучення «Шукач притулку». У варіанті 1932 року той факт, що об’єктом мандрів був мандрівник, природно пояснював труднощі його пошуків; а у варіанті 1934-го — автор віддав перевагу тій дивній теології, про яку я розповів. Отже, Мір Багадур Алі, як ми змогли переконатися, не зміг уникнути найбанальнішої спокуси, що таїться в мистецтві: бажання бути генієм.