Воно було майже сміховинно коротке — Авреліан подивився на нього спочатку зневажливо, потім — зі страхом. У його першій частині наводилося тлумачення останніх рядків дев’ятого розділу з «Послання до євреїв», де говориться, що Ісус не приносив себе в жертву багато разів від початку світу, а зробив це лише один раз наприкінці віків. Друга частина пов’язувала біблійну згадку про марне велемовство поган (Матвія, 6, 7) і той фрагмент із сьомої книги Плінія, де стверджується, що в усьому нескінченному Всесвіті немає двох однакових облич. Іоанн Паннонський додав до цього, що так само не існує двох однакових душ і що душа найтяжчого грішника є дорогоцінною, як та кров, що її пролив за нього Ісус Христос. Діяння однієї людини, стверджував він, важить більше, аніж дев’ять небесних кіл, і думати, ніби можна зникнути й повернутися, є кричущою легковажністю. Час не відновлює того, що ми втрачаємо; вічність зберігає його як для слави небесної, так і для полум’я пекельного. Трактат був прозорим і всеосяжним; здавалося, його створила не якась конкретна особа, а мовби «всяка людина» або, можливо, все людство.
Авреліан спізнав майже фізичне відчуття глибокого приниження. Він було подумав, що йому треба знищити або переробити свою власну працю, потім, у нападі гіркої порядності, послав її до Рима, не змінивши в ній жодної літери. Коли через кілька місяців було скликано церковний собор у Перґамо, тим теологом, якому доручили розгромити єретичну доктрину монотонів, став (як і можна було передбачити) Іоанн Паннонський. Його глибоко обґрунтоване і стримане спростування настільки всіх переконало, що єресіарха Євфорбія засудили до спалення на вогнищі. «Це вже було й знову буде, — сказав Євфорбій. — Ви розпалюєте не вогнище, а цілий вогненний лабіринт. Якби об’єднати тут усі вогнища, на яких мене спалювали, вони не помістилися б на землі, й ангели осліпли б. І про це я твердив не один раз». Після цього його голос зірвався на крик, бо омахи полум’я дісталися його.
Колесо зазнало поразки в битві з Хрестом[228], але Авреліан та Іоанн Паннонський продовжували свою таємну війну. Вони обидва воювали в одному війську, прагнули однієї й тієї самої винагороди, прагнули розбити одного й того самого ворога, проте Авреліан не написав жодного слова, яким, не бажаючи признатися в цьому навіть собі самому, він не прагнув би перевершити Іоанна. Цей поєдинок залишався невидимим; якщо численні свідчення мене не обманюють, то ім’я другого не зустрічається жодного разу в багатьох томах творів Авреліана, зібраних у «Патрології»{387} Міня{388}. (Від творів Іоанна до нас дійшли тільки двадцять слів.) Обидва вони несхвально поставилися до анафем, проголошених на Другому Константинопольському соборі; обидва засуджували аріан, які не визнавали одвічної божественності Сина; обидва підтвердили ортодоксальність «Християнської топографії»{389} Косьми, яка навчає, що Земля чотирикутна, як гебрейська скинія. На лихо, в усіх чотирьох кутках Землі виникла й швидко розповсюдилася згубна пошесть нової єресі. Народившись у Єгипті чи в Азії (бо щодо цього існують різні думки, й Боссюе{390} не бажає визнавати аргументів Гарнака{391}), вона затопила східні провінції й спорудила свої святилища в Македонії, в Карфагені та в Трирі. Здавалося, вона шаліє повсюди; казали, ніби в Британській єпархії перевернули догори ногами розп’яття, а в Цезареї{392} образ Господа замінили дзеркалом. Дзеркало та обол{393} були емблемами нових розкольників.
Історія знає їх під різними іменами (спекуляри, абісмали, каїніти), але найпоширенішою назвою була «гістріони», яку дав їм Авреліан і яку вони зухвало підхопили. У Фригії{394} їх називали «симулякрами», так само — й у Дарданії. Іоанн Дамаскін{395} найменував їх «формами» — тут варто відзначити, що Ерфйорд спростовує цей фрагмент. Не було такого єресіолога, який би з подивом не відзначав розгнузданості їхніх звичаїв. Багато гістріонів проповідували аскетизм: одні калічили себе, як Ориґен, другі жили під землею, в клоаках, треті виривали собі очі, четверті («навуходоносори» з Нітрії) «паслися на луках, як воли, й волосся покривало їх, як пір’я орла». Від самокатування та аскетизму вони нерідко переходили до злочинів, деякі громади толерантно ставилися до крадіжок, інші — до вбивства, ще інші — до содомії та жорстокості. Усі вони блюзнили, причому паплюжили не тільки християнського Бога, а й загадкових богів власного пантеону. Вони створювали свої священні книги, втрату яких оплакують учені. Сер Томас Браун десь 1658 р. писав: «Час знищив амбітні євангелії гістріонів, але не ту лайку, що нею обкладало себе їхнє Нечестя». Ерфйорд припустив, що ця «лайка» (яка дійшла до нас в одному грецькому кодексі) і є тими втраченими євангеліями. Це важко зрозуміти, якщо ми не знаємо космології гістріонів.
В герметичних книгах написано: те, що внизу, тотожне тому, що вгорі, й те, що вгорі, тотожне тому, що внизу; а в «Зогарі» сказано, що нижній світ є віддзеркаленням світу вишнього. Гістріони побудували своє вчення на спотворенні цієї думки. Вони посилалися на Євангелію від Матвія, 6, 12 («І прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим») та 11, 12 («Царство Небесне здобувається силою»), аби довести, що земля впливає на небо, а ще наводили фрагмент із «Послання до Коринтян», 13, 12 («Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, в загадці») на доказ того, що все нами побачене — не істинне. Мабуть, від монотонів вони взяли уявлення про те, що кожна людина — це дві людини, і справжньою людиною є та інша, яка перебуває на небі. Вони також вважали, що наші вчинки мають обернене віддзеркалення, тобто якщо я не сплю, то «я інший» спить, якщо я творю блуд, то інший поводиться цнотливо, якщо я краду, то інший щедро дарує. По смерті я возз’єднаюся з ним і стану ним. (Якийсь відгомін цих доктрин знаходимо в Блуа.) Інші гістріони стверджували, що світові настане кінець, коли вичерпається розмаїття його можливостей; а що повторень бути не може, то праведник має виключити (тобто здійснити) наймерзенніші вчинки, щоб вони не заплямували майбутнього й щоб у такий спосіб прискорити настання Царства Ісусового. Це твердження заперечувалось іншими сектами, які обстоювали думку, що в кожній людині має відбутися вся світова історія. Більшість, як Піфагор, муситимуть пройти через переселення в багато тіл, перш ніж вони здобудуть визволення; інші, протеїки, «протягом одного життя будуть левами, драконами, кабанами, водою й деревом». Демосфен{396} згадує про очищення багном, яке відбували втаємничувані в орфічні містерії; аналогічно, протеїки прагнули очиститися злом. Вони були переконані, як Карпократ, що ніхто не вийде з в’язниці, поки не віддасть останнього шеляга (Луки, 12, 59), і мали звичай морочити розкаяних ось цією іншою євангельською фразою: «Я прийшов, щоб ви мали життя, і з достатком щоб мали!» Вони також твердили, що не бути лиходієм — це сатанинська гординя… Багато різних міфологій створили гістріони: одні проповідували аскетизм, інші — розпусту, але всі вони бентежили уми. Теопомп{397}, гістріон із Береніки{398}, заперечував усі легенди; він говорив, що кожна людина — це орган, за допомогою якого божество сприймає світ.