Єретики Авреліанової діоцези були тими, хто стверджував, що час не терпить повторень, а не тими, які проголошували, що кожен людський вчинок віддзеркалюється на небі. Ця обставина була рідкісною; у своєму звіті римським властям Авреліан про неї згадав. Прелат, якому було надіслано звіт, був сповідником імператриці; ні для кого не було таємницею, що ця відповідальна посада не дозволяла йому віддаватись інтимним радощам спекулятивної теології. Зате його секретар — який колись співпрацював з Іоанном Паннонським, а нині з ним ворогував — мав славу людини, здатної розрізнити найнепомітніші ознаки інакодумства; тож Авреліан додав до свого звіту детальний опис єресі гістріонів у тому її вигляді, в якому вона проповідувалася на таємних зборах у Генуї та в Аквілеї. Він написав кілька абзаців, та коли вже наготувався викласти жахливу тезу про те, що не існує двох однакових моментів, його перо зупинилося. Він не міг знайти необхідного формулювання; повчання нової доктрини («Хочеш побачити те, чого не бачили людські очі? Подивися на Місяць. Хочеш почути те, чого не чули людські вуха? Послухай спів пташки. Хочеш торкнутися того, чого не торкалися людські руки? Доторкнися до землі. Істинно говорю вам, що Бог лише збирається створити світ») були надто вигадливими й метафоричними для переказу. Аж раптом у його думці утворилася фраза з двадцяти слів. Він негайно записав її, вельми задоволений собою, але відразу ж його кольнула підозра, що ця фраза належить комусь іншому. Наступного дня він згадав, що прочитав її багато років тому в «Adversus аnnulares»[229], трактаті Іоанна Паннонського. Він перевірив цитату — так, вона була там. Його обсіли болісні сумніви. Змінити або викинути ці слова означало б дуже ослабити переконливість свого тлумачення; залишити їх — це було б те саме, що стати плагіатором людини, якої він терпіти не міг; вказати джерело означало б стати донощиком. Авреліан звернувся з молитвою до Бога, благаючи підказати, як йому повестися в цій ситуації, й десь на початку наступного вечора його ангел-охоронець продиктував йому компромісне рішення. Авреліан зберіг ту фразу, але перед цим дав таке пояснення: «Слова, які нині горлають єресіархи, щоб підірвати віру, сказав у цьому сторіччі один вельми вчений муж, либонь, злегковаживши їхню гріховність». Потім сталося неминуче — те, чого він боявся й чого чекав. Авреліанові довелося відкрити, хто був цей учений муж, й Іоанна Паннонського звинуватили в прихильності до єретичних доктрин.

Через чотири місяці коваль з Авентінського пагорба, заморочений брехливими запевненнями гістріонів, навалив на плечі своєму синові велику залізну кулю, щоб малий злетів у небо. Хлопець загинув; жах, спричинений цим злочином, зобов’язав людей, які судили Іоанна, бути невблаганно суворими. Той не побажав зректися своїх поглядів і знай повторював, що заперечувати його думку означає скотитися до мерзенної єресі монотонів. Він не розумів (чи не хотів зрозуміти), що не було ніякого сенсу говорити про монотонів — про них давно забули. З наполегливістю, в якій було щось від старечої впертості, він повторював найблискучіші фрази зі свого давнього полемічного трактату. Але судді навіть не слухали слів, од яких колись були в захваті. Замість спрямувати всі свої зусилля на те, щоб очистити себе від найменшої підозри в прихильності до ідей гістріонізму, Іоанн Паннонський марно намагався довести, що думка, за яку його звинувачували, була строго ортодоксальною. Він дискутував з людьми, від вироку яких залежала його доля, й припустився ще однієї непрощенної помилки — робив це з неабиякою винахідливістю й витонченою іронією. Двадцять шостого жовтня, після обговорення, яке тривало три дні й три ночі, його засудили до спалення на вогнищі.

Авреліан був присутній на страті, бо не піти туди означало б визнати себе винним. Місцем страти був пагорб, на зеленій вершині якого стояв глибоко вкопаний у землю стовп, а навколо нього громадилися стоси дров. Чиновник зачитав постанову суду. Під полуденним сонцем Іоанн Паннонський лежав обличчям у поросі, виючи наче звір. Він чіплявся за землю, але кати відірвали його від неї, роздягли до голого тіла й прив’язали до стовпа. На голову йому наділи вінок, сплетений із соломи й просякнутий сіркою; поруч поклали примірник шкідливого опусу «Adversus annulares». Перед цим уночі йшов дощ, і дрова горіли погано. Іоанн Паннонський молився спочатку по-грецькому, потім — якоюсь невідомою мовою. Полум’я вже огорнуло його, коли Авреліан наважився підвести погляд. Вогненні омахи відхилилися, й Авреліан уперше й востаннє побачив обличчя людини, яку так ненавидів. Воно нагадало йому чиєсь знайоме обличчя, але він не міг згадати, чиє саме. Потім воно сховалося за полум’ям. Іоанн закричав, і здавалося, то кричить само вогнище.

Плутарх оповідає, що Юлій Цезар оплакував смерть Помпея^{399}. Авреліан не оплакував смерть Іоанна, але він почував себе так, як почувається людина, що одужала від невиліковної хвороби, яка вже стала часткою її життя. В Аквілеї, в Ефесі, в Македонії він прожив ще довгі роки. Його вабили безлюдні кордони Імперії, непрохідні болота та зручні для життя в роздумах і спогляданні пустелі, де він шукав усамітнення, яке допомогло б йому зрозуміти своє призначення. Заночувавши якось в одній мавританській келії під рик левів, який долинав знадвору, він детально повторив подумки звинувачення, висунуте проти Іоанна Паннонського й у який уже раз погодився, що воно було слушне. Але йому було значно важче виправдати свій крутійський донос. У Русаддірі він виголосив, мабуть, уже запізнілу проповідь «Світло найясніше, що осіяло плоть грішника». В Гібернії^{400} в одній із критих соломою хиж, що правили за келії для монастиря, захованого в гущавині лісу, він почув якось уночі, над ранок, густий шум дощу, і йому пригадалась одна ніч у Римі, коли його також розбудило лопотіння дощових крапель. Опівдні удар блискавки підпалив дерева, й Авреліан зміг померти тією самою смертю, якою помер Іоанн.

Кінець цієї історії можна переказати лише в метафорах, бо він відбувся на небесах, де не існує часу. Мабуть, варто сказати про те, що Авреліан розмовляв з Богом, який так мало цікавиться релігійними суперечками, що прийняв його за Іоанна Паннонського. Але це означало б припустити можливість плутанини в божественному розумі, тому правильніше буде сказати так: у раю Авреліан довідався, що для Бога, чиї помисли нам недовідомі, він і Іоанн Паннонський (ортодокс і єретик, ненависник і ненавидимий, обвинувач і жертва) були однією й тою самою особою.

На сторінці 278 своєї книжки «Поезія» (Барі, 1942 р.) Кроче, скоротивши відповідний латинський текст історика Павла Диякона^{401}, розповідає нам про долю такого собі Дроктульфта й цитує його епітафію; і те, й те дивно зворушило мене, а чому, я зрозумів пізніше. Той Дроктульфт був воїном-ланґобардом^{402}, який під час облоги Равенни покинув своїх і загинув, боронячи місто, що його перед тим штурмував. Жителі Равенни поховали його в храмі й склали епітафію, в якій висловили йому свою вдячність («contempsit caros, dum nos amat ille, parentes»[230]) і підкреслили дивовижний контраст, що існував між лютою зовнішністю цього варвара та його простотою і добрістю: