Емма випустила аркуш із рук. Спочатку вона відчула біль у животі й слабкість у колінах; потім — мовби свою провину, нереальність того, що сталося, холод і страх; потім їй захотілося, щоб уже настав завтрашній день. Але відразу по тому вона зрозуміла, що це бажання їй нічого не дасть, бо смерть батька була єдиною подією, що сталась у світі й ставатиметься віднині до споконвіку. Вона підняла аркуш і пішла до своєї кімнати. Нишком укинула його до шухляди, так ніби вже знала, що скоро буде. Мабуть, вона вже зазирнула в найближче майбутнє. Мабуть, уже стала такою, якою невдовзі стане.

Сидячи в дедалі густіших сутінках, Емма до самого вечора оплакувала самогубство Мануела Майєра, якого в давні щасливі дні називали Еммануель Цунц. Пригадалися їй літні дні на фермі поблизу Ґвалеґвая, пригадала вона (спробувала пригадати) і свою матір, пригадала будиночок у Ланусі, який у них відібрали й пустили з торгів, пригадала жовті косокутники одного вікна, пригадала тюремну машину, загальну зневагу, пригадала анонімні листи з газетною вирізкою про «гроші, вкрадені касиром», пригадала (але про це вона ніколи й не забувала), як тієї останньої ночі її батько заприсягнувся, що злодієм був Льовенталь. Арон Льовенталь, колись управитель фабрики, а тепер один із її власників. Від 1916 року Емма зберігала цю таємницю. Вона нікому її не відкрила, навіть своїй найближчій подрузі Ельзі Урштайн. Можливо, остерігалась образливої недовіри, а може, вірила в те, що ця таємниця є ніби сполучною ланкою між нею та відсутнім батьком. Льовенталь не знав про те, що вона знає; ця нібито мало значуща обставина давала Еммі Цунц відчуття влади над ним.

Тієї ночі вона так і не заснула, й коли перше світло вирізнило в темряві прямокутник вікна, її план був обміркований досконало. Вона зробила все можливе, щоб цей день, який видавався їй нескінченним, нічим не відрізнявся від інших. На фабриці поширилися чутки про страйк; Емма, як завжди, виступила проти будь-якого насильства. О шостій, по закінченні робочого дня, вона пішла з Ельзою до жіночого клубу, де була гімнастична зала й невеличкий басейн. Вони записалися туди, й Еммі довелося повторювати по літерах своє ім’я та прізвище, усміхатися банальним жартам, якими супроводили її оформлення. З Ельзою та з меншою із сестер Кронфус вони обговорили, яке кіно підуть дивитись у неділю ввечері. Потім дівчата заговорили про залицяльників, і ніхто не здивувався, що Емма мовчить. У квітні їй мало виповнитися дев’ятнадцять років, але чоловіки досі вселяли їй майже патологічний страх… Повернувшись додому, вона зварила собі суп із тапіоки й овочів, повечеряла рано, лягла в постіль і примусила себе заснути. Так, у праці та в повсякденних дрібних справах, минула п’ятниця — день напередодні.

У суботу нетерплячка рано підняла її на ноги. Нетерплячка, а не тривога, й відчуття великої полегкості, що цей день нарешті настав. Їй уже не було чого замишляти та уявляти; мине кілька годин — і події розгорнуться в усій своїй простоті. В «Ла Пренса» Емма прочитала, що «Нордстьєрнан» із Мальме вийде в море цієї ночі з третього доку. Потім вона зателефонувала Льовенталю, натякнула, що хоче розповісти йому дещо про страйк, так, аби ніхто про це не довідався, й пообіцяла зайти до нього в кабінет, коли стане смеркатися. Голос у неї тремтів; але тремтіння голосу цілком пасувало до її ролі донощиці. Жодної іншої прикметної події того ранку не сталося. Емма працювала до дванадцятої, потім уточнила з Ельзою та з Перлою Кронфус усі деталі недільної програми розваг. По обіді лягла перепочити і з заплющеними очима подумки повторила весь задуманий план своїх дій. Подумала про те, що його завершальний етап буде менш жахливим для неї, аніж перший, і, звичайно ж, буде скрашений смаком перемоги і справедливого суду. Зненацька, охоплена тривогою, вона підхопилася на ноги й підбігла до шухляди. Висунула її; лист від Файна лежав там, де вона й залишила його позавчора ввечері, під фотокарткою Мілтона Сілса^{409}. Ніхто не міг його бачити; вона почала перечитувати його, потім порвала.

Розповісти більш-менш наближено до дійсності про події того вечора було б важко і, мабуть, недоречно. Істотною ознакою жахливого є його нереальність, ознакою, яка, можливо, пом’якшує жах, а може, й загострює. Як можна правдоподібно переказати подію, в реальність якої не вірить навіть той, хто її спричинив, як відтворити той швидкоплинний хаос, який сьогодні навіть пам’ять Емми Цунц не поновлює і відштовхує? Емма жила у кварталі Альмаґро, на вулиці Ліньєрс; відомо, що того вечора вона пішла в порт. Можливо, що, ходячи ганебним бульваром Пасео де Хуліо, вона бачила себе віддзеркаленою в безлічі дзеркал, виставленою напоказ у яскравому світлі, роздягнутою поглядами голодних очей, але ймовірніше припустити, що спочатку вона блукала в байдужій юрбі, ніким не помічена… Вона заходила до двох чи трьох барів, спостерігаючи, до яких вихилясів та вивертів удаються інші жінки. І, нарешті, зустріла матросів із «Нордстьєрнана». Відвернулася від одного, зовсім юного, боячись, що він пробудить у ній почуття, близьке до ніжності, й вибрала іншого, нижчого, ніж вона, й брутального, щоб, бува, не пом’якшився її дівочий жах. Матрос повів її до якихось дверей, потім через темний під’їзд, потім нагору крученими сходами, потім через передпокій (у якому було вікно з такими самими косокутниками, як у Ланусі), а потім вони пройшли коридорчиком і ввійшли у двері, що замкнулися за ними. Страшні події перебувають поза часом — і тому, що в них недавнє минуле мовби обрубується майбутнім, і тому, що частини, з яких вони складаються, не утворюють послідовності.

Чи в цей час, що був поза часом, у цьому жаскому хаосі незв’язних і жорстоких відчуттів Емма Цунц подумала бодай один-однісінький раз про небіжчика, якому вона приносила себе в жертву? Я схильний припустити, що один раз усе ж таки подумала і що в ту мить мало не зірвався її розпачливий задум. Вона подумала (не могла не подумати), що її батько витворяв з її матір’ю те саме, що витворяють тепер з нею. Вона подумала про це з легким подивом і відразу ж провалилась у запаморочення. Чоловік, який був шведом чи фінном, не розмовляв іспанською мовою; він був для неї таким самим знаряддям, як і вона для нього, але вона служила йому для насолоди, а він — для справедливого суду.

Коли Емма залишилася сама, вона довго лежала із заплющеними очима. На столику лежали гроші, які поклав там матрос. Емма підвелася й порвала ті гроші, як перед тим порвала листа. Порвати гроші — таке саме блюзнірство, як і викинути хліб; і Емма відразу ж і розкаялась у своєму вчинку. Гординя, і в такий день… Страх кудись відійшов, залишилися тільки відчуття смутку й огиди. Огида й смуток сковували її, проте Емма повільно підвелася й почала вдягатися. В кімнаті не залишилося жодного живого кольору; вечірні сутінки все густішали. Еммі вдалося вийти на вулицю, ніким не поміченою; на розі вона сіла в автобус, який ішов у західні квартали. Згідно зі своїм планом, вона сіла на передньому сидінні, щоб ніхто не бачив її обличчя. Хто знає, можливо, дивлячись на повсякденну вуличну суєту, вона втішала себе думкою, що її лиха пригода анітрохи не вплинула на звичний порядок речей. Автобус їхав через затемнені квартали передмістя, де будинки стояли все рідше й рідше, Емма дивилась у вікно й одразу забувала побачене. Вона вийшла в одному з провулків Варнеса. У парадоксальний спосіб втома стала її силою, бо примушувала її зосередити всю увагу на деталях свого задуму, а не на його суті та наслідках.

Арона Льовенталя усі вважали чоловіком статечним; але для небагатьох близьких йому людей він був насамперед скнарою. Він мешкав на верхньому поверсі фабрики, сам-один. Живучи в глухому передмісті, він боявся злодіїв, тому на фабричному подвір’ї тримав великого пса, а в шухляді його письмового столу завжди лежав заряджений револьвер — про це було всім відомо. Рік тому він, як годиться, оплакав несподівану смерть дружини — уродженої Гаус, яка принесла йому чималий посаг! — та єдиною його пристрастю були гроші. Але, на свій сором, він мусив признатися собі, що йому легше заощаджувати їх, ніж заробляти. Він був дуже релігійний і вірив, що в нього таємна угода з Богом, якою Він звільнив його від обов’язку творити добрі діла в обмін на молитви й поклони. Товстий, лисий, вбраний у жалобу, з рудою бородою й у темному пенсне, стояв він біля вікна й чекав на конфіденційне повідомлення робітниці Цунц.