Він бачив, як вона штовхнула ґратчасту хвіртку, яку він умисне залишив незамкненою, й рушила через темне подвір’я. Побачив, як вона зробила невеличке коло, щоб обминути собаку, який гавкав, смикаючи ланцюг. Губи в Емми ворушились, як у людини, котра нечутно молиться; вони вже стомилися повторювати вирок, що його сеньйор Льовенталь почує перед тим, як померти.

Але події розвивалися зовсім не так, як передбачила Емма Цунц. Починаючи від учорашнього ранку, вона знову й знову уявляла собі, як, твердо тримаючи в руці револьвер, вона примусить негідника зізнатись у своєму негідному злочині, а тоді викладе йому свій тонко продуманий стратегічний план, завдяки якому правосуддя Боже восторжествує над правосуддям людським. (Не від страху, а з бажання стати знаряддям вищого правосуддя, вона не хотіла бути покараною за свій вчинок.) Після цього пострілом у груди вона поставить крапку в долі Льовенталя. Але все сталося не так, як гадалося.

Побачивши Арона Льовенталя, Емма відчула, що насамперед мусить покарати його за ту ганьбу, яку вона сьогодні пережила в ім’я свого батька, а вже потім за його смерть. Вона просто не могла не вбити Льовенталя після свого ретельно підготовленого безчестя. Тож вона не мала права гаяти час на театральні ефекти. Вона боязко присіла на запропонований їй стілець, попросила в Льовенталя пробачення, послалася (як то й годиться донощиці) на свій обов’язок і лояльність, назвала кілька прізвищ, натякнула на інші — і враз замовкла, ніби її голос урвався від страху. Цим вона домоглася свого — Льовенталь вийшов, аби принести склянку води. А коли він, не дуже вірячи в цей переляк, проте готовий поставитися до нього поблажливо, повернувся з їдальні, Емма вже дістала з шухляди важкий револьвер. І двічі натиснула на гачок. Важке тіло обвалилося, ніби дим і звук пострілу підрубали його під корінь, склянка з водою розбилася, обличчя дивилося на неї з подивом і люттю, а рот вивергав лайку й іспанською мовою, і на ідиші. Потік брудних слів не вичерпувався, й Еммі довелося вистрелити втретє. Пес, прив’язаний на подвір’ї, заходився гавкати, а зі скривленого в лайці рота бризнула цівка крові й вимазала бороду та костюм. Емма розпочала заготовлену нею обвинувальну промову: «Я помстилася за смерть батька, й покарати мене не зможуть…», але не закінчила її, бо сеньйор Льовенталь був уже мертвий. Так він ніколи й не довідався, за що вмер.

Надривний гавкіт нагадав Еммі, що їй не можна гаяти час. Вона зсунула подушки на канапі, розстебнула кілька ґудзиків сорочки на трупі, зняла з носа забризкане кров’ю пенсне й поклала його на картотеку. Потім схопила телефонну рурку й кілька разів повторила те, що так часто подумки повторювала, і цими словами, й іншими:

— Сталося неймовірне… Сеньйор Льовенталь звелів мені прийти й розповісти про страйк… А потім зґвалтував мене, і я його вбила…

Ця історія справді була неймовірною, але всі в неї повірили, бо, по суті, вона була правдивою. Правдивим був тон Емми Цунц, правдивим — її сором, правдивою — її ненависть. Правдивою була також наруга, яку вона пережила. Не відповідали дійсності лише обставини, час і двоє чи троє імен.

Дім Астеріона^{410}

Я знаю, мене звинуватять у гордині, а може, й у ненависті до людей, а може, навіть у божевіллі. Ці звинувачення (за які я рано чи пізно віддячу) є сміховинними. Це правда, що я не виходжу зі свого дому, але правда й те, що його двері (яких у ньому нескінченна кількість)[236] залишаються відчиненими і вдень, і вночі як для людей, так і для тварин. Нехай до мене заходить, хто хоче. Тут немає ані витонченої розкоші, ані вигадливої пишноти палаців — тут є тільки спокій і самота. І є дім, такий, якого більш не знайдеш ніде у світі. (Брешуть ті, хто запевняє, ніби подібний до цього є дім у Єгипті.) Навіть мої недоброзичливці визнають, що в усьому моєму домі немає ніяких меблів. Другим безглуздям є твердження, ніби я, Астеріон, в’язень. Повторити, що тут немає жодних зачинених дверей? До цього я додам, що немає в домі й жодного засува чи замка. І що якось надвечір я був вийшов на вулицю; і якщо й повернувся до себе ще до смеркання, то тільки тому, що мене налякали обличчя простолюду, безвиразні й пласкі, мов розкрита долоня. Сонце тоді вже сховалося за обрій, але невтішний плач якоїсь дитини та благальні зойки юрби дали мені зрозуміти, що мене впізнали. Люди молилися, втікали, падали навколішки; одні дерлися до підніжжя храму Сокири, інші хапали каміння. Хтось, пам’ятаю, кинувся в море, щоб заховатися під водою. Недарма ж моя мати була царицею, і я не зміг би змішатися з юрбою, навіть якби зі скромності цього й захотів.

Річ у тому, що я неповторний. Мене не цікавить, що та або та людина може передати іншим людям; як філософ я вважаю, що нічого не можна передати через мистецтво письма. Ці нікчемні й банальні дрібниці чужі моєму духові, призначеному для великого; і я ніколи не розумів, чим одна літера відрізняється від іншої. Щось подібне до шляхетного нетерпіння перешкоджає мені навчитися читати. Іноді я про це шкодую — ночі та дні видаються такими довгими!

Звичайно ж, розваг мені не бракує. Як ото баран, що кидається в бійку, я гасаю по кам’яних галереях, аж поки не падаю з ніг, знесилений. Я ховаюся в затінку біля водойми або за поворотом коридора і вдаю, ніби мене шукають. Я стрибаю з дахів униз і, буває, розбиваюся до крові. Іноді я прикидаюся сплячим, заплющую очі й глибоко дихаю. (Іноді я й справді засинаю, а буває, що барви дня змінюються, коли я розплющую очі.) Але найдужче я люблю гратися в іншого Астеріона. Я вдаю, ніби він приходить до мене в гості, і я показую йому свій дім. З глибокою шанобливістю я йому пояснюю: «Зараз ми повернемося до перехрестя, де недавно були» або: «Зараз ми вийдемо на інше подвір’я», або: «Казав же я, що тобі сподобається цей канал», або: «Зараз ти побачиш водойму, яка забилася піском», або: «Зараз ти побачиш, як коридор роздвоюється». Іноді я помиляюся, й ми обидва сміємося від щирого серця.

Я не тільки вигадую всі ці ігри, я ще й думаю про свій дім. Усі частини дому повторюються багато разів, будь-яке місце в ньому — це й інше місце. Немає тут однієї водойми, одного двору, одного водопою, одних ясел, а є чотирнадцять (нескінченна кількість) ясел, водопоїв, дворів, водойм. Мій дім — як світ, а точніше буде сказати, він і є світом. А коли якось я знудився від усіх цих дворів з водопоями та запилюжених галерей із сірого каменю, я вийшов на вулицю й побачив храм Сокири, а за ним — море. Але я зрозумів побачене лиш тоді, коли в нічному сні мені відкрилося, що існує також чотирнадцять (нескінченна кількість) морів і чотирнадцять храмів. Усе повторюється багато разів, чотирнадцять разів, але є дві речі у світі, які, мабуть, є одними і неповторними: угорі — незбагненне сонце, а внизу — я, Астеріон. Можливо, я створив і зорі, й сонце, і неозорий дім, але я про це не пам’ятаю.

Кожні дев’ять років заходять до мого дому дев’ятеро людей, щоб я визволив їх від усього зла. Я чую їхні кроки або їхні голоси в глибині кам’яних галерей і весело біжу їм назустріч. Церемонія триває лише кілька хвилин. Вони падають один за одним, і я навіть не встигаю вимазати кров’ю руки. Вони залишаються лежати там, де впали, і їхні трупи допомагають мені відрізняти цю галерею від інших. Я не знаю, хто вони, але знаю: один з них провістив у хвилину смерті, що колись прийде сюди і мій визволитель. Відтоді мене вже не мучить самота, бо я знаю, що він існує і рано чи пізно з’явиться в одній із цих запилюжених галерей. Якби мій слух був спроможний розрізняти всі звуки у світі, він почув би шарудіння його кроків. Можливо, він відведе мене в якесь місце, де буде менше галерей і менше дверей? Яким він буде, мій визволитель? — запитую я себе. Буде він биком чи людиною? Чи буде такий, як я?