І додав із щирим збентеженням:

— Я командував тим військом, але присягаюся, що оце вперше чую про якогось Даміана.

Ми так і не домоглися, щоб він його пригадав.

В Буенос-Айресі я був приголомшений не менше, зустрівшись зі ще одним випадком такої забудькуватості. В підвалі англійської книгарні Мітчела біля одинадцяти томів незрівнянного Емерсона я зустрів якось увечері Патрісіо Ґаннона^{424} й запитав, як йому ведеться з його перекладом вірша «The Past». Він відповів, що й не думав за нього братися й що іспанська література надто занудна, аби була потреба додавати до неї ще й твори Емерсона. Я нагадав йому, що він обіцяв надіслати мені цей переклад у тому самому листі, в якому повідомив про смерть Даміана. Патрісіо запитав у мене, хто такий Даміан. Я почав пояснювати йому, та коли майже з жахом переконався, що він абсолютно не розуміє, про кого я говорю, то поквапився перевести розмову на наклепників, котрі намагалися очорнити Емерсона, поета ще складнішого, ще вправнішого й, безперечно, ще оригінальнішого, ніж бідолашний По.

Я мушу згадати про ще кілька подій. У квітні я одержав листа від полковника Діонісіо Табареса. Затьмарення пам’яті у нього вже минуло, й тепер він добре пригадував хлопчину з Ентре-Ріос, який мчав попереду під час атаки під Масольєром і якого того ж таки вечора поховали товариші біля підніжжя пагорба. У липні я проїздив через Ґвалеґуайчу; але не зміг знайти дорогу на Даміанову ферму, бо ніхто вже про нього не пам’ятав. Я мав намір поговорити зі скотарем Дієго Абароа, який був при смерті Даміана, але й він помер іще до зими. Я спробував поновити в пам’яті риси Даміана, та через кілька місяців, гортаючи якісь альбоми, я переконався, що похмуре обличчя, яке мені вдалося пригадати, належало знаменитому тенорові Тамберліку^{425}, в ролі Отелло.

Тоді я перейшов до припущень. Найпростішим, але й найменш задовільним було те, що існували два Даміани: боягуз, який помер в Ентре-Ріос 1946 року, й сміливець, який поклав голову під Масольєром 1904 року. Вада цього припущення полягає в тому, що воно не пояснює найзагадковішого: дивних пригод, які сталися з пам’яттю полковника Табареса, котрий спершу геть-начисто забуває не тільки образ, а й ім’я знайомої йому людини, а потім знову пригадує ім’я, але образ змінює. (Я відкидаю, я не хочу навіть розглянути найпростішу можливість: те, що перший образ мені просто примарився.) Набагато цікавішим є надприродне тлумачення, яке запропонувала Ульріка фон Кюльман. Педро Даміан, вважає Ульріка, загинув у битві, але в свою останню хвилину звернувся до Бога з молитвою, щоб Він надав йому можливість повернутися в Ентре-Ріос. Бог завагався на секунду, перш ніж надати йому цю ласку, й у цю секунду той, хто її просив, помер, і кілька людей бачили, як він упав із коня. Бог, як відомо, не може змінювати минуле, але Він може змінити його образ, отож Він змінив образ смерті на образ непритомності, й привид Даміана повернувся на свою батьківщину. Він повернувся, але нам не слід забувати, що то був тільки привид. Він жив у самотині, без жінки, без друзів; він любив усе, що його оточувало, і вважав його своїм, але був від нього далеко або ніби на протилежному боці скла; він «помер», і його плинний образ розвіявся, зник, як ото зникає вода у воді. Це припущення помилкове, але, мабуть, саме воно наштовхнуло мене на істинне витлумачення (на те, яке я сьогодні вважаю істинним і яке є водночас і найпростішим, і найнезвичайнішим). Майже чудом я знайшов його в трактаті «De Omnipotencia»[238] П’єтро Даміані^{426}, на який мене наштовхнули два вірші з двадцять першої пісні «Раю», де саме й порушується проблема тотожності. В п’ятому розділі цього трактату П’єтро Даміані стверджує, всупереч Аристотелю і Фредеґару Турському, що Бог може зробити так, аби не було того, що колись було. Я вдумувався в ці давні теологічні суперечки й почав розуміти трагічну історію дона Педро Даміана.

А розумію я її так. Даміан повівся боягузливо в битві під Масольєром і все своє подальше життя мріяв спокутувати свою ганьбу. Він повернувся в Ентре-Ріос; не підняв руку на жодну людину, не «штрикнув» нікого, не шукав собі слави відчайдуха, а тільки все запекліше й запекліше воював на полях Нянкая з дикими хащами і здичавілою худобою. Немає сумніву, що, сам про те не здогадуючись, він готував чудо. Він думав у самих глибинах своєї душі: «Якщо доля подарує мені іншу битву, я себе не зганьблю». Сорок років він чекав її з таємною надією, і доля, зрештою, подарувала йому цю битву в годину його смерті. Вона подарувала її йому в примарному сні, але ще стародавні греки знали, що ми лише примари чийогось сну. В агонії він знову пережив свою битву й повівся в ній як справжній чоловік, очоливши останню атаку й діставши кулю в серце. Так, завдяки своїм багаторічним стражданням, Педро Даміан помер 1946 року на полі трагічної битви під Масольєром, яка відбулася в кінці зими й перед самим початком весни року 1904-го.

«Suma Teologica»[239] не визнає, що Бог може зробити так, аби минулого не було, але нічого не говорить про заплутане переплетіння причин і наслідків, а воно є таким усеосяжним і міцно збитим, що, мабуть, неможливо стерти ту чи ту подію в далекому минулому, хоч би якою незначущою вона була, без того, щоб не порушити сучасне. Змінити щось у минулому не означає змінити якийсь один факт; це означає також стерти його наслідки, кількість яких прагне до нескінченності. Одне слово, якщо ти змінюєш щось у минулому, ти створюєш другу історію всесвіту, яка відрізняється від першої. Так, у першій історії Педро Даміан помер у Ентре-Ріос, 1946 року. У другій — у Масольєрі, 1904 року. Саме в цій другій історії ми тепер живемо, але змогли скасувати першу не зразу, звідси й ті неузгодженості, про які я розповідав. Так, у полковника Діонісіо Табареса ця переміна відбулася в кілька етапів: спочатку він пам’ятав, що Даміан повівся як боягуз; потім забув про це повністю; потім пригадав його героїчну смерть. Не менш показовим є і випадок зі скотарем Абароа; він помер, на мою думку, тому, що володів надто суперечливими спогадами про Педро Даміано.

Що ж до мене, то мені, гадаю, така небезпека не загрожує. Я виявив і зафіксував на папері випадок, недоступний людському розумінню, таке собі викривлення раціональності їхніх уявлень; але деякі обставини пом’якшують цей моторошний привілей. По-перше, я не впевнений, що описав усе достоту, як воно було. Маю слушні підстави підозрювати, що в мою розповідь потрапили й сумнівні спогади. Не виключено, що Педро Даміан (якщо він існував) називався не Педро Даміаном і що я запам’ятав його під цим ім’ям, аби одного дня переконати себе в тому, що його історія була підказана мені аргументацією П’єтро Даміані. Щось подібне можна сказати й про вірш, про який я згадував у першому абзаці й у якому йдеться про безповоротність минулого. Десь 1951 року я вважатиму, що написав фантастичну новелу, а насправді я просто занотував реальний випадок. Хіба не так само наївний Верґілій подумав дві тисячі років тому, що передбачив народження людини, а насправді провістив прихід Бога?

Бідолашний Даміан! Смерть забрала його в двадцять років під час жалюгідної мало кому відомої війни майже в домашній збройній сутичці, але він досяг того, чого прагнув усім своїм серцем, і так довго прагнув, а більшого щастя, мабуть, не існує.

Deutsches Requiem[240]