Промені вранішнього сонця вигравали на лезі бронзового меча. На ньому вже не було жодного сліду крові.

— Чи повіриш, Аріадно? — сказав Тесей^{412}. — Мінотавр майже не вчинив опору.

Років зо два тому (я загубив того листа) Ґаннон написав мені з Ґвалеґуайчу, повідомляючи, що скоро надішле мені, мабуть, перший іспанський переклад вірша Ралфа Волдо Емерсона «The Past»[237], й додавши в приписці, що дон Педро Даміан, якого я, либонь, пам’ятаю, помер минулої ночі від запалення легень. У гарячковій передсмертній маячні він іще раз пережив кривавий день битви під Масольєром^{413}. Остання звістка анітрохи не здивувала мене, можна було чекати чогось подібного, адже дон Педро став під знамена Апарісіо Саравії^{414} ще у свої дев’ятнадцять чи двадцять років. Революція 1904 р. захопила його чи то в Ріо-Неґро, чи то в Пайсанду^{415}, де він наймитував у якомусь маєтку; Педро Даміан був родом із Ґвалеґуайчу, що в провінції Ентре-Ріос, але пішов слідом за своїми друзями, такий самий відчайдушний і такий самий темний, як і вони. Він брав участь у кількох сутичках і в останній битві, а повернувшись 1905 року додому, з безмовною покірливістю знову став гарувати в полі. Наскільки мені відомо, він більше ніколи не покидав своєї провінції, останні тридцять років проживши в глухому закутні, за лігу чи за дві від Нянкая, і саме в тій глушині мені випала нагода поговорити з ним одного вечора (я намагався поговорити з ним того вечора) — це було, якщо я не помиляюся, 1942 року. То був чоловік мовчазний, обмежений. Гуркіт і шаленство битви під Масольєром вичерпували його історію; тож мене не здивувало, що він знову пережив той день у годину своєї смерті… Знаючи тепер, що більш ніколи не побачу Даміана, я спробував пригадати його; але моя візуальна пам’ять така вбога, що я спромігся пригадати лише його світлину, яку колись зробив Ґаннон. Власне, в цьому немає нічого дивного, адже живим я бачив того чоловіка аж на початку 1942 року, лише один раз, а на світлині безліч разів. Ґаннон надіслав мені ту світлину; я кудись поклав її і вже не шукаю. А правда в тім, що я боюсь її знайти.

Другий випадок стався в Монтевідео, за кілька місяців. Маячня й агонія того чоловіка з Ентре-Ріос навели мене на думку написати фантастичну новелу про поразку під Масольєром. Емір Родріґес Монегаль^{416}, що йому я розповів сюжет, написав мені рекомендаційну записку, з якою я мав звернутися до полковника Діонісіо Табареса, котрий брав участь у тій кампанії. Полковник прийняв мене після вечері. Сидячи в патіо, в кріслі-гойдалці, він весь поринув у плутані й захоплені спогади про ті далекі часи. Говорив про набої, які ніколи не надходили вчасно, про змучених коней, про сонних людей із землистими обличчями, що ткали лабіринти маршових переходів, про Саравію, який міг увійти в Монтевідео, але волів його обминути, бо «ґаучо боїться міста», про людей з відтятими по самі плечі головами, про громадянську війну, яка в його переказі більше скидалася не на протистояння двох армій, а на сон кровожерливого розбійника. Він говорив про Ільєскас, про Тупамбае, про Масольєр. Його довжелезні фрази снувалися дуже легко та жваво, і я зрозумів, що він уже безліч разів розповідав про всі ці події, й у душу мені закрався сумнів, чи за цими словами збереглися бодай якісь спогади. Як тільки він зробив першу паузу, я згадав ім’я Даміана.

— Даміан? Педро Даміан? — повторив полковник. — Аякже, він служив зі мною. Смаглий як індіанець — хлопці називали його Дайманом.

І вже зовсім іншим тоном додав, що війна — як жінка; вона випробовує чоловіка, і ніхто не знає, який він є, доки не перевірить себе в бою. Один, здавалося б, усього боїться, а як дійде до діла, то хлопець хоч куди. А буває й навпаки, і так воно сталося із сердегою Даміаном, який у шинках хизувався своєю білою відзнакою, а під Масольєром дав маху. Під час перестрілок із «дубленими» він тримався непогано, але зовсім інакше сталося, коли військо вийшло проти війська й загриміли гармати, й кожен відчув, що п’ять тисяч озброєних людей тільки й думають, аби його вколошкати. Бідолаха, який тільки й знав, що мити своїх овець, — чи ж можна було чекати від нього подвигів…

Сам не знаю чому, але мені стало прикро, коли я почув цю розповідь Табареса. Я волів би, щоб усе було інакше. Зі старого Даміана, з яким мені випало випадково зустрітися багато років тому, я зробив собі, можна сказати, кумира, а розповідь Табареса скинула його з п’єдесталу. Тепер я зрозумів, чому Даміан був такий стриманий і чому він так уперто жив у самоті. Цю поведінку диктувала йому не скромність, а сором. І даремно повторював я собі, що людина, яка все життя докоряє собі за один боягузливий вчинок, є набагато складнішою і цікавішою, аніж людина бездоганно хоробра. Адже ґаучо Мартін Ф’єрро, думав я, є для нас значно менш цікавою постаттю, аніж лорд Джім^{417} або Разумов^{418}. Воно то так, але Даміан, будучи ґаучо, мусив би повестися, як Мартін Ф’єрро, — принаймні на очах у ґаучо зі Східного Берега^{419}. В тому, що Табарес розповів мені й чого не розповів, мені вчувся гострий присмак певного «уругваїзму» — переконаності (мабуть, непідвладної аргументам розуму) в тому, що уругвайці ближчі до елементарних основ, ніж мої співвітчизники, а тому й хоробріші… Пригадую, що в той вечір ми попрощалися, вдаючись до надто підкреслених виявів взаємної приязні.

Взимку я мусив знову зробити візит полковникові Табаресу — мені бракувало знання однієї або двох обставин, без яких моє фантастичне оповідання вперто не хотіло набути своєї остаточної форми. Я застав у домі полковника ще одного літнього пана — доктора Франсиско Амаро з Пайсанду, який також воював у революційному війську Саравії. Цілком природно, розмова торкнулася битви під Масольєром. Амаро розповів кілька цікавих бувальщин, а потім додав, розтягуючи слова, ніби міркуючи вголос:

— Пам’ятаю, ми тоді заночували в «Санта-Ірене», й там до нас приєдналося декілька людей. Був серед них француз-ветеринар, який помер напередодні битви, й хлопець-стригаль з Ентре-Ріос, такий собі Педро Даміан.

Я урвав його, кинувши з дошкульною іронією:

— Авжеж, знаю. Той аргентинець, що дав маху під кулями.

Я замовк. Мої співрозмовники витріщилися на мене з подивом.

— Ви помиляєтеся, сеньйоре, — сказав нарешті Амаро. — Педро Даміан помер, як і годиться померти справжньому чоловікові. Була четверта година пополудні. На вершині протилежного пагорба закріпилася піхота колорадос^{420}, і наші пішли в атаку на їхні позиції, зі списами напереваги. Даміан скакав попереду з гучним криком, і куля влучила йому просто в груди. Він іще підвівся на стременах, востаннє закричав і впав на землю, під кінські копита. Лежав мертвий, і остання атака під Масольєром промчала над ним. Такий сміливець — а йому ж і двадцяти не було.

Він розповідав, безперечно, про якогось іншого Даміана, але, сам не знаю чому, я запитав, а що ж він кричав.

— Лайку, — сказав полковник. — Як і завжди в атаці.

— Можливо, — погодився Амаро. — Але він також кричав: «За Уркісу^{421}!»

Ми помовчали. Потім полковник пробурмотів:

— Так ніби не під Масольєром він був, а в Каганчі^{422} або Індіа-Муерте^{423}, років сто тому.