— Ходімо, — кинув він.

Я рушила слідом просто до командира нашої ескадрильї. Мак-Кейб стукнув у двері, і командир запросив нас увійти.

— Що сталося, Метте?

— Розкажи йому все, чим поділилася зі мною, — мовив він.

Я переповіла історію командирові ескадрильї, і вони зі старшим майстром-сержантом Мак-Кейбом мовчки перезирнувся. Командир ескадрильї наказав мені йти у мій кабінет і чекати на його дзвінок. Не знаю, що він зробив, але я певна: на якомусь етапі розмови з командиром бригади, тобто зі своїм босом, з його уст злетіли слова «скарга головному інспекторові». Я півгодини просиділа в кабінеті сама, силкуючись звикнути до думки, що ще рік намагатимуся стати першою. Потім у мої двері постукали. Я прокашлялась і спробувала зосередитися, однак не могла приховати відвертого шоку, коли в дверях з’явився командир бригади — повнополковник (протилежне до «напівполковник», як ми називали підполковників) в авіаспорядженні й шоломом у руці.

— Лейтенанте Дженнінґз, не знаю, про що я думав. Звісно ж, ви дістанете мою відзнаку. Я не повинен був зважати на кар’єру вашого чоловіка. Ви мій найкращий офіцер, і ви отримаєте найкращі рекомендації. Можете переходити до співбесіди з «Королем крила». Сподіваюся, ви потрапите туди, куди хотіли. Ви на це заслуговуєте.

Не знаю, чи говорив він це зі страху перед покаранням за свою поведінку, чи справді так думав, але мені неабияк полегшало. Я не була в сраці. Мені засвітилося зелене світло до останнього бар’єру — співбесіди з командиром авіаційного крила, дядьком з найвищою на всій базі посадою. Якщо все мине добре, я матиму шанси дістати найліпші рекомендації від усього крила, а то й від усіх Повітряних сил у зоні Тихого океану.

Співбесіда з командиром крила пройшла дуже добре, однак з його кабінету я вийшла під іще один удар нижче пояса. Він прочистив горло і глянув мені в очі.

— Ем-Джей, ти найперший претендент, проте тобі лише двадцять п’ять. У тебе попереду ще багато років. На цій базі є інша кандидатка, уже критичного віку. Я рекомендую її.

Моє серце завмерло. Я знала, що на базі є чоловіки й жінки, які хочуть потрапити на авіапідготовку, і могла зрозуміти його мотиви. Так, я не погоджувалася з його рішенням, але принаймні це не було особисте.

— А чи буде вона такою конкуренткою, як я?

Він не відповів. Було очевидно, що він уже все вирішив.

Я знала, що топових рекомендацій не досить, щоб потрапити на навчання. Якщо ти другий, то взагалі не маєш шансів бути обраним, бо навіть першим доводилося сутужно. Там зберуться найкращі з кожної бази, а їх майже сімдесят по всьому світу, і вони змагатимуться за кілька місць. Навіть першим майже неможливо досягти мети.

Однак це все було неважливо. Певна річ, я не зможу змінити його рішення і мені доведеться з цим жити. Я сконцентрувалася, щоб подолати довгий шлях до свого кабінету, і змирилася, що мені доведеться ще один рік гарувати, намагаючись стати першою.

Згодом мене пошлють на Вайтменську базу Повітряних сил у Ноб-Ностері (штат Міссурі), де я командуватиму солдатами, які працюватимуть на стелс-бомбардувальнику В-2. Я заприсяглася, що стану найліпшим офіцером молодшого складу з усіх, кого бачила та база.

У квітні 2002 року я приїхала в Міссурі — працювати з професійною командою спеціалістів з техобслуговування, які відповідали за стелс-бомбардувальники В-2. Я знала, що це буде кілька складних років, бо за програмою весь час уважно стежили.

Перед від’їздом з Японії я запропонувала Джекові два варіанти: або розлучитися швидко і покінчити з цим, або зачекати, поки мине його авіапідготовка. Я досі вважала його за друга й не хотіла, щоб він погано зарекомендував себе на підготовці. Мені це було нескладно: у кожному разі ми житимемо нарізно і я зосереджуся на роботі. Я не поспішала зустрічатися ще з кимось і дійшла висновку: це найменше, що я можу зробити; він досі дуже побивався через нашу сварку, але я вже все вирішила. Джек попросив зачекати до завершення його авіапідготовки, тож я, готова до самостійного життя, призвичаювалася до нових обов’язків у Вайтмені, а він закінчував авіапідготовку в Оклахомі.

У Вайтмені я почала працювати як віл і швидко здобула собі лідерство серед тих, хто технічно обслуговував літаки. Мене раптом призначили виконувати найкращу роботу з усіх, на які я могла сподіватися на своїй посаді. Я стала командиром ланки виробництва — на всякій іншій базі це означало б просто підтримувати нормальний стан фюзеляжу та ремонтувати його. Але з малопомітним фюзеляжем В-2 багато мороки, тож у Вайтмені близько вісімдесяти п’яти відсотків усіх робіт з В-2 виконує ланка виробництва. Це була дуже престижна робота, яка передбачала ще й інструктаж відвідувачів — конгресменів, генералів та адміралів. Також треба було брати участь у ключових розмовах про те, чи можна задіяти цей апарат у конкретних військових діях. Моя ланка складалася більш ніж з двох сотень рядових військових і тридцяти семи цивільних.

Коли потужний літак В-2 вилетів на своє перше бойове завдання, на «Операцію звільнення Іраку», то перші кілька тижнів викликав у всіх тільки шок і хвилювання. У Вайтмені не могло бути ідеальнішого часу відповідати за технічне обслуговування стелс-технологій. Який слушний момент уписати цю роботу собі в резюме! Я була переконана, що цього року подам заявку на авіапідготовку.

Через кілька місяців, коли процес подання заявки почався наново, я почала викреслювати зі списку деякі пункти. Наприклад, щороку слід було проходити виснажливі обстеження для медичної карти пілота.

До списку обстежень входило й гінекологічне. А що авіаційні лікарі гінекологами не були, то кожного року я проходила потрібні обстеження й здавала аналізи у свого військового акушера-гінеколога, додаючи результати в документацію. Попередні чотири рази, коли я проходила обстеження для карти (двічі в КПОЗ і двічі в Японії), це не викликало ніяких проблем. Але тут, у Вайтмені, авіаційний лікар чомусь вирішив, що так більше не може бути.

Того року за мою медичну карту пілота відповідав доктор Адамс — один з багатьох лікарів на цій базі. Він ретельно мене оглянув. У своєму прагненні переконатися, що в мене немає «пухлин», він обмацав мої груди набагато уважніше, ніж треба.

— Гаразд, кладіть ноги на підпірки, — скомандував він.

— Що? Ні, ви не розумієте, — запротестувала я. — Мене зовсім нещодавно обстежували. Я віддала папери медсестрі, щоб ви могли їх переглянути.

— Ні, це ви не розумієте, — сердито мовив він. — Ви тут не командуєте. Ви не вирішуєте, як усе відбуватиметься. Я не підпишу документів про обстеження, якого не проводив, і якщо ви хочете бути пілотом, то покладете свої ноги на підпірки. Негайно!

Я відчула, як від моїх щік відпливає кров, і зрозуміла, що зараз виблюю. Він був звичайним терапевтом, а не гінекологом. Я спробувала пояснити йому, що з усіх представників протилежної статі голою мене бачив тільки мій чоловік, і що в мене були тільки гінекологи-жінки, і що я не вважаю це за потрібне.

— Будь ласка, сер… Можна просто взяти результати дослідження, яке я проходила минулого тижня?

Він глянув на мене так, ніби я щойно дала йому ляпаса. Потім запустився його комплекс Бога.

— Ні, але я можу завернути вашу заявку з причини психологічної нестабільності, — гаркнув він. — Ви не зможете стати пілотом, не пройшовши звичайного обстеження. Якщо через п’ять секунд ваших ніг не буде на підпірках, то прощайтеся зі своїм пілотним майбутнім.

Я лягла на спину, поклала ноги на підпірки і зі страху перед обстеженням заплакала, мимоволі звівши коліна. Мені було досить неприємно, коли мене обстежувала жінка, але чоловік? Мене там не торкався жоден чоловік, крім того, за якого я вийшла заміж. Я прикусила губу і спробувала бути стійкішою. Він лікар. Він знає, що робить. Він постійно це робить. Скоро все закінчиться.

Доктор Адамс натяг рукавички.

— Не думаю, що вам це сподобається, — гигикнув він.

Те, що було потім, не можна назвати гінекологічним обстеженням. Я лежала і плакала так сильно, що не могла навіть дихати, а він агресивно і брутально проводив свій «огляд», ніби намагався принизити мене, зробити боляче, продемонструвати свою владу.