Я й досі не можу описати емоцій, які відчувала в ту жахливу мить, хоч багато разів про це згадувала. Він був лікарем, начальником і мав повну владу над моїм майбутнім. Того дня я зрозуміла, що моральні ґрати можуть бути такими ж тісними, як і фізичні.

Я не могла повірити, що це відбувається зі мною, але не думала, що можу його зупинити. Приголомшена, я просто дивилася в стелю, по моєму обличчю текли сльози. Я молилася, щоб ці тортури закінчилися чимшвидше. Якби я знала, що він так учинить, то ніколи б йому не дозволила, однак я не мала змоги перервати все. Безперечно, це були найгірші кілька хвилин у моєму житті. Закінчивши, він зняв рукавички і вийшов з кабінету, навіть не глянувши на мене.

— Одягайтеся. Ми завершили, — кинув він через плече.

Я вдяглася, досі схлипуючи, нажахана, що провалила якийсь психологічний тест. Коли я вийшла з медкорпусу, то не могла стримати сліз. Я хвилювалася, боячись зіпсувати собі медичну карту, але чітко розуміла: чоловік щойно використав свою владу і майже зґвалтував мене.

Він усе одно заріже мені карту? Я забагато плакала? Я могла щось зробити? Чи треба комусь сказати? Я була шокована. У ту мить ззаду підбігла сержантка, гукнувши мене. Я була така настрахана, що здригнулася, затулившись рукою, щоб захиститись.

Вона завмерла і з широко розплющеними очима відступила крок назад.

— Капітане Дженнінґз, командир медбригади хоче бачити вас у своєму кабінеті, — тихо мовила вона. — Ви можете піти зі мною?

Здивована, я пішла за нею в кабінет полковника. Мені було неважливо, що він мені скаже, але я страшенно боялася знову перетнутися з доктором Адамсом. Командир медбригади хоче сказати мені, що я провалила обстеження? Мені треба буде пройти психологічний тест? Я тремтіла й досі плакала, коли спробувала козирнути йому. Він устав і підійшов до мене.

— Усе гаразд? — доброзичливо спитав полковник, стривожено насупивши брови. — Сідайте.

— Так, — сказала я, думаючи, чому він стурбований і чому сталося так, що я сиджу тут після тієї жахливої історії.

Я геть не була готова говорити про це, а надто з ним.

— Ну, все видається інакшим, — похитав він головою. — Я щойно говорив з доктором Адамсом. Після вашого візиту він одразу ж прийшов до мене й розповів, що сталося. Ви подаватимете позов?

Мені запаморочилося в голові. Той лікар уже визнав, що зробив? Я вийшла з кімнати обстеження лише п’ять хвилин тому, усе відбулося так швидко. Перш ніж я спромоглася відповісти йому, до кабінету зайшов командир моєї бригади.

Командир сів з нами, і ми втрьох обміркували можливі варіанти. Мені було страшенно ніяково обговорювати це з двома старими чоловіками, яких я ледве знала. Якщо я хочу, то можу подати позов, а якщо ні, вони «розберуться» з цим самотужки. Я заплакала. Потім з відразою слухала, як промовляю слова, ніби списані з якогось телефільму.

— Якщо я подам позов, то муситиму бачити його? — схлипнула я. — Треба буде розповісти повній кімнаті людей, що трапилося?

Я тремтіла з жаху, показуючи себе такою слабкою, що не можу за себе постояти, але все одно сказала «ні». Я не подаватиму позову. Коли вони пообіцяють, що більше не дозволять йому такого зробити і покарають його «у власний спосіб», я лишу це на їхній розсуд. Я довірилася їм.

— Думаю, це найкращий варіант. І не хвилюйтеся… Він не заріже вам медкарти, — заспокоїв мене мій командир.

Визнаю, мені полегшало, коли я це почула. Замість лютувати, боротися з цим монстром, ламати йому кар’єру, частина мене просто розслабилась: я пройшла медобстеження, і можу далі здійснювати свою мрію стати пілотом. Я просто хотіла забути про все.

Спитавши дозволу, я вийшла без подальших обговорень. Наступні кілька днів я вдавала хвору й просиділа вдома. Безперестанку плакала, не могла ні спати, ні їсти, прокручувала цей жах у голові знову й знову… Я розуміла: треба з кимось поговорити, але не могла допустити, щоб хтось знав, що я дозволила статися такій страшній історії. Я б не пережила жалю на чиємусь обличчі, тож звернулася до свого найліпшого друга.

У ті жахливі дні я багато часу провела в обіймах з Єгером, гладячи його довгу білу м’яку шерсть. Він нюхав мене своїм солодким рожевим носом, а я обливала його слізьми й розповідала все, що мені було страшно сказати людям. Він тихо слухав, і його добрі очі ніби промовляли: «Я не розумію твоїх слів, але обіцяю, що все буде добре… І якщо я коли-небудь побачу того нікчему, то відкушу йому яйця». З усіх хлопців я довірилася тільки йому.

Після кількох днів самоізоляції я збагнула: настав час вийти з кімнати й рушити у світ, проте ледь могла зібратися на силі.

Коли я нарешті повернулася до роботи, мій командир ескадрильї, майор Баш, багатозначно подивився на мене. Він, очевидно, усе знав. Спитав, чи в мене все гаразд, і я просто вибачилася за свою тимчасову відсутність на роботі.

— Не хвилюйся. Можеш узяти ще відгул, якщо треба.

Найбільше, чого я хотіла, — далі плакати вдома. Мені слід було покинути це в минулому, і найкраще, що я могла зробити, — старанно працювати як офіцер з технічного обслуговування. Я усвідомлювала: цього разу мені доведеться ще затятіше битися за перше місце, хоч і не була вже певна, що досі хочу бути пілотом.

Через кілька місяців мене обрали офіцером року в молодшому офіцерському складі оперативної групи. Настав час вирішувати. Це значно підвищувало мої шанси вибороти перше місце на базі, однак за кілька тижнів закінчувався мій контракт із Повітряними силами. Я могла або податися на авіапідготовку, або взагалі піти з Повітряних сил.

Для мене це не було просте рішення. Після того приниження моя довіра до Повітряних сил підупала, проте я розуміла, що маю шанс здобути перше місце і дуже швидко повернутися на шлях до своєї мети. Я також знала, що кинути Повітряні сили не означатиме кинути мрію, бо завжди можна податися в авіацію Національної гвардії. Я вагалася. Мій командир ескадрильї, майор Баш, наполегливо вмовляв мене залишитись. Мені було приємно, що людина, яку я поважаю, так мене цінує.

На бенкеті з нагоди присудження нагород, де я мала отримати й свою, усі нагороджувані були врочисто вдягнені й групами зібралися довкола відповідальних командирів. Я сиділа за бенкетним столом і базікала з майором Башем, аж раптом краєчком ока помітила таке, що привернуло мою увагу. У залі сидів доктор Адамс, убраний як на весілля, разом з босом.

— Твою дивізію! — сплюнув майор Баш.

Я це подумала, а майор Баш висловив. Доктора Адамса вибрали офіцером року серед молодшого офіцерського складу від медичної групи. Я змагатимуся з ним за нагороду на рівні крила.

У мене відвисла щелепа, і я розгублено глянула на майора Баша — на його обличчі був той самий вираз. У ту мить він збагнув, що я вже все вирішила.

Я не промовила й слова.

— Розумію, — сказав майор Баш. — Я допоможу з паперами.

Не знаю, хто того вечора виграв нагороду, але не я і не він. Мені було гидко від того, що командування доктора Адамса вступилося за нього й навіть винагородило. Не сумніваюся, що за так звану чесність. Я намагалася не звинувачувати в цьому всі Повітряні сили.

Було складно. Це через загальну культуру Повітряних сил доктор Адамс вирішив, що може так зі мною повестися. І він, безперечно, мав рацію. Міг — і зробив. І ніхто його за це не покарав.

За кілька тижнів я покинула Повітряні сили. Доктор Адамс, наскільки мені відомо, залишився.

Кілька останніх тижнів своєї кар’єри в Повітряних силах я подавала заявки на підготовку в різні частини авіації Національної гвардії по всіх куточках країни. Мій майже колишній чоловік Джек завершив свою пілотну підготовку, тож одночасно я почала оформлювати документи на розлучення. Коли він поштою отримав папери, то зателефонував мені з бази в Літтл-Року (штат Арканзас) і йому вистачило нахабства прикинутися здивованим.

— Але ж я понад рік тебе не бив! — сказав він.

Неймовірно. Тобто, він що, серйозно? Ми не жили разом півтора року. Я інколи бачила його на церемоніях, де він одного разу отримав крила, але фактично ми разом не були. Гадаю, він зміг переконати себе, що я не погоджуся на це. Однак я знала: лишитися в цьому шлюбі означало зневажити власну матір і всі жертви, на які вона пішла, щоб забрати мене якнайдалі від біологічного батька. Мати знайшла своє щастя після першого шлюбу. Може, і я коли-небудь знайду. Попри скептицизм Джека, я переконала його, що хочу розлучитися.