Коли я приїхала на Фейрчайлдську базу Повітряних сил у Спокані (штат Вашингтон), мені було страшно. Я вже знала, що на мене, як на другого за рейтингом пілота у класі з близько сімдесяти осіб, під час підготовки чекають неабиякі труднощі. Коли групу поділять навпіл, я відповідатиму за одну з ланок.

Як завжди, все почалося з лекцій, де я всотувала так багато знань, як тільки могла. Суть цієї фази полягала не в конкуренції і не в тому, щоб «скласти» її, наче іспит. На цьому етапі пілотського конвеєра вже складно було вилетіти з підготовки. Звісно, декого відраховували. Є багато людей, які не можуть існувати в такому середовищі, де їх повсякчас випробовують на стійкість, де вони живуть просто неба і де їх переслідують погані хлопці. Ці люди самі вибувають з гри. Вони не усвідомлюють усієї значущості цього рідкісного шансу відшліфувати й удосконалити навички воїна-бійця. І світла в кінці тунелю теж не помічають. Однак це добре: жоден з нас не хотів би літати під одним крилом з людьми, які не витримають такого стресу.

Коли лекційна частина цього етапу підготовки лишилася позаду, настав час прямувати в ліси тихоокеанського Північного Заходу. Перші кілька днів там у нас однаково буде щось на кшталт лекторію. Просто тепер ми морозитимемо дупи надворі, а не протиратимемо штани в аудиторії.

Стояв морозний лютневий ранок, коли ми рушили до лісу, маючи при собі тільки те, що змогли запхати в рюкзаки. На землі лежало сантиметрів тридцять снігу. Я спостерігала, як мій віддих обертається на пару. Коли ми приїхали до підніжжя першої гори, нас поділили на групи по сім-вісім осіб. У моїй групі опинилися люди різного віку й статі, з різними вміннями, тож я знала: ми будемо сильною командою. Одним з членів моєї команди був тридцятирічний технік-сержант, завзятий курець. Я розуміла, що за ним треба наглядати, але потай раділа, що не сама тягтиму всю групу в тих складних переходах, які на нас чекали попереду.

Коли ми вибралися з машин, інструктори роздали предмети, що їх ми використовуватимо в перший день. Мої однокласники і я вишикувалися в шеренгу від автобуса й передавали речі по ланцюжку. Те, що вже не було кому передавати, ставало твоїм до першого табору. Коли хтось простяг мені тепле миленьке кроленятко, я вирішила, що мені пощастило. Це, мабуть, наш талісман! Інструктор попередив, щоб я не давала йому імені, однак, тільки-но він це сказав, як я відразу придумала йому ім’я. Не могла нічого вдіяти — воно просто з’явилося нізвідки. Так само було з Деном Ейкройдом[4] і Зефірною Людиною. Наш талісман зватиметься Баґз.

Ми йшли схилом угору до першого табору, і Баґз тицьнувся носом мені в плече. Коли ми дісталися призначеного місця, мені геть не хотілося відпускати його. Але, коли інструктор опустив друге кроленятко на землю, я зробила так само. Коли він почав розповідати, що нам треба буде вбивати й білувати тварин, яких ми ловитимемо, я подивилася на Баґза. О Господи! Оце так школа! І що я собі думала?! Звісно ж, він не був нашим талісманом. Ми з’їмо його.

Після довгого опису найлюдяніших способів убити тварину (я майже нічого не почула, охоплена нападом безмовної паніки) інструктор підняв друге кроленятко за задню лапу й ударив його великою палицею по карку. Слово честі, це геть не було схоже на дуже людяний спосіб. Кроленятко не померло, але зойкнуло так, що я пам’ятатиму довіку. Це був найстрашніший звук з усіх, які я чула. З другого удару інструкторові вдалося його вбити, але ми всі вже були тяжко вражені.

Баґз, який помітно тремтів, підскочив до мене й тицьнувся мордочкою в мою щиколотку. Я звела очі, повні неприхованих сліз, на інструктора.

— Ось чому ми не даємо їм імен, — сказав він, усміхнувшись. — Не бери його на руки.

Решту підготовки я час від часу згадувала Баґза і те, яким він був милим. Мені б не хотілося цього визнавати, але після кількох днів голоднечі той кролик на смак був просто божественним. Однак цей епізод і справді дав мені змогу відчути, які складні рішення доведеться мені ухвалювати в ролі лідера, щоб моя команда таки вижила.

У перші дні в школі інструктори показали нам, як будувати собі захисток, розпалювати вогонь, ловити й білувати тварин, а також навчили інших хитрощів, потрібних для порятунку свого життя. А от на практику дали зовсім мало часу. Через кілька днів після прибуття кожній команді видали компас із мапою й повідомили: ми на ворожій території. Нам слід знайти шлях до певної «точки посадки», де нас можуть урятувати. На перший раз вони зробили нам послугу й не приставили інструкторів, які мали імітувати ворогів. Просто ще не настав час. Спочатку нам годилося призвичаїтися до орієнтації на місцевості й виживання. Але ми всі знали, що фаза виходу з території, коли інструктори фактично переслідуватимуть нас і намагатимуться «вбити», вже не за горами.

Ми відповідали за навігацію по черзі. У ті перші кілька днів у лісах я вивчила один з найважливіших уроків лідерства, а саме: відповідати за щось у таких випадках не означає все вирішувати самотужки. Для певного рішення слід обрати потрібну людину. Наприклад, за пастки повинен відповідати той, хто найкраще з групи вміє полювати.

Деякі з членів моєї групи просто жахливо давали собі раду з навігацією, однак вони, як і всі ми, приїхали сюди вчитися. Важливо було те, що, коли вони пробували себе в навігації, ми вчилися на їхніх помилках. Зокрема, на якомусь відтинку шляху один молодий лейтенант вирішив, що швидше буде перейти через величезні пагорби, а не обійти їх. Я показала йому, що лінії, які позначають на карті підйом, пролягають дуже близько одна до одної, проте він уважав, що ми впораємося. Я глянула на завзятого курця-сержанта й побачила, як на його обличчі відбився той самий розпач, що й на моєму. Ми обоє сумнівалися, але тоді відповідальним був лейтенант, а не ми.

Ми рушили на гору; інструктор несхвально похитав головою. Молодий офіцер вивчить свій урок у складний спосіб, поставивши свою групу в дуже скрутне становище. Хлопець-спецпризначенець був, безперечно, добре підготований до такого сходження, однак чудово розумів, що решті з нас знадобиться допомога.

Коли ми почали підніматися, мені здалося, що рюкзак з кожним кроком важчає. І хоч спершу він здавався не таким уже й важким (близько двадцяти двох кілограмів), тепер я зрозуміла, що могла б обійтися й без половини всього спорядження, яке в ньому лежало. Схід на гору ставав дедалі крутішим, і вже незабаром ми просто дерлися рачки, допомагаючи собі руками. Приблизно на двох третинах дороги схил покрутішав приблизно до сімдесяти градусів. Я чіплялася пальцями за мерзлу землю, і вони страшенно боліли. Я чула, як хлопці-спецпризначенці пособляють нашому курцеві нести рюкзак, але хотіла впоратися самотужки. Під крижами пекло, і я відчувала, як слабшає ліве коліно. Біль у прооперованому коліні з кожним кроком ставав щораз нестерпнішим. Пагорб зробився таким крутим, що ми вже не йшли, а лізли на гору. Мій опущений лоб був за кілька сантиметрів від землі, і я глибоко вдихнула; попри мороз, по обличчю стікав піт. Я рушила далі, відмовившись зупинятися. Просто зроби ще крок. У всіх є сила на ще один крок. Гаразд, тепер іще один…

— Гей… У тебе все гаразд? Давай рюкзак! — почула я голос перед собою.

Це був хлопець з моєї групи, але я відмахнулася від нього і ступила крок уперед. Коли я наблизилася до вершечка, де була вже більшість групи, він почав наполягати дужче. Я не збиралася пасувати. Коли всім стало зрозуміло, що я хочу добутися туди сама, мене почали підбадьорювати. Здавалося, що кожної миті тіло може мене зрадити, однак упертість нарешті допомогла мені вибратися на гору. Я перекотилася на спину й лягла на рюкзак, до якого мені вже було байдуже. Лівого коліна я не відчувала, але розуміла: це справжня розкіш. Хлопець-спецпризначенець присів поруч.

— Молодчина. Це була одна з найнеймовірніших речей, що я бачив у житті, — сказав він, киваючи головою на підтвердження своїх слів. — Хвилин із тридцять тому видавалося, ніби ти вже й руки опустила. Ніби ти залізла сюди тільки завдяки впертості. Не знаю, як ти це зробила, але було круто, капітане.